Біографія буштинця Петра Гаврилка — захоплюючий пригодницький роман: з 10 літ повний сирота — навчання в Моравії — за трьох держав маляр дирекції лісів — чергування в канцелярії президента Волошина — служба в армії ЧСР — гортіївський табір неблагонадійних — лабети СМЕРШу — тяжка втеча... додому — смілива угода між «лісовими хлопцями» і НКВС — завгосп радгоспу і керівник сільСТ — з 1953-го по 1980-й директорування в радгоспі — золота медаль з виставки у ФРН — два ордени за труд — разом із Пітрою зустріч Брежнєва — дружба з президентом АН СРСР Келдишем...
Даровані літа
Коли заходиш у дім чоловіка, якому, Богу слава, виповнилося 92 роки, і тебе зустрічають міцним, бадьорим потиском руки, щирою посмішкою й суто закарпатським гостинно скромним «перебачте, може у нас щось мало і не так», то поволі, ніби й несамохіть занурюєшся у справжню житейську глибінь і теплоту душі господаря такого поважного віку. Ось таким — добрим, мудрим і відвертим — одразу побачив я великого буштинця Петра Гаврилка.
І подумав: поважати старість маємо вже за те, що саме вона несе дозрілі зерна людської мудрості, труда і знань із минулого в майбутнє.
І недарма люди старші твердо вірять: роки, прожиті понад сімдесят, — даровані Богом.
Але ж такий дар Господній треба заслужити!..
Збагнути б щастя суть...
Народився Петро Дмитрович, як казали тоді, сьомого місяця, сімнадцятого числа і сімнадцятого року, тобто 17 липня 1917 року. «Три сімки і три одиниці в даті народження означають, що я щаслива людина», — жартує старожил.
Хто-хто, а Петро Гаврилко не раз міркував: що таке щастя? Адже по собі знає, що таке поневіряння по чужих краях, що несла війна, яка суть слова «табір неблагонадійних» і якого страху наганяв «табір-накопичувач СМЕРШу...».
Біографія Петра Дмитровича — захоплюючий пригодницький роман. Як і в багатьох (щоправда, не у всіх) його ровесників.
Лише за 75 років із прожитих Петром Дмитровичем на сільській канцаларні Буштина висіло дев’ять штандартів різних держав: Австро-Угорської монархії, Руської Країни, Угорської республіки Рад, королівської Румунії, першої Чехословацької республіки, Карпатської України, Закарпатської України, Радянського Союзу, України...
Тут історія впродовж ХХ століття, як мало де в світі, спресовувала роки.
А роки часом «затягували вузол», й подеколи «розтягували» саму ходу історії.
І лише той, хто жив у нашому краї у першій половині минулого бурхливого сторіччя, годен осягнути і здатен правдиво оцінювати ті явища й події. Хоча...
Навіть за горизонтом міленіуму — на зламі століть і межі другого і третього тисячоліть — бути стовідсотково об’єктивним непросто: надто в тугі вузли і хитромудро зацуґльовані-затягнуті ключки й сильки — все переплели тодішні сильні світу цього.
Для ілюстрації наведемо уривок із книжки Дмитра Копинця «Селище Буштино — вчора і сьогодні»: «Наприкінці жовтня 1918 року багатонаціональна Австро-Угорська монархія розпалася. На її руїнах виникло кілька нових держав з владою буржуазії. Новоствореною державою стала Угорська буржуазна республіка, Закарпаття ввійшло до неї і дістало назву — Руська Країна. У листопаді та грудні в селі відбувались збори селян, на яких переважна більшість учасників приймала маніфест з вимогами возз’єднати наш край з Україною... Щоб не допустити відокремлення Закарпаття від Угорщини, буржуазний уряд М. Каролі 21 грудня 1918 року ухвалив «Народний закон №10 про автономію русинів у Мадярщині». Але цей закон був лише тактичним маневром для дезорганізації населення.
