Візьмімося за руки, друзі!

Як тепер зізнається Валерій, пив він «на смерть». І впевнений, що нічого не допомогло б йому позбутися залежності, якби він не прийшов у групу анонімних алкоголіків і не подивився просто в очі тим, кого здурити було неможливо. Це він родині міг (роками!) говорити: та я не алкоголік, я ж можу кинути будь-коли... А хлопці у групі зі сміхом парирували йому: «Ми такі самі були! Вставали зранку з єдиним бажанням випити і викручувалися навиворіт, щоб якусь копійчину для цієї справи знайти. А вже обіцяли! А вже били себе у груди! Зранку, щоправда. Увечері вже були п’яненькими... Ти сам себе не дури. Нам теж здавалося, що небо розколеться, якщо кинемо пити. Нічого, не розкололося. Живі-здорові. І щасливішими стали».

Це геть не проста справа — прийти в групу анонімних алкоголіків і щиро сказати собі та іншим: я — алкоголік! Щоправда, тут ніхто тебе ні до чого не змушує. Сідають у коло люди і розповідають про себе без брехні. Хто хоче, звичайно. Але цікаво, що бажання висловитися з’являється само собою. А коли вже скажеш перші слова, сповідь поллється сама. Нехай не з першого, а з п’ятого разу, з десятого... Однак є щось на диво привабливе для людей питущих у таких групах, коли не треба брехати, коли тебе розуміють з півслова, і ніхто нікого не звинувачує і не таврує.

До речі, не треба жодних внесків обов’язкових робити, жодних вступних. Та які вступні в хронічного алкаша можуть бути, коли кожна копійчина вже заздалегідь прилаштована! Від тебе чекають лише бажання вилікуватися. При цьому ти можеш помилятися, і виходити, грюкаючи дверима, а потім, можливо, повертатися, і ніхто на тебе косим оком не погляне.

Сьогодні і Валерій зі Львова, і пан Тадеуш з Кракова вже в змозі не лише утримувати самих себе та родину, а й багато чого іншого. (Бізнес навіть не вдруге, бо пити знову починали, а втретє піднімали з нуля.) З готовністю власним коштом приїжджають на зібрання в якесь інше місто і діляться досвідом: як розбудовувати організацію, як працювати з людьми, котрі бояться переступити поріг уперше, як будувати стосунки з іншими організаціями. І головне — як розповсюджувати інформацію про свої групи: коли і куди можна прийти і за якої умови тебе прихистить спільнота людей, що теж важко і не відразу себе долали.

Спільнота анонімних алкоголіків народилася 1935 року в місті Акрон (штат Огайо, США). Тоді зустрілися двоє — добре відомий хірург і нью-йоркський бізнесмен. Обидва були, що називається, безнадійними алкоголіками і тому вирішили стати засновниками співдружності АА.

Після трьох років помилок і спроб, коли обиралися засади для спільноти, після неодноразових спроб урятувати алкоголіків з’явилися три перші групи. Ці люди вирішили описати свій досвід щиро і без брехні. Так і назвали видання «Анонімні алкоголіки» і перерахували у ньому 12 кроків АА — по суті, духовних принципів, які, втілюючись у способі буття, дозволяють хворій людині позбутися страшної пристрасті і стати корисною для суспільства особою.

Цікаво, що на час виходу книги її автори могли говорити лише про 100 врятованих людей. А після виходу цієї сповіді відбулася дивовижна ланцюгова реакція, що призвела до створення десятків тисяч груп АА по всьому світу.

Те, що алкоголіки можуть виліковуватися, довела і ця практика, і деякі інші. Однак саме анонімні алкоголіки на території колишнього Радянського Союзу «впали» на дивовиж благодатний грунт — людям імпонувала незалежність: хочеш — приходь, хочеш — ні; хочеш говори, хочеш — мовчи. В буремні 90-ті ця тактика була ідеальною. Зрештою, як і в наші часи, коли довіра до багатьох речей впала нижче плінтуса...

І от навесні 1994 року у Львові відбулася подія — перші самостійні збори групи анонімних алкоголіків «Світло». Як і всюди, все теж починалося з кількох людей, які дізналися про цікаву практику і програму 12 кроків і захотіли віднині залишатися тверезими. Їм було непросто. Не було місця, де можна було б збиратися, досвіду, відповідної літератури. Це вже сьогодні можна прийти в церкву, школу, клуб і попросити притулку, і відмовляють за рідкісним винятком (бо за оренду ж ніхто не платитиме). І це вже нині на зібрання і нерідкі свята, які влаштовують групи АА, прийде стільки людей, що забракне вільного місця. Бо приходять друзі і члени груп з товариств Ал-Алон — рідних та близьких, які потерпають від алкоголіків у сім’ях. Треба визнати, таких груп ще небагато, але вони вже є. Адже визнаною і усвідомленою стала психологічна залежність від алкоголіків, своєрідна хвороба, коли весь час у напрузі, весь час в істерично-переляканому стані. (І що дивно — відхреститися від цього не можеш.) А коли тобі протягують руки такі, як ти, тільки з більшим досвідом і здатністю долати самих себе, стає невимовно легше.

Було б несправедливістю не підкреслити, яку величезну підтримку отримували кожна з новостворених груп від друзів із-за кордону. Особливо від польських анонімних алкоголіків. Вони своїм коштом просто летіли через кордон на кожен заклик і ділилися досвідом, підтримували, жартуючи з себе і світу.

