У бібліотеках напівпорожньо. Контакт з книгою й живе спілкування із досвідченими педагогами та вченими нині на вимогу Болонської угоди змінюються на легкий і швидкий «флірт» з доступною інтернетівською мережею, де некоректні компіляції і відверта крадіжка чужих праць — звична справа. Мінімум часу та зусиль — і завдання виконано. А чого соромитися, коли так робить і дехто з учених мужів.
Плагіат нині є таким собі бізнесом, до якого долучилися науковці, освітяни, здібні студенти — загалом ті, хто має доступ до першоджерел. «Благодійників-індивідуалістів», як і контор та сайтів, останнім часом побільшало, про що свідчить «локшина» на стовпах тощо.
Проректор Академії управління МВС полковник міліції Вадим Барко зазначає:
— Плагіат у науково-освітньому, літературному, взагалі творчому середовищі є абсолютно неприйнятною річчю, бо це крадіжка. Це гальмо в розвитку науки. Навіть у деяких «науковців» виникає бажання досягти легкого успіху — за рахунок «злизування» чужої праці. Вони здатні лише копіювати досягнення вітчизняних чи російських колег, оскільки привласнювати праці заморських авторів почасти їм не до снаги: не знають мови.
Колеги в Євросоюзі, США працюють у досконалішому правовому полі, яке захищає інтелектуальну власність. Вважаю, в Україні мають створюватися електронні бібліотеки і відповідні реєстраційні бази.
Проблема і в тому, що науковцю чи автору художнього твору просто ніколи займатися пошуком плагіаторів — його справжнє земне призначення зовсім інше. Слід створити структуру, яка б мала повноваження виявляти плагіаторів, допомагати правоохоронцям документувати «піратів», а постраждалим авторам —відстоювати свої права.
— Я знаю кілька прикладів безпардонного використання моїх робіт, виданих як авторські, — коментує ситуацію начальник кафедри цивільно-правових дисциплін Академії управління МВС підполковник міліції Олег Лов’як. — Коли студентів «притискують» обставини, багато хто з них шукає обхідні шляхи і використовує Інтернет, де гуляє неймовірна безліч як наборів рішень простеньких контрольних робіт й рефератів, так і докторських дисертацій. Дехто пропонує дуже зручну річ — на комерційній основі попрацювати з літературою і банком уже відомих наукових праць (треба лише мати зв’язки з методистами вузів) та нашвидкуруч зробити замовникові дослідження на будь-яку тему. Найстрашніше, що власники «вкрадених грамот» потім влаштуються лікарями, вчителями, слідчими, управлінцями в систему влади і прийматимуть важливі для людей і країни рішення.
Існують різні антиплагіаторські програми, нормативні акти та закони, що захищають права авторів. Але вони слабо діють на злодюжок в країні, де судова система майже повністю відсторонилася від участі у вирішенні проблеми. Практика західних країн доводить: найкращий «антиплагіатор» — ефективна система судового захисту прав інтелектуальної власності і авторського права. В Україні ж відповідні статті Кримінального кодексу є, образно кажучи, «неходові» — якщо за фактами і порушуються реальні справи, то до суду вони практично не доходять.
«Моя особиста думка, якщо говорити про стандарти Болонської системи, то принципи останньої в українських реаліях, особливо стосовно підготовки фахівців зі сфери юриспруденції, нам не дуже підходять, — продовжує Олег Орестович. — «Дуплет» беззастережного ухвалення вказаних стандартів і епідемії плагіаторства в наших вузах може просто «добити» національну школу вищої освіти.
Держдепартамент інтелектуальної власності свого часу звертався до нас з ініціативою сумісних заходів щодо проблематики інтелектуального плагіату. Упевнений: необхідність таких зустрічей і дискусій нині актуальна як ніколи. І поки немає дієвої програми «Антиплагіат», треба, вважаю, створити і внутрівузівські, і міжвузівські системи електронної реєстрації курсових, дипломних, магістерських, кандидатських та інших робіт.
Київ.