Історичні документи засвідчують, що народні збори в Мараморош-Сигеті вже в грудні 1918 року проголосили возз’єднання Закарпаття з Україною. Однак ці депутати представляли тільки Мараморощину, тому прийняли рішення скликати збори всіх русинів, що проживають в Угорщині.
Марамороська Рада звернулася до населення Закарпаття із закликом: «Треба нам зійтися на великі збори до Хуста у вівторок, 21 січня 1919 року. Там ми скажемо, з ким маємо жити. Запрошуємо на ці збори увесь руський народ». Жителі Буштина вибрали на з’їзд до Хуста трьох делегатів: І. Деяка,
М. Микуляка і В. Андришина і дали їм накази — голосувати за возз’єднання з Україною. З’їзд послав дві делегації — до Києва і Харкова для розгляду і виконання його рішення».
Та це відбувалося, як звикли говорити сьогодні, — на макрорівні.
Але ж життєпис маленького Петрика ткався і в густе, і в рідке бердо...
«Нянько вмер — мені ще й рочок не виповнився... Мамка — коли’м ішов одинадцятим годиком»
«Спогади дитинства — сумні...» — задумався, потім глибоко зітхнув герой нашої розповіді. Що й казати: згадувати ту давнину з висоти розміняної сотні літ нелегко. І не тому, що він щось схибив, що сам у чомусь винен — ні. Доля маленького Петрика ніби випробовувала, а він не давався біді в руки.
— Нянько вмер — мені ще й рочок не виповнився... Мамка — коли’м ішов одинадцятим годиком, — оповідає Петро Дмитрович. — Потім, най буде прощена, вийшла заміж за дорожнього майстра Михайла Сабадоша. У них народилася дочка Василина... Коли мамка вмерла — вітчим узяв дочку й пішов жити окремо.
Братові Іванові було тоді 14, а мені 11 років. Що чинити? Робити ніде не робили, бо не було де. Та й хто візьме дітвака? Отримали ми обидва, круглі сироти, 150 чеських корун. Скільки це? Кілограм пшеничного борошна коштував дві з половиною-три коруни.
Нарешті брата взяли стерегти сільські гуси. А я помагав робити, що’м міг, і бировав Іванові Оросу — дітей не мав, а ґаздівство було. Потім я два місяці випасав сільські буйволи — за 50 корун на місяць. Далі помагав ґаздам Оросу і Михайлові Пашу. Так якось мітрожив-гарував... 1930 року, — веде далі Петро Дмитрович, — я закінчив шостий клас народної школи, до якої вступив восени 24-го. Чехи побудували гарне приміщення, і останній рік я вчився у новій школі. Мова викладання була народна — руська, як тепер би казали — русинська. Два рази на тиждень додатково директор Андрій Худан викладав нам ази сільського господарювання. А вчитися я хотів дуже. Ще й нині читаю. І нерідко!
Сам-один у світах, як перст
І ніби знак долі — надійшла приємна звістка: тячівський Червоний Хрест посилає «вчитися на ремесло» чотирьох хлопчаків із Буштина. Петро негайно дав згоду. Отже, місцем навчання став Простейов у Моравії. Там у ремісничій чотирирічній школі вчили на малярів. До того ж учили не лише фахово, а й усебічно: викладачами були відомі майстри старої європейської школи, а також празькі професори молодого покоління, котрі сповідували модерний стиль у архітектурі й оздобленні приміщень.
Петро Гаврилко вчився на «відмінно» всі роки. А як підсумок — був прийнятий членом професійної Спілки малярів у Простейові 30 жовтня 1937 року.
Є ще один аспект, про який охоче згадує Петро Дмитрович. Саме під час навчання він пристрастився до занять спортом: футбол, штанга, бокс, легка атлетика.
