Олесь ГОНЧАР — Юрій ШЕВЕЛЬОВ: діалог через океан

— Любі друзі, шановні вороги! — звернувся до поважного зібрання в київському Українському домі професор Ю. Шевельов, починаючи свою доповідь «У довгій черзі: проблеми реабілітації» (ось хто автор нині популярного виразу!).

Того ж дня (27.08 1990 р.) відбулася довгоочікувана зустріч наших героїв.

— Це мій Вчитель, — радо рекомендував заокеанського гостя Олесь Терентійович.

Хто міг тоді передбачити, як різко зміниться настрій Учня вже рівно через рік, як швидко акцент у зверненні Вчителя зміститься з першої частини на другу?

«Любі друзі — шановні вороги»...

Загалом раціоналіст і прагматик Ю. Шевельов декларував, що «біографія — річ другорядна. Практично, все своє життя вони (вчені. — В.А.) зосереджують на суто науковій діяльності, отож їхнє щоденне буття не перевищить цікавості дослідника щодо їхнього меню на обід. Навіть у день найбільшого відкриття» (Ю. Шевельов «Життя і праця Василя Сімовича», «Слово», грудень 1991 р.).

Щодо улюбленого Учня (О. Гончара) це правило діяло не завжди. Теплі почуття старшого наставника брали верх над його холодною логікою. Час був невладний над давньою приязню.

Вони розсталися 1941-го.

«Нагода зустрітися була, зо два десятки років пізніше, коли Гончар приїхав до Нью-Йорка і виступав у Колюмбійському (так у Ю. Шевельова. — В.А.) університеті, разом із Леонідом Леоновим і ще парою радянських літераторів. Я не хотів іти на той виступ, ставлячи його перед доконаним фактом моєї появи. Адже ми були по різних боках кордону, що перерізав світ навпіл, і він у радянській ієрархії стояв досить високо. Через третіх осіб я переказав йому, що я тут і був би радий з ним зустрітися. Він відповів, як мені переказали:

— Для мене і для нього краще, щоб ми не зустрічалися.

Це могло означати ситуацію політичну, а могло — суто психологічну. Я схильний радше до другого тлумачення» (Ю. Шевельов «Я — мене — мені...», т. 1, стор. 171).

Зупинимося тут і зауважимо: утаємничені у перебіг тогочасних нью-йоркських подій кажуть, що зустріч між Вчителем та Учнем все-таки відбулася. Переконує у цьому й нервове коливання маятника їхніх взаємин та оцінок (чи відгуків) один одного: то вони прощають все в пам’ять про незабутнє минуле, то адресують один одному емоційні випади (особливо Учень, молодший за Вчителя).

Адже коли рвуть зв’язки насправді, то роблять це різко й назавжди. Здається, так...

Значить, було у стосунках Вчителя та Учня щось таке, що не тільки не давало змоги їм розійтися, а й прирекло на вічну приязнь. Обоє були віруючими й жили в часи, коли слова «довіра», «надійність» і «відданість» не втратили свого святого значення й моральної ваги. Народжена в харківські 1930-ті роки дружба, коли часто найголовнішим було просто вижити, не могла здевальвуватися.

Для молодих читачів пояснимо дещо з вище сказаного: О. Гончар (як і всі, хто в тоталітарні часи мав змогу побувати за кордоном) в Америці був під пильним недремним оком працівників радянських спецслужб. Відбувалися події, про які йдеться, 1960 року. Іншого разу Учень прилітав до США 1973-го як член офіційної делегації УРСР до ООН (Організації Об’єднаних Націй).

Хто бачив перші хвилини зустрічі Вчителя та Учня в київському Українському домі, той не сумніватиметься, що О. Гончар та Ю. Шевельов були налаштовані на дружнє спілкування. Але далі події розвивалися в рамках сюжету, зміст якого можна визначити як напружений і нелогічний.

Ще до рукостискання наших героїв — напередодні, 25 серпня 1990 року, О. Гончар занотовує: «Наближається відкриття І Конгресу україністів. Подія знаменна!.. Завтра прилітає з Нью-Йорка Юрій Шевельов...» («Щоденники», т. 3, стор. 312).