Пан Тадеуш сьогодні має вигляд такого поважного і зовсім небідного пана, що складно повірити, що він «із тих самих, кого родина встидалася». Зізнається, що очі розплющив, коли досяг самісінького донця, на яке опускаються люди, які п’ють щодня, забуваючи не лише про себе, а дітей, родину, роботу, якісь найменші умови пристойності — про все, крім горілки. Сьогодні він повернув практично всі позиції, досяг вищого соціального щабля, але при цьому отримав якісь інші, вищі духовні засади. Служіння спільноті, людям, яким ти потрібен. Він своєю щирою усмішкою мені нагадав одного старого приятеля, журналіста, який теж пройшов АА, і тепер йому всього замало. Замало журналістики, і він вечорами іноді грає на банджо в маленьких ресторанах, весь час подорожує і кидається на допомогу друзям, яких у нього завжди було багато.

Ніхто ж не сперечатиметься, що в родині дуже часто про алкоголіка кажуть: як не п’є — золота людина! А п’є спочатку від своєї широкої натури, часто від комплексів, а потім уже від хвороби, яка просякає кожну клітину й огортає своїми руйнівними щупальцями. Та так міцно, що можна або пити, і вже до скону, або не пити взагалі, ніколи. Бо алкоголік — це вирок довічний. І коли ти це усвідомлюєш, то, обираючи тверезість, розумієш, що іншого вже не дано. Або тверезість на все подальше життя. Або лише один ковток, який обов’язково стане калюжею, в яку впадеш увесь, по кінчики пальців.

Кожен з анонімних алкоголіків визнає, що найскладнішими стають перші місяці тверезого життя. Коли ніби втрачається сенс існування. Нехай викривлений, хворий, порочний, але був якийсь клопіт, що втягував у життєвий коловорот. Отримати інший сенс доводиться лише з плином часу. Вже немає друзів зі склянкою і немає зайнятих з’ясуванням «ти мене поважаєш» годин буття. І виникає порожнеча. Болісна і тривожна. Саме тоді не приходити на засідання груп ти не можеш. Вони допомагають отримати грунт під ногами і повітря в легенях для подальшого життя.

Перший з 12 кроків АА — визнати своє безсилля перед хворобою. Якщо це зроблено, можна йти далі — до усвідомлення, що могутніша за тебе самого сила допоможе тобі повернутися до життя. Так, крок за кроком, алкоголік оцінює себе в цьому світі, готуючись до викорінення недоліків, згадуючи провини перед рідними і намагаючись їх загладити. І як останній крок — позбавлення від хвороби, яке вже здається неможливим без бажання допомогти ще й іншим позбутися її.

Наразі ніхто не може пояснити, чому цей метод спрацьовує. Ніби залежність хімічна, а зцілення приходить за рахунок духовних ресурсів. І, можливо, саме тому, що Україна шанує і пишається своїм духовним потенціалом, ця система могла б розповсюдитися значно ширше й отримати більшу підтримку в суспільстві. В США тільки в штаті Нью-Йорк на 19 мільйонів населення — 1600 груп анонімних алкоголіків. У Польщі — 160 груп, Ірландії — 750, Латвії — 131. В Україні наразі працює близько 70 груп.

У Львові сьогодні налічується 10. На стадії становлення такі групи в районних містечках. До речі, на Львівщині анонімні алкоголіки перейшли чимало складностей. Якось навіть підхопили хворобу політиканства. І на першу річницю святкування створення спільноти до Києва приїхали з плакатами: «За мир та за волю — без алкоголю», «За вільну Україну — без нікотину». Як наслідок (щось не поділили у політичних поглядах) — група розпалася і утворення нове ґрунтувалося вже на зовсім інших засадах. З повним розумінням, що мотивація несприйняття не спрацьовує, спрацьовує лише мотивація любові.

З думкою про те, що в боротьбі з алкоголізмом, зрештою, як і з іншими хворобами, — всі засоби хороші, якщо дають результат, складно не погодитися. Для когось привабливішою здається приватна клініка, для когось якась дорога вшита пігулка. Але для України, яка п’є просто злочинно для генофонду, для України, більшість населення якої — мало не жебраки, що живуть за межею бідності (може, й через це п’ють, від безпросвітності...), така безкорислива і безплатна робота вбачається чи не єдиною панацеєю. До речі, вона на наших землях набувала у різні роки різних форм. Були часи, коли при церквах створювали товариства тверезості. Хвилі виникнення таких товариств піднімалися і у ХVІІ, і у ХVІІІ, і у ХІХ століттях. І тоді пліч-о-пліч ставала вся громада і впливала на державні структури, і змушувала їх долучатися — різними законами, податками і правилами.

Сьогодні нашій державі не до проблем маленької людини із її 100 грамами, які виливаються в ріки хвороб та болю. Тому кожен громадянин із здоровим глуздом повинен щось зробити на своєму рівні. Стосовно груп АА принаймні розповідати про них правду. До речі, можна зайти сьогодні в будь-яку церкву Львова, і тобі скажуть, де і коли яке засідання в групі. І журналісти вже звикли, що, розповідаючи про АА, не можна брати з собою фотоапаратів, провокувати називати людей свої імена, а потім подавати ці відверті зізнання з прізвищами. Що треба поважати людей, які подолали диявола в самому собі і тепер вирощують у своїх душах Бога. І щастя сприймають з особливою гостротою. В цьому плані мені дуже імпонує висловлювання польських алкоголіків, які кажуть: «Я дякую Богові за те, що я алкоголік. Тому що, якби я не був тверезим алкоголіком, я б ніколи не пізнав, що таке бути справді щасливою людиною».

 

Львів.