Двадцятирічному красеню-юнакові, що зміцнів фізично і духовно, здавалося, все під силу. Але додому тягнуло страшенно. Ті троє односельчан, знаходячи різні причини (все-таки навчання вимагало суворої дисципліни, належної культури поведінки тощо) через якийсь час попрощалися з Простейовим і поїхали з Моравії на Підкарпатську Русь. Петро Гаврилко залишився сам. Але будь-які спокуси відганяв від себе. Дав сам собі слово: «Стану майстром — тоді вернуся. А Буштино буду любити іще май дуже!». І хоч як мордувала ностальгія, хоч які кольорові були сни, хоч як тужило серце за берегами рідної Тиси, хоч як наверталися сльози, а братові Іванові і родині писав: «Так ‘ми ся туй любит, що ачей буду ревати, як треба буде витці йти». Петро гартував характер: цілими заранками бігав, грав у футбол, до запаморочення піднімав штангу — навчання, робота і тренування. Потім запрошення на роботу до Брно і Праги. Але, як і кожного закарпатця, юного Петра манили рідні Карпати. «Лише додому!» — кінцево відповів Гаврилко.
Маляр державної дирекції лісів
Буштино зустріло Петра якось буденно. Щоправда, брат, родина, сусіди — радісно, з приємним здивуванням: «Поїхав дітваком, а вернувся легіньом!».
Молодий Гаврилко сидіти не звик і не хотів. І зразу пішов у будівельний відділ державної лісової дирекції, що розташовувалася на вулиці Тополівка в Буштині. Такого спеціаліста прийняли з радістю. Адже Чехословацька республіка — це була осінь 1937 року — розвивалася стрімко, скрізь тривало інтенсивне будівництво. А в лісовій, провідній, галузі краю — тим паче.
Буштинська дирекція зводила дво-, три- і кількаповерхові будинки по всій Мараморощині. Петрові було, крім іншого, дуже цікаво водночас і знайомитися з людьми, звичаями, місцевістю всюди, де доводилося працювати. А це нинішній Виноградів, Міжгір’я, Усть-Чорна, Королево, Кушниця, Торунь... Та й хіба все достеменно, в деталях згадає шановний Петро Дмитрович, адже з того часу минуло понад сім десятиліть!..
Щомісячний заробіток у пана майстра на державній роботі був таки вагомий. Але він умів належно берегти «титулу маляра», передплачував і читав фахові журнали, працював сумлінно, старанно. І був дуже точним та дисциплінованим, тому йому постійно довіряли найважливішу роботу.
Чергування в канцелярії Августина Волошина
— Восени 1938 року направив нас, декількох сільських хлопців, а йшли ми добровільно, начальник Карпатської Січі в Буштині Дмитро Маснюк до Хуста, — згадує Петро Дмитрович. — Там коло касарні (казарми) ми мали вчитися на інструкторів. А потім передавати ці знання іншій молоді.
Ми, вишикувавшись, кожного дня під спів патріотичних і народних пісень марширували на Нарцисне поле. Навчали нас військової справи офіцери та солдати-українці, котрі тікали з польської армії. Усі готувалися воювати в разі потреби за Карпатську Україну... Часто я бував у канцелярії Августина Волошина на чергуванні. Вона розміщувалася там, де потім був старий райком партії...
— Августин Волошин, — продовжує
П. Гаврилко, — жив у Хусті недалеко від канцелярії. Ходив на роботу завжди елегантно одягнутий, носив окуляри, справляв враження хорошої, інтелігентної, доброї людини. Я з ним не розмовляв.
— Кінцем 38-го року, — далі згадує Петро Дмитрович, — я отримав повістку в чехословацьку армію. Нас повезли з Хуста машинами через перевал, через Сваляву на Гуменне аж у Нітру — на Словаччину. (Бо низинні міста і райони Закарпатської України вже окупували війська гортистської Мадярщини). У Татранському мінометному полку ми прослужили три місяці. Атмосфера була гнітюча, неймовірно напружена: Гітлер забрав Судети, Словаччина проголосила самостійність, у Хусті проголосили Карпатську Україну... Чехословаччина як цілісна держава терпіла крах. І ось ми, солдати-закарпатці — 60 чоловік — цілі дні — у тривозі: «Що з нами буде?». Одного заранку всіх викликали і «запропонували»: або залишаємося служити на Словаччині, або шлях у Німеччину. Ми всі прийшли на Закарпаття. Повернувся я в Буштино у квітні 1939-го. А перед тим у середині березня сюди зайшли мадяри... Як жити без роботи? І я на другий ранок оформився в державну лісову дирекцію — щоправда, вже мадярську. Я роботу добре знав, любив дисципліну і мене одразу почали поважати. Минуло мало не п’ять років. Головним інженером лісової дирекції працював пан Барта. Мене полюбив як доброго майстра. І тричі — а таке право мав — не відпускав мене в мадярську армію. Майстер такої класифікації мав бронь. Тоді всіх брали на Східний фронт. Якби не той чоловік, хто би збаг, — замислюється Петро Дмитрович, — як би склалося моє життя.