Рівно через рік — 17 вересня 1991 — з’являється протилежний за змістом запис: «Ф. (скорочення прізвища наше. — В.А.) із Мюнхена надіслав мені літературні опуси Юрія Шереха (під цим псевдонімом Ю. Шевельов друкувався у 1941—1956 роках. — В.А.) з проханням написати до них переднє слово і дати в журнал «Дніпро» (нібито там обіцяли надрукувати). Коли я прочитав цю «Трилогію передмов», так і хотілось гукнути мюнхенському поетові: «Невже й справді, М. (скорочення імені наше. — В.А.), ти вважаєш мене здатним вихваляти такі писання?». Колись я слухав лекції Шевельова, ціную його як мовознавця, але щоб залучати мене в глорифікатори цього сноба — то вибачайте... Автор грайливо так зізнається у своєму холуйстві й ще сміє повчати Андрія Малишка та мене, як і про що ми повинні були писати... Нападає на «Таврію» та «Собор», друкує свої нікчемні вірші в своїх передмовах до «Не для дітей» і ще й хоче ці снобістські вправи друкувати в Україні... Жаль, що раніше я не читав цих його писань — хіба міг би я рекомендувати його в академію?.. О, як я міг так тяжко помилитись!..».

Знову-таки через рік (дивна рівномірність чергування дат! — В.А.) — 14 вересня 1992-го — О. Гончар занотовує в щоденнику: «Із Шевельовим треба було з’ясувати стосунки ... дещо інше вважав за потрібне сказати Юрію Вол(олодимирови)чу (наодинці)... Він слухав мовчки. Потім, прощаючись, сказав: «Хоч ви мене оце й покритикували «за Ю. Шереха» (я йому передам), але знайте: для мене ви були і залишились у числі моїх найулюбленіших студентів...». Він дуже постарів. Згорбився, ходить з паличкою. І який самотній! Вже купив у Нью-Йорку місце на кладовищі: поруч з матір’ю. Мені його стало так жаль... Незважаючи ні на що...».

Як бачимо, почуття О. Гончара роздвоєні: з одного боку він не може викинути з пам’яті роки своєї юності, освяченої дружбою з дорогим йому Ю. Шевельовим, а з другого...

Уже йшлося про те, що Учень давно знав про оцінки Вчителя його творчості. Що ж змінилося на початку 90-х? Може, те, що він тепер сам перечитав надіслані з Мюнхена статті Ю. Шевельова? А може, зіграла свою роль непроста ситуація, котру переживав О. Гончар в останні десятиліття свого життя? Хоч би як любив він усі (без винятку!) свої твори (що природно для більшості митців), але після розвалу комуністичної імперії рішуче піддав очищенню їх від «тоталітарного накипу» (скажемо інакше — ідеології). Що це було? Ревізія написаного чи його переосмислення? Чи нове бачення з висоти української незалежності?

«Вичитую для видавництва «Людину і зброю» і ніби ще раз переживаю долю солдатську... Звичайно, опинитись дисидентові у камері смертників і не зламатись — це героїзм, а перебути на фронті війну, день за днем, роками бути на грані між життям і смертю — хіба це минає безслідно? Минувши фронти — яким би я був? Кращим? Гіршим? Не знаю. А що фронти наклали свій карб на душу — це безперечно. І що не знівечили цю душу, як афганцям — це теж факт. Бо воювати довелось за свободу, за Україну, за її майбуття — принаймні з такою вірою ми йшли під кулі, мерзли в окопах... Так, ми були ідеалістами, багато що уявлялось не таким, яким постало після війни, але ж це не наша вина... Брежнєвські танки душили не тільки празьку весну, душили й весну українську. А тоді ми несли її народам Європи, і то була правда» («Щоденники», т. 3, стор. 490).

Здається, це своєрідний епіграф до біографії О. Гончара. Мимоволі виникає порівняння його творчості з повноводною річкою, на фарватер котрої постійно тиснуть численні бокові притоки...

