Діти Арбату в степах України

Будь-яка публічна акція, що стосується пам’яті тридцять третього року, — річ ризикована. Бо ця пам’ять не терпить галасу. Вона — мовчазна. І наважитися взяти слово — означає взяти на себе відповідальність.

Дніпропетровський театр — наважився. З ініціативи театру й написано цю п’єсу. У неї троє авторів — Олена Бісик, Тетяна Волкова, Дарина Медведєва. В тексті використано також спогади очевидців Голоду, зібрані на Дніпропетровщині.

Сюжет простий. Двоє московських студентів, кінооператори-документалісти, приїхали 1933 року в Україну знімати кіно про щасливе колгоспне життя. Вони зупиняються в селянській сім’ї, де ще ніхто не вмер з голоду -але вже з’їли свого собаку. Втім, нібито собака втік з дому — так кажуть, щоб найменший хлопчик не знав правди, бо він дуже любив цього пса. Але приїжджі москвичі — не діти, й скоро починають розуміти, що діється. Голод косить людей. Це здається москвичам-комсомольцям злочином супроти радянської влади. І вони чесно знімають на кіноплівку все, що бачать (документальна кінозйомка в спектаклі замінена усними спогадами очевидців).

Вони, ці діти Арбату, виховані правильно. Й хочуть розповісти про все в Москві товаришеві Сталіну і показати йому своє кіно.

Товариш Сталін не зможе кіно побачити, бо плівки засвітять. Цей епізод у виставі так потужно вибудувано, що його хочеться сто разів переказувати. Ось як це зроблено. Отой хлопчик, що втратив собаку, сидить у хаті й стереже коробки з відзнятими кіноплівками. Приходить голова колгоспу й каже, що пес повернувся. Хлопчик біжить надвір, а голова тим часом засвічує кіноплівки. Ця сцена — майже класичний хепі-енд. Хлопчик щасливий, бо пес нібито живий. А оператор радий — бо має в руках нібито коробки з фільмом. Обоє ж не знають, що володіють порожнечею.

Час повертатися до Москви. Але десь немає другого москвича.

— А где мой друг? — питає оператор.

А йому буденно відповідають: «З’їли вашого друга».

Оце й уся історія.

Фінал вистави — виходять усі персонажі й читають хором: «Отче наш, иже еси на небеси, хлеб наш насущный даждь нам днесь...». І з-під колосників, немов з неба, спускаються не то лампади, не то дитячі колиски, й у кожній з них лежить хлібина. Вони беруть по шматочку і їдять той хліб, дивлячись у зал. У цю мить здаються неможливими оплески. Одначе вони потім таки зриваються.

Наостанок — ще кілька слів. Цей театр — російськомовний. І п’єса написана двома мовами, російською та українською. Оця двомовність уже сама по собі є шокуючим елементом вистави. Адже виходить так, що основні позитивні герої тут російськомовні — й ці двоє московських студентів, і лікар, який знає, від чого насправді вмирають люди. Це мимоволі будить у нашій уяві звичний образ Доброго Старшого Брата. І це якийсь час болісно переживається, доки дивишся виставу. Але згодом сама вистава переконує тебе в тім, що все тут правильно. Бо двомовність — саме отака, яка вона тут — знімає всі неосталіністські спекуляції щодо того, «який народ винен».

І ще про двомовність. У виставі жертви Голоду говорять українською. Це дивна мова — не селянська, такою послуговуються хіба що професори-лінгвісти. Іншої мови актори-дніпропетровці, можливо, не чули. Зрештою, у виставі це — ніби ще одне свідчення того, що ціла культура загинула в тридцять третьому, й ті, хто тепер живе на тій землі, вже не знають точно, якою ж мовою розмовляли люди, які жили тут раніше.

І останнє. Здається неймовірним, але це — радісний спектакль. Він — сильний і про сильних людей. Жертви тут також — сильні. Коли вони співають частівки про голод — це звучить як клич гладіаторів: «Аве, Цезарю! Смертники вітають тебе!» І тебе проймає гордість за цих людей, і лише потім — печаль.