— Знаєте, любима робота дала мені впевненість: усе мине і буде добре. Я молодий — думав по-молодечому, мені жити треба, а не слухати жіночі казки... І у вересні 39-го одружився на Василині Орос. Після моєї свальби дуже много цімборів (друзів) утекло у Радянський Союз. Я вже не зміг піти з ними й покинути молоду жону... Доля тих хлопців трагічна: всіх кинули в тюрми як шпигунів. А то ж були нескорені, горді молоді люди, палкі патріоти нашого краю і поборники слов’янського єднання...
Сорокового року в молодого подружжя народилася перша дитинка — донечка. Але померла півторамісячною. А вже 44-го Василина порадувала Петра другою донечкою Людмилою — батьківська любов до неї велика й ніжна аж дотепер...
Замість фронту — табір неблагонадійних
Інженера Барту замінив на посаді інженер Лангош. Словак. «Відвернути» той уже нічого не міг. Та й фронт давав про себе знати то далеким гулом канонади, а то й ревом авіамоторів над головами.
І ось 18 вересня 1944 року молодий батько Петро Гаврилко отримав повістку в угорську армію. Сумніву не виникало: на фронт.
— Я прибув, як і приписувалося, на призовний пункт Вошмедє. Там нас, закарпатців, зібралося рівно тисяча двісті чоловік. Але знову і тут якісь неряди: Міклоша Горті німці віроломно вивезли з Будапешта. До керма Угорського королівства прийшов Нілоші. Армія на це зреагувала по-своєму — солдати переставали коритися начальству. Закарпатці почали масово покидати передову, вже цілими підрозділами, або здаючись у полон, або переходячи на бік Червоної Армії і Чехословацького корпусу, — веде мову П. Гаврилко. — Нас, 1200 призваних, визнали неблагонадійними і розділили на чотири групи по триста чоловік. Я потрапив до тієї частини, яку змусили рубати ліс навколо райцентру Шарвар — гідекут. Рубали ми бук і дуб. Жили в землянках. Три сотні закарпатців охороняли тридцять мадярських солдатів, озброєних якнайкраще. Та фронт наближався: хлопці почали тікати в Австрію — невдовзі забралися всі. Залишилося нас п’ятеро. Я сховався сам на нашій ділянці в мадяра-лісника. Якби, не дай Боже, піймали — розстріляли б негайно. Події розгорталися блискавично: фронт пішов центральними дорогами. А ми тут у хащах, трохи збоку. Тому очікуванню, здавалося, не буде кінця. Хоча минуло хіба що декілька годин. І ось дивлюся йде кінь, тягне телігу, а на ній бочка вина і тихо, без слова, вслухаючись у непевний шепіт осіннього лісу, йде група руських солдатів — так людей 11—12. Бачу: у маскхалатах. Значить — розвідка. Гадаю, буду говорити з ними по-нашому.
Руський капітан-тезка
Петро Гаврилко вигукнув розлучно кілька слів і вийшов на узлісся ід’дорозі... До молодого, статурного, хоча й невпевненого в собі хлопця підійшов бравий капітан у формі кубанських козаків.
