Голодомор 30-х років був справді найжахливішою і наймасштабнішою трагедією українського народу в минулому столітті. Але, як на мій погляд, вшановуючи пам’ять мільйонів загиблих тоді земляків, ми не повинні забувати про жертв двох інших голодоморів: 1921—1923 та 1946—1947 років.
Прикро, але навіть у ці скорботні дні наголос часто роблять на одній чорній сторінці, начебто поділяють замордованих голодною косою на дві категорії — важливішу і другорядну. Особливо це впадало у вічі торік, коли і національна хвилина мовчання, і виступи багатьох чиновників, і коментарі журналістів були присвячені лише геноциду 1932—1933 років.
Ця очевидна несправедливість так болісно зачіпає мене ще й тому, що сам я був безпосереднім свідком трагедії сорокових років. Разом із середнім братом Артуром ми тоді жили в діда Івана в селі Малозахар’їне Солонянського району на Дніпропетровщині. Довелося нам їсти здохлу взимку у ставку і потім висушену про запас смердючу почорнілу рибу, мерзлу картоплю, коржі із запареної зелені з музгою проса (пузо наб’єш, щось там начебто бовтається, а їсти хочеться неймовірно!), «делікатеси» з ховрахів, котрих «викурювали» водою з нірок... У мене й досі підсвідома відраза до зеленого борщу — як згадка про бовтанки з листя, гнилої картоплі та соєвої макухи. Це були жахливі часи...
Хочеться внести свою частку в увіковічнення пам’яті всіх знищених голодом. Не тому, що це нині «модна» тема, то — потреба душі. 16 років тому я зініціював велопробіг і провів ветеранів (по п’ять осіб з різних регіонів) по 18 областях України під гаслом «Козацькому роду нема переводу»: ми пропагували відновлення історичної пам’яті про наше минуле, рідну мову й культуру, здоровий спосіб життя і вперше зібрали капсули із землею з місць поховань жертв голодоморів. Ці капсули покладено до пам’ятного знака на Михайлівській площі Києва та до пам’ятника під Лубнами. Тепер планую провести другий етап велопробігу, за участі й представників діаспори. Зібрану землю з місць масових поховань ми привеземо до Меморіалу жертв голодоморів та до Биківні, де покояться останки сотні тисяч людей, закатованих політичними репресіями.
Хто бажає взяти участь в організації та проведенні цього заходу, може звернутися до автора (адреса є в редакції «Голосу України»).
Юрій ПИСАРЕНКО,віце-президент Української асоціації «Рух за здоровий спосіб життя», член Асоціації дослідників голодоморів, ліквідатор-чорнобилець 1-ї категорії, почесний донор України, ветеран праці.