Хотів того чи не хотів письменник (людську долю часто не вибирають, а приймають послану Богом), але судилося йому стати літописцем української участі у Другій світовій війні. І довелось віддавати належне впливу тих «бокових приток» (тоталітарного режиму, правлячої партійної системи, «єдино правильного творчого методу», якому в літературному середовищі склали їдке визначення: «Социалистический реализм — это любовь к правительству, выраженная в доступной для него форме»).

Війна нищівною бурею увірвалась у життя наших героїв.

«В Естергомі (північна Угорщина. — В.А.) ледь не половина моїх прапороносців лежать у братській могилі. Поїду вклонитись...» («Щоденники», т. 2, стор. 488).

Очевидно, тут можна згадати єсенінське «Большое видится на расстоянии». Постать автора «Прапороносців» та «Собору», незважаючи на офіційне визнання й минулою владою, й нинішньою, одержить адекватну оцінку лише в майбутньому. Це розуміють і його прихильники, і опоненти.

«Мою позицію щодо Гончара незмінно підтримував М.В. Підгорний... Деякі навіть вимагали заарештувати Гончара. Коли я про це сказав Підгорному, він відповів: «Знаєш, Петре, нас з тобою арештують, ніякий чорт і слова не скаже. Про Гончара заговорить весь світ, та й взагалі, який ідіот виношує таку ідею», — пише у своїх спогадах колишній лідер КПУ П. Шелест («Справжній суд історії ще попереду», К., 2003. стор. 223).

Ось чому (зовсім не претендуючи на якусь особливу думку) автор цих публікацій ніяк не може згодитися із зауваженнями деяких своїх однодумців щодо відкриття читачам маловідомих чи зовсім незнаних фактів біографій Ю. Шевельова та О. Гончара. Одні вважають, що полеміка «Шевельов—Гончар» — архівна справа, інші чомусь чекають якихось сенсацій, що могли б збурити громадськість...

До речі, останніх достатньо в життєписах наших героїв. І вони — захоплюючий матеріал для можливих белетризованих біографій у дусі А. Моруа чи А. Труайя.

Але нас цікавить насамперед (можливо, наївна) спроба привернути увагу до сучасного вітчизняного літературного летаргічного сну (сплячки, бездіяльності), причини якого намагалися по-своєму оцінити і Ю. Шевельов, і О. Гончар. Тим паче що криза поглиблюється і як наслідок: читацька аудиторія шукає відповіді на хвилюючі питання сьогодення у книжках зарубіжних авторів. Насамперед російських.

Є таке парадоксальне визначення «організований хаос»: як уже говорилось, книгодрук в Україні не розвивається (передусім унаслідок відсутності відповідних національних програм), письменницька газета «Літературна Україна» ледве животіє, але до читачів уже прийшов клон «Українська літературна газета». Добре, якщо відтепер буде два джерела для читачів, а якщо навпаки? Рух, два Рухи, безліч Рухів — жодного Руху... Майдан, два Майдани — розбрат між лідерами Майдану... І так далі...

Гострою залишається у нас проблема літературних поколінь: після шестидесятників — фактично чорне поле (зрозуміло, за нечисленними винятками. Але острови — лише архіпелаги, а не материки).

В європейських літературах одне покоління змінює інше: крах іспанської імперії в 1898 році народив «покоління 98 року» (Мігель Унамуно, Хуан Рамон Хіменес, Антоніо і Мануель Мачадо, Вісенте Бласко Ібаньєс, Габріель Міро...), 300-річчя Луїса Гонгори (у 1927 році) підштовхнуло появу «покоління 27 року» (Федеріко Гарсіа Лорка, Луїс Бунюель, Сальвадор Далі, Хосе Морено Вілья, Луїс Сернуда...).

Зрозуміло, що різні «вісімдесятники», «дев’ятидесятники» тощо не сприймуть цих рядків. «Це гіркі слова, страшні слова, але вони мусять бути сказані», — писав Ю. Шевельов ще 1953 року в статті «Здобутки і втрати української літератури».

І спогади Вчителя, і щоденники Учня — нерв доби, котрий чутливо реагував на сучасний йому світ. І жаль, що так багато тих сторінок присвячено реакції на спровоковану недругами полеміку.

