Домовившись про зустріч з відомою не лише на Тернопіллі художницею Ганною Ткачик, я подумки їй співчувала: ювілейна виставка припала саме на антигрипозний карантин! Люди ж з дому зайвий раз не виходять. Та, як не дивно, двері в картинну галерею обласної організації Національної спілки художників раз у раз відчинялися, заходили то друзі по малярському цеху, то й незнайомі відвідувачі, здебільшого подружні пари або цілі родини. Мабуть, у непрості часи люди шукають розраду у мистецтві. Оглянувши роботи, підходили до пані Ганни, дякували. Сприймала оцінку своєї роботи без особливих емоцій. Інша розчулилася б, а вона була по-чоловічому стримана. Один відвідувач сказав: «Неймовірно, що це малювала жінка». Й справді, це не пейзажі, якими можна просто милуватися. Біля деяких її робіт мороз поза шкірою йде.
Ганнині п’ятирічки
Дівчинка змалку любила малювати. Довгими зимовими вечорами мама малювала їй хатку, дерева, паркан, собачу будку, а Ганнуся намагалася повторити. Згодом її було не відірвати від аркуша паперу. Мамина двоюрідна сестра приїхала з міста й сказала: «Маріє, вона буде художником». Та шлях до професії був нелегким. Тричі Ганна вступала до Львівського училища прикладного мистецтва — і все сільській дівчині не вистачало одного-двох балів. На третій раз до Львова поїхав батько. Що він, фронтовик, казав директору, невідомо, але Ганну зарахували. Закінчивши училище, вступила до академії мистецтв.
Вийшла заміж за художника. Пішли діти: три дівчинки через кожні п`ять літ, ось звідки її жарт про п`ятирічки. До речі, персональні виставки відбувалися з такою самою періодичністю. Проте творити по-справжньому Ганна Ткачик почала пізно. Малювати не було змоги, тим більше, що спеціалізувалася по текстилю, а це ткацький верстат (згодом чоловік його подарує), фарбування ниток і ще багато клопотів. А тут — косички, платтячка, комірці, музична і художня школи, наварити-напекти? Чоловік Богдан вже ставав відомим, а вона ще й не починала.
Третя донечка Христинка була на диво спокійною дитиною, і вона взялася за олівець. Зробила серію графічних робіт і в сорок років показала першу персональну виставку. Відомий тернопільський мистецтвознавець Ігор Герета казав: «З тебе будуть люди, Ганю». Слово Герети багато важило для митців. Текстиль вона закинула, взялася за фарби. Викладала студентам кооперативного технікуму дизайн, мала вже свій кабінетик, і коли між парами випадало «вікно», брала до рук пензель. Пані Ганна каже: «Є художники, які роблять ескізи, а я беру папір, картон чи полотно, грунтую і не знаю, що на нього ляже». Коли малювала першу картину, не усвідомлювала, що з нею діється. Таке враження, що отих 90 хвилин між парами її не було на світі. Коли прийшла до тями — подивилася на свою роботу: «Боже милий, та це ж створення світу! Велике коло, а всередині око». Але ж вона не думала малювати око!
Після написання «Створення Землі» почала вивчати Біблію. Картину про воду писала вже не в такому екстазі, але також не знає, звідки на ній, як у Біблії, з’явилися чотири ріки. «Потоп» створювала більше розумом, ніж серцем. «Це зовсім різні відчуття, — каже Ганна Андріївна. — Коли пишу серцем, то ніби переношуся в інший світ. Мені здається, що я навіть не дихаю, не хочу ні їсти, ні пити».
