У школах акумулюються чималі кошти, до яких доступ фактично у директора, а формально у слюсаря Колі
У регіонах дружать із мораллю, там ще опускають соромливо очі, коли брешуть. В Одесі, приміром, педагоги мені зізналися, що батьківські «добровільні» внески рятують школу від животіння. Тому благодійні фонди постійно поповнюються. «А що робити?» — по-одеськи наївно запитав совісний директор, визнаючи, що грошима розпоряджався й розпоряджається особисто. Ну, справді, не сантехникові ж Колі, голові батьківського комітету ЗОШ, вирішувати, скільки виділити на ремонт, обладнання і чайові для перевіряльників.
Київ — не периферія. Тут давно з розумним виглядом відхрещуються від участі в розподілі спонсорських грошей.
Нахабно дивлячись мені в очі в школі N, що в Деснянському районі, адміністраторка вішала «локшину»: жодного відношення до фонду не маю, учителі внески не збирають.
Збирають! Саме вчителі, точніше, класні керівники. Побродивши по величезному закладу з двома басейнами, спортзалом, магазином і буфетом, зрозумів, що без батьківських ін’єкцій він давно б захирів. На очах міської влади, яка заперечує, що порятунок школи — справа рук родин.
Вони в школі N, наприклад, віддають «класній» 80 гривень. Щомісяця! З них 20 — у шкільний фонд, 50 — до фонду класу і 10 гривень — на його прибирання.
У ЗОШ навчається тисяча учнів...
Батько, котрий відвідав школу за викликом, розповів, що привід (погана успішність дитини) був надуманим. Він заборгував дванадцятирічці за два місяці, класна керівниця запросила поспілкуватися. «Ось така добровільність, — посміхається чоловік, родину якого «спонсорує» вже півроку біржа праці. — До речі, школа за наш рахунок планує замінити вікна, двері».
Знайома жінка зі сльозами згадувала, як її виховували на батьківських зборах на початку навчального року. «У мене двоє дітей, одна з них інвалід. Я зізналася, що живу на дитячу допомогу, а тому не можу щомісяця віддавати близько 100 гривень. «Благодійники» і слухати не хотіли, підказували, як і де мені, молодій, заробляти...».
А цій матері, між іншим, потрібні гроші не тільки для поповнення фондів ненаситної школи. Похід класу до філармонії та театру, зошити (по 90 гривень!), підручники, атласи і карти — на це довелося розщедритися в перші два місяці. А попереду ще півроку навчання.
Чи звітують власники «общака» перед батьками про прибутки-витрати чималих сум? «А як же, — не моргнувши оком кинула адміністраторка. — Щорічно. За всіма статтями».
Звести на папері дебет з кредитом нескладно. Хто контролює батьківський комітет, який, смію стверджувати, не судді — незалежні й непідзвітні, а дуже навіть залежні від директора? За великим рахунком, запитати «Де гроші, Зін?» повинні всі батьки школи (класу), але, боюся, їхні очі затьмарив авторитет керівника ЗОШ (класу), якому заведено безоглядно довіряти. А ті, нерідко, зловживають цим, не боячись навіть правоохоронців. Якщо і прийдуть у директорську вотчину з перевіркою, благодійний фонд залишиться поза підозрами й ревізіями, тому що «жодного відношення не маю».
От і виходить: у школах акумулюються чималі кошти, до яких доступ фактично в директора, а формально у слюсаря Колі, що їх не бачить і знати не знає, як і хто ними крутить...
Я б автора ідеї про створення шкільних «кас батьківської допомоги» вніс у Книгу рекордів Гіннесса. А до чиновників від освіти, котрі крізь пальці дивляться на узаконене незаконне джерело збагачення окремих сівачів зла й неправди, застосував би статтю Кримінального кодексу за співучасть ... приховування ... зловживання владою...
На жаль, немає вольового виконавця із твердою справедливою рукою, який би покінчив з поборами в школі.
