Двобій на вулиці Миру...

Увечері до оселі колишнього фронтовика, шанованої в селищі людини, увірвалися непрохані гості. Катували ветерана із садистською жорстокістю. Вимагали грошей, бойових нагород, інших цінностей, доки той не знепритомнів. Чим закінчиться ця, на жаль, не поодинока в області історія?..

Ранок 60-річного пенсіонера із селища Жовтневого Білопільського району Миколи Грипася розпочався традиційними відвідинами свого сусіди, чий будинок поруч. 85-річний Володимир Данилович Манжара живе самотою, здоров’я вже слабеньке, рідко й на вулицю виходить. Тож Микола Григорович щоранку несе йому чи то супу, чи картоплі смаженої — що готує на сніданок дружина, обов’язково з розрахунком на старенького сусіду. Зайшовши у двір, Грипась здивувався: двері в хату причинені. Чому б це? Переступив поріг, вгледів, що в коридорчику — зібганий на підлозі килимок, порозкидані меблі. «Колю, — почувся слабкий голос із спальні, — це ти? А в мене тут знову аварія...» Микола Григорович кинувся на голос. Манжара із закривавленою головою лежав на ліжку. На стільцях, столику, підлозі — розкидані книги, папери, одяг. Натужно, ледь вимовляючи слова, господар розповів: «Учора ввечері в хату постукали, коли відчинив — зайшли два незнайомі молодики, вдарили його по голові й він знепритомнів. Як прийшов до тями — били знову, вимагаючи гроші, бойові нагороди, цінні речі. Що було далі — не пам’ятає...»

Грипась кинувся до телефону. Незабаром «швидка» відвезла В. Манжару до місцевої лікарні. Справою про напад на фронтовика Великої Вітчизняної війни зайнялася міліція. А Жовтневе  завирувало. Новина сколихнула й навколишні села: Манжару в районі знають добре, його прізвище тут вимовляють із повагою.

До війни Володимир у рідному Жовтневому (тоді Миколаївці) закінчив школу, при фашистських окупантах «досхочу» надивився на звірства загарбників. Відтак, пішовши на фронту 1943-го, справно виконував свій ратний обов’язок. У складі 245-го окремого механізованого артдивізіону 27-ї орденів Кутузова та Богдана Хмельницького дивізії з боями пройшов Україну, потім і сусідні європейські держави. Війну закінчив лейтенантом. Здобувши по війні вищу інженерну освіту, 30 років працював у Сумах начальником технічного відділу в інституті «Гіпрохім», виховав із дружиною двох синів. Вийшовши на пенсію, вирішив доживати віку в рідному селі. Надивившись на своєму житті й закордонів, і великих міст, виніс переконання: найближчим душі є той клаптик землі, де ти вперше побачив світ. Здавалося б: відпочивай спокійно, тішся природою рідного села, працюй, доки ще здоров’я дозволяє, з насолодою на городі. Та...

Якось їхали автомобілем із дружиною, потрапили в аварію. Дружина розбилася на смерть, його ж, з тяжкими ушкодженнями, поклали в лікарню. Ледь виходили. А невдовзі помер один із синів. Важко витримати такі втрати в похилому віці! Та недарма серед фронтових нагород Володимира Даниловича і найвища відзнака солдатської мужності — медаль «За відвагу». Ветеран не опустив рук, зумів знайти себе після таких страшних ударів долі. Захопився краєзнавством. Десятки статей з історії Жовтневого та навколишніх сіл видрукував у районній та інших газетах. Писав та публікував і літературні твори. І, звичайно, не міг обійти увагою тему Великої Вітчизняної війни, надрукував низку нарисів про фронтовиків-земляків. Під час нашої останньої розмови у Володимира Даниловича вихопилося:

— Уявіть тільки: більше чотирьохсот моїх земляків-ровесників загинули на тій клятій війні, а я повернувся... Обов’язково мушу написати книгу про загиблих, усіх поіменно згадати, розповісти молоді про їхні подвиги.