Познайомилися. Теж Петро Дмитрович. І також із 17-го року. Оскільки обидва — слов’яни, обидва — українці, то за таку зустріч фронтову випили по стакану вина. Капітан подарував Гаврилкові на пам’ять козацьку шапку. Буштинець зустрів руських солдатів як своїх визволителів. Коротко розповів про обстановку, про себе, про роботу в таборі, куди втекли, ховаючись від фронту, інші закарпатці. Капітан тільки посміхнувся у вус: «Ти, Петро, правду сказав. Ми це вже знаємо»... Кубанець порадив Гаврилкові: «Не їж і не пий ніде і ні в кого, щоб тебе не отруїли».
Мова його була тиха, соковита, українська. І чоловік був душевний, добрий... За одним лише шкодує Гаврилко: не запитав ні прізвища, ні адреси не взяв. Але тоді було не до того.
Зустріч ця відбулася біля угорського села Негря, недалеко звідти протікає річка Раба. Розвідники пішли у напрямку міста Кирмент. Увечері повернулися. Там, у селі, перебував директор банку з міста Сомбатгелі — очевидно, перечікував, коли мине фронт. У нього були двоє дівчат, на вигляд які здавалися старими бабами: обдерті, цундраві, пелехаті, щоб на них менше звертали уваги.
— І раз дивлюся я з тієї хати, а на протилежному боці Раби, метрів за 150, — продовжує П. Гаврилко, — німці ходять. Капітан у поспіхах каже: «Чекай мене тут. Я за тобою повернуся».
Я в тій хаті чекаю. Мадярки позачиняли вікна й моляться. І я з ними. Ситуація справді напружена: німців уже немає, а руські ще не прийшли. Водночас цілу ніч за кілька сотень метрів бомблять, земля безперестанно здригує від канонади, вуха ріже жахливий посвист «катюш»... Що мені робити? Доки тут сидіти? — запитує, згадуючи П. Гаврилко. — Капітана з групою немає. Повернуться німці — кінець. Одне, що якось заспокоювало, — сказаний капітаном пароль «Берьозка». Почало розвиднюватися і я вирішив повернутися до лісника-ягра — до нашого табору. Іду лісом і тут несподівано: «Руки вверх!», я назвав пароль. «А-а, ваши закарпатцы пошли в ту сторону». Одне слово, за лахміттям і виснаженою зовнішністю радянські солдати, що чатували в засідці, мене запросто пізнали і без слова пропустили...
Іду (мабуть, то були графські хащі) — а старий дубовий ліс якось по-особливому вкрадливо й натужно шумить — і міркую: «За 400 грамів хліба і дві миски рідкої лободи ми змушені були зрубати, порізати, поколоти і скласти один складометр дров...». Сила пропала.
Втеча з лабет СМЕРШу...
Групка молодих закарпатців, що так рвучко ступала до рідних домівок, у місті Сейкешфегервар натрапила на великий радянський госпіталь. Праворуч від дороги у впорядкованому просторому шкільному дворі з машин знімали поранених. Там їх були сотні й сотні. Санітари не спали по декілька ночей, носилок не вистачало. Трупи виносили просто за руки й ноги... Видовище жахливе... «Нас припрошувати помогти у такий час не треба було, — каже Гаврилко. — Самі підійшли до офіцера. Це був ще більше стомлений, ніж ми, капітан. «Поработайте вместе с нами недельку и мы вас отпустим». Головним лікарем була єврейка. Таж вона, як і всі ми, за той тиждень око не зажмурила: то оперувала, то перев’язувала, то ін’єкції робила. І всі вказівки давала на ходу!.. Там мусиш звикати до всякого.
