У Донецькому академічному українському музично-драматичному театрі народилася прем’єра — гірка комедія Олександра Галіна «Сон героїні». Кажу «народилася», бо дуже вже вона особиста, як на мене. Щоб розказати про неї, хочеться спершу вималювати загальну картину, в тло якої і «вставлена» ця маленька вистава на малій сцені.

Нині, коли серед найпопулярніших слів перші місця зайняли «грип», «криза» і «вибори», всі ми геть забули думати про те, що в житті є ще щось важливе, актуальне, вічне. А воно є, і про нього забувати не варто. Та навколо — шум, неспокій, рух... Мабуть, стомившись заспокоювати, відволікати від печалей і веселити свого глядача, як це було у попередніх кількох прем’єрах («Історії нашого двору», «Ladіes nіght. Тільки для жінок» тощо), театр заговорив про своє — особисте. Про свої власні тривоги і переживання. Хоча, на перший погляд, може здатися, що все тут просто. Та варто лиш придивитися — й з цієї простої історії постають об’ємні питання — про акторську долю, про сенс життя і про те, як не загубити своє минуле, не загубитися самому.
Вистава — на три персонажі. Головний — Актор в образі Леніна (заслужений артист України Василь Гладнєв). Думаєте, запахло нафталіном!? Ні! Його Ленін, комічний в окремих ситуаціях, це — лише символ певної епохи, певного типу мислення, певного покоління і способу життя. Але для Актора, який його грає, персонаж перетворюється на оману. Актор, який свого часу віртуозно впорався з образом Володимира Ілліча в одному кінофільмі, так назавжди і залишився для всіх актором однієї ролі. Відтоді і життя його, і кар’єра відбувалися виключно в ореолі Ленінської слави. Та всі лаври, як з’ясовується тепер, діставалися його персонажеві, а голки розчарувань — йому самому. А куди ж поділося власне життя? Саме це питання і стоїть тепер перед Актором, якого знову, вже тепер, запросили зніматися в епізоді фільму — у звичному образі Леніна. А точніше навіть — пам’ятника Леніну! І ось Акторові здається, що молодість, слава, успіх — повернулися... Але це тільки здається.
Ось і знімальний майданчик. Тут молода дівчина Анна, асистент режисера (артистка Оксана Плюха) вирішує по телефону важливі проблеми — продюсер затримав кошти. Навіть світло в павільйоні відключили. Заклопотану Аню застає Ленін — персонаж майбутнього фільму. І давай під гарячу руку виказувати: то йому грим не той, то Акторові роль не так роздрукували... Колись, мовляв, по-іншому було! Сердита Анна йде геть. У неї є справи значніші. Й тут з’являється її дідусь, гример Семен (артист Олег Пшин). Цей Семен точно знає, як слід поводитися з акторами, які самого Леніна грали. Виявляється, вони колись працювали разом — Семен гримував Актора на роль Ілліча. Спогади двох старих приятелів за чаркою відкривають багато таємниць.
Вони, звісно, розмовляють про Мистецтво! Зокрема, Актор говорить про Роль. Вона манюсінька: аркуш паперу з написаними від руки трьома окличними репліками — «А-а-а!». З оцими «А-а-а!» Ленін, зійшовши з постаменту, приходить у сон до дівчинки Віри.
Але що то за «А-а-а!»? Хіба це роль!? Зворушує спроба Актора вкласти в цей оклик щось справжнє, по-акторськи, по-людськи значиме. Якийсь зміст, емоцію. Старання здаються смішними і марними. Але сам він ще не розуміє цього. Бо має глядача — свого вірного гримера.
Колись давно вони «поділили» на двох одну жінку. Вона любила Актора-Леніна «народною любов’ю», а потім народила від нього дитину, але не йому — своєму чоловікові — оцьому самому Гримерові. І вони вдвох з Гримером уже виховали онуків. І оця непривітна Анна насправді — онука старого Актора.
Уся ця нісенітниця з роллю, в яку щиро повірив Актор — така само примара, як і все його життя. Як і нова роль Леніна, що «живе всередині пам’ятника». Марнотратство, розпорошення душі, самообман — ось до чого все йшлося.
В очах Василя Гладнєва жевріють, здається, і його особисті внутрішні острахи. Це наче застереження: не обманіться! Не втратьте себе! Життя коротке і воно швидко промайне! Василь Миколайович Гладнєв — режисер вистави. Три роки виношував її ідею, вклав у неї не тільки суто акторську тему.
«Сон героїні» нагадав мені п’єсу Освальда Заградника «Соло для годинника з боєм». У Донецькому театрі «Соло» йшло ще у 2001 році. Відтоді, мабуть, про швидкоплинність людського віку так гостро не говорили на цій сцені. В роботі режисера виразно просвічується й інший смуток — від того, що активне творче життя ще коротше, ніж вік людини. А для людей мистецтва це — найголовніше. Саме це надає виставі ефекту певної інтимності. Ніби глядачеві дозволили зазирнути за лаштунки театру й далі, у саму душу актора. Здається, побачивши «Сон», тепер несеш відповідальність за побачене і почуте. Невипадково, мабуть, прем’єру спершу показано для близької режисеру аудиторії — акторів та журналістів. Театр звертається до самого себе.
На малій сцені — поміст, постамент для пам’ятника, стільці і стіл. І темрява. Наша увага сконцентрована на переживаннях персонажів. І хоч простий сюжет майже одразу підказує тобі, яким буде фінал, ти до останнього заворожено зазираєш в обличчя акторів.
І ось Анна повідомляє старому Акторові, що зйомка його епізоду відміняється. Бо економніше зняти і озвучити справжній пам’ятник, аніж клопотатися з цим старим дідуганом.
Зрештою, Анна не винна в тім, що буденність саме така. Часи змінилися. Панують інші закони, ніж колись. Що вже тут поробиш...
 
Донецьк.
На знімку: сцена з вистави «Сон героїні».
Фото В’ячеслава Пащука.