Отож останні півроку працював над тією книжкою — подовгу світилося ночами вікно в оселі Манжари. Аж ось — той фатальний вечір, стук у двері, які гостинно відчинив (до нього ж часто йдуть люди — за порадою, за підтримкою, за розрадою, яку завжди надасть ця мужня, щедра душею людина; ідуть на вогник його вікна). А тут — отой підступний удар по голові. І оте через силу: «Знову аварія...»

Із місцевої лікарні Володимира Даниловича в тяжкому стані транспортували до обласної, де й зараз перебуває у нейрохірургічному відділенні. Медперсонал уже через два дні знав, що хворий Манжара лежить у 4-й палаті — таким плавом ідуть земляки, щоб провідати, чимось допомогти. Та головний лікар категорично заборонив когось пускати, крім найближчих родичів: хворому не до гостей... Не пустили навіть начальника Білопільської райміліції. Між іншим, райвідділ внутрішніх справ створив спеціальну оперативну групу для розслідування розбійного нападу на ветерана.

А Жовтневе тим часом аж наелектризоване подією, що сталася. У селищі ветеранів, особливо Великої Вітчизняної, дуже шанують. Як і земляків, котрі віддали життя в борні із загарбниками.

— Ось вулиця Братів Рябоконів, — розгортає карту Жовтневого секретар селищної ради Віра Іванченко. — Їх було четверо, всі загинули на фронті. Оврам Рябоконь — у 1941-му, в 1943-му — Віктор, у 1944-му — Ілля, в 1945-му — Іван... Не могли ми не увічнити їх пам’ять. А це вулиця Василя Кисленка, підпільника, закатованого фашистами — у селі під час війни діяла патріотична група з п’яти чоловік, усіх викрито й знищено. Це — вулиця Івана Мусієнка, Героя Соціалістичної Праці, колишнього голови колгоспу, колишнього моряка-фронтовика; йому ми й бюст поставили, на місці знесеного на вимогу жителів села пам’ятника Леніну. Побудували величний Меморіал загиблим під час війни... Своїм основним обов’язком вважаємо робити, по можливості, все необхідне для ще живих учасників тих грозових подій. У селищі нині живе 35 учасників бойових дій та 6 одиноких солдатських вдів, для них — і турбота соціальних працівників, і якісне медичне обслуговування, і забезпечення всім необхідним...

Найбільш стабільним підприємством у селищі всі роки незалежності залишається агрофірма «Вікторія». На наші запитання голова правління, депутат Сумської обласної ради Юрій Нефедов лише плечима знизує: «Навіщо запитувати про те, що й так має бути зрозумілим кожному: допомагати фронтовикам — наш синівський обов’язок. До нас ідуть не лише ветерани — колишні наші працівники, а всі, хто воював і живе в селищі. Нікому не відмовляємо. Чим можемо, допомагаємо».

— Ми аж ніяк не обмежуємося традиційним «набором» допомоги ветеранам, — каже голова профкому фірми Надія Онищенко. — Як-от город зорати, вручити вітальні листівки, продуктові пакети на День Перемоги. Ось буквально перед вами мала розмову з колишніми фронтовиками — Григорієм Васильовичем Петренком (це наш колишній механізатор) та Григорієм Семеновичем Передерієм (він залізничник, проживає в нашому селищі). Треба до зими підрихтувати оселі ветеранів, тож на їхні садиби вже виїхала частина нашої будівельної бригади. Робимо все, щоб і в морози та в іншу негоду нашим ветеранам було тепло й затишно не тільки від святкових усмішок і вітальних листівок.