17 лютого 1994 року О. Гончар робить запис, присвячений засіданню Шевченківського комітету, де, зокрема, розглядалось і питання про присудження премії імені Т. Шевченка і Ю. Шевельову: «Не пройшов (незважаючи на страшенний тиск київських лобі) Ю. Шерех зі своєю пройнятою снобістським духом «Третьою сторожею» («Щоденники». Т. 3, стор. 512).

І. Дзюба не брав участі в тому засіданні, але письмово проголосував за надання премії Ю. Шевельову. Таку само позицію оприлюднили на засіданні М. Жулинський та І. Драч. Голова комітету О. Гончар знайшов порозуміння у Б. Олійника...

Ю. Шевельов був удостоєний Шевченківської премії вже після смерті О. Гончара — у 2000 році (іноземним членом НАНУ — Національної академії наук України — Ю. Шевельов за підтримки й академіка О. Гончара став 1991 року).

До речі, звинувачення Ю. Шевельова в колабораціонізмі (співпраці з німцями) народилось не в Україні й задовго до описуваних нами подій 1990 року.

Ще в 30-ті роки радянський слідчий із НКВС (попередник більшовицької каральної структури КДБ) попередив Ю. Шевельова: «Їдьте, куди можете й хочете. Ми вас знайдемо». І таки сталось! 1962 року знайшов Вчителя в Америці не харківський слідчий, а київський професор І. Білодід (свого часу був міністром освіти УРСР). На одному із засідань Міжнародного комітету славістів він став вимагати виключити Ю. Шевельова зі списку делегатів чергового з’їзду. Мотивація вимоги зводилася до звинувачення у співпраці з окупантами та належності до сепаратистської української академії — ВУАН у США. Колеги захистили Ю. Шевельова, наголосивши, що такі звинувачення належить документально підтвердити, й оскільки Ю. Шевельов є громадянином США, то паспорт він міг одержати лише пройшовши відповідну перевірку міграційних американських служб. І. Білодіда підтримав русофіл Р. Якобсон — професор слов’янських мов та літератур Гарвардського університету (США).

«Ця огидна акція переслідування скінчилася слуханням в університетському суді Колумбійського університету, яке завершилося на користь Юрія Володимировича (Шевельова. — В.А.). (І. Фізер «Мемуари Ю. Шевельова (Юрія Шереха): bіldungs roman в автобіографічній іпостасі». Наукові записки НаУКМА, т. 21. Філологічні науки).

Вище згадувався організований хаос. Повторимося, бо, здавалося б, ми самі повинні наводити лад у нашому літературному домі. Але виходить, що через «пасивний нейтралітет» насамперед метрів від науки та літератури на перебіг подій в Україні мають вплив різні приплентачі (принагідно зауважимо, що, слава Богу, більшість «дискусій» та «акцій», ініційованих за останні 18 років прийшлими білялітературними «науковцями», що скупчилися навколо їхнього псевдоаналітичного видання, закінчилися нічим (часто цей «орган» демонструє рівень мислення авторів не столичного Києва, а провінційного Пацикова, згадуваного Ю. Шевельовим). Закономірно, що те «газето-журнал» (чи навпаки — «журнало-газета) так і не завоювало масового читача й не стало авторитетним ЗМІ.

І насамкінець.

Цікавий маємо ланцюжок: 1962 року І. Білодід та 

Р. Якобсон атакують Ю. Шевельова, звинувачуючи його в колабораціонізмі. 1991 року Ф. надсилає О. Гончарові статті Ю. Шевельова. 2002 року «Критика» Г. Грабовича (ч. 5, травень) друкує 8 сторінок антигончаревої маячні, замішаної на безлічі фактичних помилок. Оскільки 2006 року неправда була видана в перекладі польською мовою («Ukraіna: ludzіe і ksіazkі»), то 2007-го «Літературна Україна» (22 березня) ознайомила читачів з «технологією брехні» якоїсь Бердиховської та її «колег».

От вам і хаос!

До речі. О. Гончар відверто дивувався: чому саме на нього спрямовано солом’яні стріли мосьок від літературної критики? Внутрішні українофоби — це зрозуміло, а от заморським що треба?