Розповіді про забуті й ті, що руйнуються, пам’ятники історії не залишають байдужими наших читачів. Так, прочитавши статтю «Пам’ятник чумацькому пияцтву» («Голос України» від 15 жовтня 2009 р.), нам написала 80-річна чернівчанка Лідія Родіонівна Остапенко. У тій статті я писала про корчму в селі Роги Черкаської області, що була збудована ще в XVІІІ сторіччі, а нині руйнується й незабаром від неї й сліду не залишиться. 
Ця корчма стояла на шляху, яким чумаки возили товари в Крим. Тому Лідія Родіонівна написала про долю свого діда-чумака і його родини. 
Життя цих людей, викладене на двох сторінках одного листа, розкриває історію цілої епохи, що спочатку дала людям надію, а потім покалічила їхні долі. Мені здалося, що цю історію теж не треба забувати, і я вирішила поділитися нею з вами.
«Мій дід, Петро Остапенко, у першій половині дев’ятнадцятого сторіччя чумакував, — пише Лідія Родіонівна. — Сам жив у селі Аннівка Дніпропетровської, тоді Кіровоградської, області. У нього було семеро синів і одна дочка. Він вирішив купити землю дітям і почав чумакувати. Возив на волах пшеницю в Крим, а звідти — сіль і таки купив у пана Кочубея кожному синові по 15 гектарів. Так утворився хутір Луганка Петровського району зараз Дніпропетровської області. Крім того, дід подарував у церкву панікадило за дві тисячі золотих.
Він не був п’яницею, але в корчму заходив. Якось, виходячи звідти, дід побачив п’яну жінку й поруч маленьке дитинча. Дід взяв його й приніс додому. Це була дівчинка. Так стало в нього дві дочки. Він їх виростив, віддав заміж і дав придане.
Сини були гідними хліборобами. Вирощували пшеницю, надлишки возили продавати до Кривого Рогу. Побудували дім, завели господарство. Працювали без прислуги — допомагали родина родині.
Мій батько, Родіон Петрович Остапенко, 1887 року народження, був наймолодшим сином. Служив в армії при дворі царя в Петрограді, туди відбирали кращих хлопців. У театрі слухав Шаляпіна. Тому потім всіх співаків з ним порівнював. У 1917 році він повернувся в Аннівку й одружився. Фаетон, запряжений чотирма кіньми, повіз 17-літню красуню-дружину на хутір Луганка. Там почали будувати хату, обзаводитися господарством. Батько виростив гарного жеребця, що потім одержав золоту медаль.
Прийшла Радянська влада. Усіх розкуркулила, все забрала й вислала братів у Сибір на вічне поселення. Батька відправили в Красноярський край рубати ліс. Він занедужав на тиф, схоже, помер, його тіло відправили в морг, а він там ожив.
Над мамою, молодою й гарною жінкою, поглумилися. Спочатку комісар запропонував вийти за нього заміж. Вона відмовила. Вони роздягнули її до нижньої сорочки, дали ціпок від соняшника й під голосний сміх вигнали із приміщення.
З мамою було двоє дітей. Хлопчикові Колі виповнилося сім років, а мені — всього кілька місяців. Мама загорнула мене у два простирадла, але їх у неї відібрали, сказавши «нехай куркуленя подихає!».
А ми вижили. Батько повернувся й працював у шахті в Кривому Розі. Деякі з його братів померли у вигнанні, а деякі повернулися. Щоправда, тільки в 50-ті роки. Мій батько прожив 87 років, мама — 82, брат Коля загинув в 1944-му. Мені зараз 80-й рік.
От і вийшло, що через землю, кров’ю й потом діда-чумака зароблену, моїх рідних пограбували, заслали, покалічили людські життя. У мене землі немає. Коли вмру, дадуть два квадратні метри. Але пам’ятник-корчму треба б зберегти заради тих трударів, які часом плечима витягали вози з болота. Це наша історія».
Ось така біографія однієї чумацької родини. Мені здається, що в Україні немає такої людини, в якої не було б предка-чумака. Може, справді, варто зберегти ті місця, з якими пов’язана їхня історія.
На знімку: такий вигляд тепер має чумацька корчма в селі Роги.
 
Фото автора.