«Шукала емоції — маєш»
Продовженням серії про створення світу стала низка картин про потоки зла: алопеція у Чернівцях, Чорнобильська аварія, землетрус у Вірменії... Потім була її знаменита «Бомжуана». Вразили художницю київські бомжі: старі, малі. Так з’явилася серія картин. Після персональних виставок художник ніби вичерпується. Потрібні нові враження, імпульси. Тоді вона сідає на поїзд і їде до Львова чи Києва. Чоловік не проти, каже: «Їдь, може щось почерпнеш». Якось приїхала до Києва, походила по виставках: всюди модерн, нічого її не зачепило. Ввечері до купе зайшла жінка із незрячою дівчинкою: мати й доня. Це вразило. Подумала: «Шукала емоції — маєш». Так захотілося малювати, ледве дочекалася, коли добереться додому. Під вечір друзі запросили до філармонії на концерт. Перепитала, на чий саме, але їй сказали, що то сюрприз. На сцені дівчинка грає на піаніно. І як грає! Щось таке знайоме, аж серце защеміло. Та це ж дитина, що їхала з нею разом у купе. Тоді вона видала два десятки портретів «Характери».
Двічі їздили з чоловіком на пленер на Хортицю: острів Байди, кам’яні баби... У неї є ціла серія кам’яних баб. Старша донька жартома сказала: «Мамо, та ви язичниця». Ні, вона майже щодня ходить до церкви, читає релігійну літературу. Вранці встає, вдягає довгу до п’ят вишивану сорочку, плахту, яку сама пошила, і йде. Так їй добре. Душу вишиванка зігріває. Молиться за дітей, за їхнє благополуччя, але каже, що перед цим треба самій очиститися, бо всі ми грішні. Вона часто буває у монастирях: Унів, Глиняни, Манява... В Унівському монастирі побачила картину: старенька мати приїхала відвідати сина, плаче на його плечі. Що в тих сльозах: радість, що віддав себе служінню Богу, чи туга, бо нема кому підтримати на старість? Побачене накопичується десь на глибині душі, щоб згодом «вибухнути» новими роботами. Нещодавно зателефонував зять: «Мамо, ми їдемо до Почаєва, хочете з нами?». Вона погодилася. Оскільки лютував грип, одягнули маски. Зійшли на Почаївську гору, а їм кажуть: «Зніміть пов’язки, тут немає вірусів». «Нам стало соромно, і ми зняли.
«Не соромлюся вчитися у доньки та онуків»
— Усі дочки: Леся, Соломія і Христина малювали. А потім кожна обрала свою дорогу. Лише Соломія стала художницею. У 25 літ її прийняли до Національної спілки художників України, вона бере участь у міжнародних виставках. Для мене думка доньки дуже важлива, я багато в неї вчуся, — каже пані Ганна.
Старша донька — філолог, пише вірші, видала збірку, найменша викладає вокал. Усі одружені, мають діток, котрі також малюють. Внучка Марійка ходить у художню школу. Коли ввели карантин, зраділа, що можна малювати зранку до вечора. Вона вже мала свою виставку у школі №3, де навчається. Й першокласниця Софійка гарно малює. На день народження вони подарували бабусі свої малюнки. «Такі лінії, таке мислення, — каже пані Ганна. — Мені до них далеко. Найстарша внучка, їй вже шістнадцять, намалювала мене, а замість голови — глечик. Знаючи моє захоплення трипільською культурою, хотіла догодити». Всього у Ткачиків п`ятеро онуків.
У художниці Ганни Ткачик є ще одне добровільне навантаження: вона ілюструє книжки. Робить це без оплати, тому каже, що це її легенька стежина до Бога. Місцеві поети мають за честь, коли їхній твір оформляє відома художниця, учасниця багатьох міжнародних виставок. І не лише місцеві. Пані Ганна ілюструвала двотомник Василя Стуса. Перед тим, як оформляти книжку, мусить всю перечитати. Йде у бібліотеки, музеї, заглиблюється в історію. Письменник Петро Сорока, твори якого вона ілюструвала, писав, що «колись її роботи стануть предметом пильних аналітичних студій, запальних дискусій і нескінченного зачудування професійних критиків та рядових глядачів». Зрештою, чому колись? Вже нині перед її картинами завмирають оті самі рядові глядачі.
На знімку: Ганна Ткачик на тлі автопортрета: жінка тримає в руках саморобну ляльку. Таку ляльку пошила для внучки після війни бабуся, то була улюблена іграшка. Лялька символізує душу художниці: чисту, відкриту для вражень. Напівжартома пані Ганна додає: «Художник щасливий, коли впадає у дитинство»...
Тернопільська область.
Фото автора.