— По 150 чоловік ранених лежало в соломі. І до них руки не доходили. Брали в першу чергу з вантажівок тих, хто був дуже тяжко зранений, — довго зітхає Петро Дмитрович. — А машини привозили й привозили... Несу на руках солдата або сержанта і чую: «Ой, Боже!». Але на Сталіна ніхто не просився... Через тиждень напруження трохи спало. Нас, як і обіцяли, відпустили. Прощаючись, я попросив у капітана якусь довідку. Він, не вагаючись, за хвилин десять приніс і вручив, по-людськи подякувавши за труд. Дійшли ми нарешті до Будапешта. Перейшли через знаменитий пішохідний Ланцгіт (Ланцюговий міст), і тут на лівому березі Дунаю поназупиняли таких, як ми, сорок чоловік. Ввечері під конвоєм повели на окраїну міста. Роздивився, а там — ого який табір!.. Тьма людей у всілякому вбранні. Усі принишкли. Страх пекучим холодом скував усе наше єство: звідси всіх відправляли в сибірські табори. За що?!. У потемку я відчув, звідки б’є цуг (протяг). Там щось схоже на вікно. Потихеньку присів збоку від того отвору і сиджу — аж дотепер відчувається та незбагненна тривога в голосі П. Гаврилка. — Серце ніби повільніше б’ється, у скронях не так стукотить, холодний піт зійшов зі спини. Здається, я трохи заспокоївся. Сон повалив усіх. Тиша. І саме в цей момент я почув, що з того боку румидже (жує) худобина. Миттєво крізь те вікно я перескочив і як пружина приліг-причаївся біля ясел. Ніякого шарудіння, ніякого звуку з того боку стіни я не почув. Тоді відбіг трохи далі, а там, най буде і осінь — страшний сморід: то просолені шкури. Ціла гора. Забився я попід них сподом метрів, може, й за сто. Вчинив собі комин — дихати треба. Прислухаюся: спокій і тиша, аж дзвенить. Тієї ночі я ні на мить не склепив око. Зрана через толоку йду на товарну станцію, виджу жінка їсть мелайний (кукурудзяний) хліб. Глянула на мене, дала ‘ми мало хліба і почала приказувати. Вона з Сокирниці — сусіднього села. Пару днів як фронт пройшов, а наша челядина вже сіль продає!..
Будапешт—Дебрецен—Чоп—Буштино
— Заскочив я в Будапешті на товарний поїзд, не знаючи куди йде. Та й питати нікого не хотів. Лиш би подалі від того пекла. Якось помалу зігрівся й заснув. Бо ж біля ранених ми зовсім не спали. Поїзд прибув до Дебрецена. Я знову сам-один. У вугільних вагонах... Бачу, ніби шмигнув один, а за ним другий. Просто через один вагон. Прислухався — наша бесіда. То були два буштинські хлопці — Рущак і Гозяник. Уже нас троє. Уже веселіше. Так усі ми зверху на вагоні доїхали до Ніредьгази. А звідти — до Чопа в нормальних вагонах. Виспалися. Поїли. Помилися. Душа радіє — уже скоро будемо дома, — аж повеселішав наш оповідач, згадуючи цю приємну мить, хоча події відбувалися 64 роки тому. — У Чопі — ми вже легіні: пропала тривога, вивітрився страх, на серці спокій. Ідемо до коменданта. То був квітень 1945 року. Усім керували військові. Дивимося, а біля руського коменданта і чехословацький комендант станції Чоп. Очам не повірив — наш буштинець Іван Гичка у чеській формі!.. Там ми пак ся напили по-легінськи. Але до розуму, бо час на часі не стояв — військові патрулі діяли за законами прифронтовими... Із Чопа посідали в розбиті, без скла вагони і — до Буштина.
Третій раз при третій державі на ту саму роботу!
На третій день, у квітні 45-го, Петро Гаврилко пішов оформлятися на ту саму роботу — майстром в ту само державну лісову дирекцію третій раз при третій державі! На флагштоці майорів прапор Закарпатської України.
Директор Тегза з радістю підписав заяву. А буквально через неповний місяць відправив майстра Гаврилка до Праги закупити необхідні матеріали і папір. «Відмовитися я не міг. Робота є робота», — каже Петро Дмитрович. Там, у столиці республіки, йому запропонували виїхати до США і влаштувати життя з усіма вигодами. «Ні! — твердо відповів буштинець. — У мене вдома дитина і дружина». І так він пропрацював майстром у лісовій дирекції з квітня 37-го по січень 47-го. Власне, календарних майже десять років — з вимушеними перервами, зумовленими Другою світовою війною.
Завгосп радгоспу «Перемога»
