Про допомогу бідним усі знають — вона мінімальна. Про допомогу багатим ніхто не чув. То я розкажу. Але для початку зізнаюсь, що я не з тих, хто любить лічити гроші в чужих кишенях. Мене не душить жаба заздрості, коли бачу в якогось чоловіка палац заввишки до неба. Інший скаже: накрав, злодюга! Я ж шаную презумпцію невинуватості.
Саме в такому миролюбному настрої заходився я переглядати опубліковані в газеті «Голос України» документи одного з претендентів на посаду Президента України. За рік (очевидно, минулий) він заробив близько чверті мільйона гривень, що свідчить, сподіваюся, про його високі виробничі кондиції. Видно, дуже він там напружується для народу, бо даремно таких грошей ніхто не дає.
Далі з радістю з’ясував, що він має на двох з дружиною понад мільйон гривень на ощадних книжках та ще й продав якогось нерухомого майна на пару мільйонів гривень, з чого можна зробити висновок, що кандидат на найвищу посаду — людина не з бідолах.
До того ж є в розпорядженні цієї пари два чималенькі житла — аж на кількасот квадратів. Це ж для чого їм стільки? — спитав мене сусід. Я не знав, що й відповісти, тож відказав, що про це варто запитати самого кандидата. А потім до мене дійшло: це ж протягом робочого дня чоловік до такої міри заморюється, що надвечір починає всіх тихо ненавидіти. Тож якось там дістається до свого палацу, чи й до квартири, і радіє, що може не бачити жодної остогидлої фізіономії, хоч би скільки їздив із зали в залу чи з кімнати в кімнату велосипедом.
Звісно, на такій житлоплощі могли б без тісняви щасливо мешкати принаймні вісім багатодітних родин. Але це в мене так — давній спогад, випадкова відрижка давно минулого комунізму. Бо тепер окремі люди живуть у великих палацах не тому, що їм так подобається, а тому, що цього вимагає їхній статус. Своїм високим палацом, замком чи віллою вони підтримують свій імідж. Щоб кожен, хто проходить повз диво архітектури, мав можливість порадіти: ось у цих хоромах живе наш любий кандидат у Президенти. Швидше б вибори, і я в перших рядах виконаю свій громадянський обов’язок, щоб він мав можливість у майбутньому побудувати ще п’ять таких диво-споруд.
Є кандидати, які мають порожні гаражі. Я так зрозумів: колись вони самі їздили машинами, а потім попродавали й просто повіддавали потребуючим, бо зрозуміли: що далі тримаєшся від автомобіля, то міцніше здоров’я, яке, між іншим, за гроші не купиш. Не інакше вони беруть за взірець для себе Григорія Савича Сковороду, котрий завжди ходив пішки, був бідак з бідаків, зате ж тепер віднайшов своє безсмертя на українських банкнотах.
Отже, наш умовний кандидат у Президенти — людина, яка сама себе зробила й досягла високого рівня достатку. І на численних білбордах він має вигля саме такий: сповнений сил і впевнений у собі. Тобто на нещасного, який потребує матеріальної підтримки, він, власник палацу й ощадкнижки, аж ніяк не схожий... І ось на цьому місці я розгубився, бо побачив графу «матеріальна допомога». А там цифра з шістьма нулями.
Цікаво, що й деякі інші кандидати, котрі мають стосунок до державної служби і не належать до бідаків, скористалися з матеріальної допомоги. Це що ж виходить? Із злиденного державного бюджету роздають багатим гроші як матеріальну допомогу? А можливо, у претендентів є якісь інші спонсори?
Щоб виборці не губились у здогадах, треба вносити ясність у це питання: хто, скільки і з якого приводу.
