Із нашого будинку років 5—6 тому з усією своєю родиною на постійне проживання виїхав до Німеччини В. Савченко. Своє рідне місто він не забуває й часто його відвідує. Під час зустрічі скрупульозно розпитую Валерія про те, як там працюють муніципальні служби, про ціни на продукти й ліки, про медичне забезпечення. Розповідь про тамтешню медицину змусила мене неабияк замислитися.
Ось лишень один приклад. Защемило в нього якось у грудях і він звернувся до лікаря, котра його оглянула, сказала, що в нього погано із серцем і викликала «швидку допомогу». Після курсу лікування в стаціонарі Валерія відвезли лікарняною машиною до санаторію.
— Я не платив жодної копійки. Всі витрати за лікування взяла на себе страхова компанія, — завершив свою розповідь Савченко.
В Україні він усе життя працював слюсарем, мав середній статок. Чи зміг би наш лікар після огляду викликати «швидку допомогу» і відправити пацієнта одразу в лікарню? Він, швидше, виписав би різні направлення на аналізи. Щоб їх здати, хворий подовгу простоював би в чергах, потім ходив за результатами. Я також думав, чому про страхову медицину часто говорять із різних трибун, але практично нічого не роблять. Від людей можна почути не один, а масу прикладів, що під час народження дитини потрібно заплатити в пологовому будинку солідну суму, за життя — давати хабара за навчання в школі. Те саме в разі вступу до вузу і впродовж подальшого навчання, під час прийому на добре оплачувану роботу, при кар’єрному зростанні тощо.
Невже настало масове затьмарення людської свідомості?
Про корупцію, що розрослася в країні, мало не щодня віщають телеканали й радіопрограми. Але очевидно, що заклики боротися з нею мають декларативний характер, від якого корупціонерам «ні холодно, ні спекотно». Запитую себе: чому люди масово й відкрито стали розповідати про негативні явища, що вразили медицину: про побори, хабарі, неправильну постановку діагнозу, неефективне лікування, необґрунтоване направлення на обстеження в Черкаси або Київ, про неякісне проведення аналізів.
Після 50 років роботи на різних посадах, пов’язаних з великими психологічними перевантаженнями, ближче до пенсійного віку й після виходу на пенсію я дедалі частіше став потрапляти до лікарень, лежав у різних відділеннях. Перебування в стаціонарах дало мені можливість придивитися до медичних працівників, до їхнього ставлення до роботи, до санітарного стану лікарняних приміщень, харчування. Переді мною відрилися нерадісна картина уманської медицини й каторжна праця її працівників. Палати переповнені хворими. Приміщення недоглянуті й незатишні. Люди лежать на гнилих матрацах, закритих білими простирадлами. Ліжка солдатського типу. У багатьох палатах і коридорах на підлогах розірваний лінолеум, об який спотикаються хворі й медсестри. У лікарні відсутня гаряча й кип’ячена вода. Один холодильник на безліч палат. Непрацюючі телевізори. Харчування настільки малокалорійне, що якби родичі хворих не носили їм харчі, то навіть за хорошого лікування людина навряд чи мала б шанс на одужання.
Уразили також низькі зарплати медичних працівників. Пригадується епізод. Зайшла в палату лікар. Підсіла до мене. Я звернув увагу на її змучене обличчя з погаслими очима й запитав: «Лікарю, чому ви така засмучена?». У відповідь почув: «У мене двоє дітей і немає грошей їх годувати». Вийшовши з лікарні, я написав листа на ім’я тодішнього Президента України В. Ющенка, в якому вказав на всі негативи уманських міських лікарні й поліклініки. Підкреслив, що радянська влада побудувала чудові семиповерхові поліклініку й лікарню, тепер вони приходять у запустіння й руйнуються, що ветерани війни й праці утримуються там у вкрай несприятливих умовах. Відповіді я не отримав.
Приблизно через рік я потрапив до лікарні знову. Ніс на дачі цебро для поливу, спіткнувся й упав, відчув сильний біль. Подумав, що розтяг сухожилля. Ледве дістався додому. Біль не стихав. Викликав «швидку допомогу». Медик, що прибув, оглянув ногу і сказав, що нічого небезпечного не бачить. Порадив наступного дня приїхати до лікарні на рентгеноскопію й поїхав. Ніч я не спав через біль. Ранком зателефонував знайомим. Ті викликали таксі й відвезли мене до лікарні. Рентген показав перелом нижньої частини гомілки лівої ноги. Отже, медичний працівник, який одразу не доправив мене до лікарні, допустив недбалість. Я діабетик. І ця недбалість могла призвести до втрати ноги. Слава Богу, все обійшлося.
На початку листопада 2013 року в обідній час я вийшов з адміністративного будинку після засідання Ради ветеранів міста. Більше нічого не пам’ятаю. Оговтався в прийомному відділенні лікарні. Чую, як медсестра промовила: «...після уколу обличчя дідуся ожило». Справді, мені стало добре. Я запитав, чи можна йти додому? Мені відповіли, що можна. Вийшов на вулицю і знову знепритомнів. На каталці мене відвезли до терапевтичного відділення. Прийшли лікар-ендокринолог із медсестрою. Чую: «Гроші є?». Гроші в мене були. Поставили крапельницю, взяли кров на аналізи. Уранці прийшов лікар-ендокринолог і сказала: «Едуарде Івановичу, у вас гарні аналізи, навіщо вам лежати в лікарні?». Я запитав про причини подвійної втрати свідомості. «Ви діабетик і, вочевидь, погано поїли, — відповіла лікар. І я пішов додому.
