Грудень, а у селі Дермань Здолбунівського району на яблунях досі незібрані плоди (на знімку), під яблунями — суцільний яблучний килим, що й ступити ніде. Тим часом на вулицях, приперті до воріт і стовпів, дожидаються заготівельників мішки з яблуками. Тутешні люди готові здати їх за просто сміхотворною ціною — 20 копійок за кілограм. Але навіть на це ніхто не «клює», хоча за якихось тридцять кілометрів від Дермані, у маркетах Рівного, ми купуємо польські яблука по 4 гривні 30 копійок і вище...
У Лариси Бешти через увесь сад прокопали траншею. Газ ведуть. Труби в траншею вже поклали і рів загортали. У нього насипалось яблук. Вони зникали під грудками глини і здавалося, що їх хоронять. Цього року в Дермані поховали стільки яблук, що ними можна було б годувати цілу зиму весь Здолбунівський район.
— Чому не збираєте яблука? — цікавимось у Ларисиного сина Юрія.
— А куди їх дівати? — знизує плечима. — У наше село тільки один раз приїжджали заготівельники — брали яблука по 20 копійок. Тоді наша сім’я здала їх тонну. А більше покупців не знаходилось...
Навпроти Ларисиної хати в сусідки Олі — теж сад, проте чистий, а яблуні стоять без плодів.
— У нас є чотири корови, — відповідає жінка. — То мої яблука вони й їдять. Цього року заводи мало приймали яблука, кажуть, немає збуту соків. Та й ціни нема. Хіба ж то ціна — 20 копійок? Але я не так про ціну на яблука журюся, як про ціну на молоко. Яблуні самі родять, а молоко дається нелегко, то хіба ж це ціна на нього — 95 копійок за літр? Лише місяць дали по гривні двадцять. Тому в нас і корів нема. На всю вулицю п’ять: чотири — у мене і одна — в сусідки Ліди Кисільчук.
На сусідній вулиці у пенсіонерки Марії Середюк (на знімку) корови нема, і яблук нема кому їсти.
Марія Іванівна показує групове фото своєї родини, на якому виокремлює свого хресного Антона Кучерука, котрий працював разом з Уласом Самчуком у редакції газети «Волинь». «Нікого з цих людей уже нема», — із сумом каже жінка. Осібно, обрамлені рушничком із сивого домотканого полотна, на якому вишитий нетрадиційний сюжет — лелеки в гнізді у віночку польових квітів, — висять портрети найближчих людей — брата Гриші і чоловіка Микити, котрі три роки тому покинули її одинокою на цьому світі.
Вона живе без них наче так само, як і з ними. У хаті і на подвір’ї бездоганний порядок — такий звикла тримати у сільській бібліотеці, де пропрацювала понад 40 років. А садові дати ради не може. Він у Марії Іванівни — величезний: і при хаті, і через дорогу аж під гору попхався. Яблуні — старезні, розлогі. Ще її батько до війни садив. Просто на вулиці під стіною хліва старенька наскладала 16 мішків яблук. «Обіцяв завтра один заготівельник приїхати забрати», — пояснює. Поодаль на дорозі, приперті до електричного стовпа, стоять ще мішки. То сусідка свої виставила, просила Марію Іванівну, щоб і її яблука прилаштувала.
Дивлячись на оце кладовище яблук у дерманських садках, заступник голови Здолбунівської райдержадміністрації Юрій Лиморенко, котрий народився, виріс і живе у Мізочі Здолбунівського району, розповідає про колишні яблучні торги в цих краях, відомі йому з оповідок старших:
— У Мізочі довоєнної пори жило багато євреїв — лихварів, крамарів, перекупників. Вони приїжджали у Дермань навесні, дивилися, як цвіте садок, залишали господареві завдаток. Зав’яжуться плоди — вони знову давали завдаток. А восени втретє приїжджали, наймали людей, щоб обірвали садок, і остаточно розраховувалися з хазяями. Ось так було. Нічого не пропадало.
Пригадалась розповідь одного із заробітчан. За тридцять кілометрів від Варшави у селі Стефанка він обривав яблука в саду польського фермера. Працював по десять годин, а платили йому по 6 злотих за годину — 17 гривень на наші гроші. Фермер здавав яблука державі по 45 грошів (це 1,3 гривні). Йому це вигідно навіть за того, що довелось наймати відносно недешевих робітників, годувати їх своїм коштом. У принципі, все те йому і його країні оплатимо ми самі, купуючи польські яблука в наших супермаркетах і на наших базарах. Своє ж згноїмо...
Людмила МОШНЯГА,Олександра ЮРКОВА.
Рівненська область.
Фото Людмили МОШНЯГИ.