Завітали ми й до тутешньої середньої школи. Директор, Володимир Щербина, запрошує відвідати сільський музей — так годиться називати обсяг експонатів у двох кабінетах. Ось і стенди, присвячені воєнній порі. Портрети фронтовиків, тут же дбайливо записані учнями їхні спогади, речі кавалерів-орденоносців. А он і портрет Володимира Манжари. А ще тека з вирізками його публікацій. І машинопис розповідей про земляків-фронтовиків — фрагменти майбутньої книги.

— Ми добре знаємо Володимира Даниловича, — хвилюється учнівський президент школи, одинадцятикласниця Аня Силка. — Часто виступає перед нами, розповідає про свій бойовий шлях, учить любити Україну, її історію, мову. Зустрічі з ним — то світлі години. Бо ж, відчувається, навчає нас того, у що сам свято вірить. І хто ж посмів підняти руку на таку світлу людину?! Невже не знайдуть, не покарають негідників! — очі дівчини вимагають відповіді. І від учителів, і від нас, дорослих. І що сказати їм, хто ось-ось ступить на самостійну стежку життя?

Ще можна якось пояснити, що в той фатальний вечір на ганку будиночка по вулиці Миру зіткнулися сили, які за своєю природою мирно розійтися не могли ніяк: не просто господар і грабіжники, а світло й морок, добро і зло, справжній патріотизм і нице нехтування моральними принципами народу. Але як їм, 16-річним, котрі народилися і виросли вже за незалежної України, яку наші діди й прадіди сотнями років виборювали для них у борні з незліченою ворожою напастю, а ми відстоювали на референдумах, чому передаємо їм рідну державу такою недолугою. Такою, де старість не в пошані, яку любителі легкої наживи б’ють, катують, убивають і... лишаються непокараними.

Мимоволі пригадуються оті Манжарині слова: «Знову аварія...» Невже й справді аварія, не лише фінансова, а й найстрашніша з усіх найстрашніших — моральна та духовна?

На щастя, думати так не дають настрої жителів Жовтневого. Колишній фронтовик, якому за 90, Михайло Захарович Шведун випростовується: «Та то ж фашисти. Дайте мені автомат — я їх, як тоді, у 41-му...» Хтось скаже, що це вже радикалізм, але як тоді бути з бойовим побратимством, зі строгими моральними засадами, заповідуваними нам предками? Микола Грипась: «Я по сусідству з Даниловичем уже 15 років, для всієї вулиці він — мов рідний, світлішої, прекраснішої людини в житті не зустрічав. Покажіть мені тих, хто це скоїв!» Десятикласник Женя Скринник знає Манжару краще за своїх ровесников, він — теж його сусід: «Дізнатися б, хто це, — стискає юнак кулаки. — Та ми б усім класом...»

Кажуть, гнів — поганий порадник і розрадник. Але в даному разі він таки несе розраду й надію. Настрої у Жовтневому свідчать, що наші люди здатні постояти й за себе, й за ближнього свого...

— Слідство триває, — каже дільничний інспектор Жовтневого відділення Білопільського райвідділу міліції Роман Іванцук. — Так, виявили, що з хати пограбованого зникли гроші, телевізор. Чи забрали грабіжники нагороди, інші цінності — дізнаємося після розмови з потерпілим, який нині ще в тяжкому стані. Окреслили коло підозрюваних, воно звужується. Між іншим, — хмурніє Роман Петрович, — я тут працюю четвертий рік, напад на фронтовика скоєно за цей час у Жовтневому вперше. Сподіваюся, і востаннє. Знайти бандитів — не лише наш службовий обов’язок, а й обов’язок моральний.

У щирість офіцера віриться. Як і в те, що злочинців таки схоплять. Ось тільки б їх затримала міліція, а не виявили самі жителі селища. Можна уявити, що тоді станеться в Жовтневому, де таки справді поважають і шанують колишніх фронтовиків, де нині в усіх на вустах колишній воїн, нині краєзнавець, світла, промениста, як підкреслювали наші співрозмовники, Людина — Володимир Данилович Манжара...