Через кілька днів я відчув сильні болі в нижній частині живота. До того ж застудився. Уранці по телефону викликав лікаря, але дільнична не прийшла. Болі посилювалися. Наступного ранку я повторив виклик, але лікар з’явилася тільки ввечері. Після огляду нічого певного мені не сказала й дала направлення до лікарні. Приїхав син і відвіз мене, вже у важкому стані, до реанімаційного відділення, після чого мене незабаром перевели в терапію. Лікування було формальним, діагноз захворювання не було встановлено. Всю ніч зі мною по черзі перебували сини. Але оскільки в них свої сім’ї й робота, вони поїхали, найнявши доглядальницю. Після проведеного так званого лікування лікар-терапевт викликала до себе доглядальницю й сказала: «У Перегуди аналізи гарні, немає чого йому лежати в лікарні, забирайте його додому».
Удома мій стан різко погіршився. Я лежав у ліжку в напівсвідомому стані. Уночі доглядальниця викликала «швидку допомогу». Приїхали два медичні працівники. За словами доглядальниці: один ходив по кімнаті, а другий дивився амбулаторну карту, перевірив мій тиск. Потім сказав: «У лікарню його ніхто не візьме. Йому залишилося жити не більше двох годин, дайте дідусеві спокійно померти». І поїхали. Доглядальниця зателефонувала сину. Той приїхав і відвіз мене до лікарні вже в несвідомому стані. Пройшов я дві реанімації і врешті-решт потрапив до неврологічного відділення. У мене було визнано інсульт і важке урологічне захворювання. Тільки завдяки медичному колективу реанімаційного відділення й особливо старанням і професіоналізму завідувача Д. Довганюка й лікаря В. Самофала, а також завідувачу урологічного відділення Г. Сугаку мене врятовано від неминучої смерті. Після тривалої й важкої хвороби я два місяці вчився ходити.
А скільки людей від невчасно наданої медичної допомоги, неправильно поставленого діагнозу, недбалості медиків померли? Ніхто не скаже. Такої статистики в Україні немає. Немає й винних.
Я як і раніше їжджу на дачу. Поливаю водою рослини. Годую бездомних тварин. Беру участь у громадському житті міста.
Медичний комплекс міста — це цільний живий організм із багатьма лікарняними відділеннями, лабораторіями та іншим, від яких залежать здоров’я й життя багатьох людей. Як і скрізь, тут працюють різні люди — зі своїми оцінками, поглядами, професійною підготовкою, ставленням до роботи, пацієнтів. Лікар — професія особлива, і держава до цієї професії повинна ставитися по-особливому. Найзначущу оцінку цій професії дає народ. Іноді — справедливу, іноді — ні.
У мого знайомого донька працює медсестрою в Німеччині. Занедужала. Їй надав дієву допомогу німецький лікар. Дотримуючись українських традицій, вона купила дорогий коньяк і намагалася його передати лікарю як подарунок. Той відмовився брати, заявивши, що отримує гарну зарплату і ні в чому не має потреби.
Моральні цінності й духовність потрібно розвивати з дитинства, все життя їх удосконалювати, а держава повинна матеріально їх стимулювати. Це аксіома.
Не раз від людей я чув нарікання на медичних сестер. Розповідали, що в разі призначення крапельниць деякі вилучають із них дорогі ліки, заміню-ючи їх дешевими. Такі ж маніпуляції здійснюють і з уколами. Ці факти не виключені. Але ж це — злочин.
Я лежав у багатьох відділеннях і з цікавістю спостерігав за роботою медичних сестер. І до багатьох із них у мене в душі відклалася особлива подяка. Від роботи цих помічників лікаря значною мірою залежить одужання хворого. Одужавши, не кожен згадає із вдячністю цих трудівниць. Назвати їх усіх я не в змозі. Назву лише тих, з ким спілкувався і хто рятував моє життя. Це А. Верзун з відділення неврології, Т. Горобченко з відділення урології, О. Герасимчук, Г. Шарапенчук з відділення кардіології.
Буде несправедливо, якщо я не згадаю про роботу санітарок. Вони доповнюють і зміцнюють усю структуру медичної служби. Робота їх також важка й значуща. Вони підтримують порядок і чистоту не тільки в палатах, коридорах, туалетах. Неходячих хворих на каталках везуть на флюоро-графію, електрокардіограму, рентгеноскопію та ін. Коли писав листа на ім’я В. Ющенка, я не забув також згадати про їхні важку працю й низьку зарплату.
В уманської медицини, як, напевно, і в охороні здоров’я будь-якого іншого міста, багато проблем. Немає необхідних ліків, діагностичного обладнання, застаріли рентгенівські апарати, не вистачає холодильників, украй убоге харчування. Усі ці недоліки за бажання можна усунути. Але що потрібно зробити, щоб клятві Гіппократа були вірні всі медичні працівники без винятку, — це питання.
Едуард ПЕРЕГУДА, ветеран праці, правознавець.
Умань
Черкаської області.
Фото Миколи КАПУСТИ.
