Слідами ката

...У далекому повоєнному 1947-му слідчий відділу боротьби з бандитизмом МВС Північно-Осетинської АРСР, отримавши в провадження кримінальну справу стосовно побутового вбивства, навіть не здогадувався, який «звір» цього разу потрапив в пастку.

Картина злочину була жахлива. В своїй оселі було застрелено мешканку міста Дзауджикау Марію Батюту. Її 11-річний син, котрий був присутній під час убивства матері й дивом вижив після того, як його намагалися задушити, розповів слідчому, що нападників було кілька, і один із них — його двоюрідний брат. Під підозрою опинилися також чоловік убитої — Станіслав Сенюржа, його сестра та, як зазначається у справі, «друга дружина». Слідчі, які, борючись із бандитизмом, бачили чимало вбивств, з подібним бузувірством зіткнулися вперше.

Утім, не дивно, що підозрювані викликали неабиякий інтерес у слідчих. Хоча слідство й не мало прямих доказів, що Станіслав Сенюржа був співучасником злочину, та після кількох стандартних у подібних справах перевірок несподівано з’ясувалося, що насправді Станіслав Сенюржа є Павлом Батютою, який, за наявними даними, в 1941 році в одному з боїв потрапив у полон до фашистів і перебував у ньому до 1945-го. Після визволення радянськими військами його направили до німецького міста Опель, де він у радянському спецтаборі пройшов перевірку і був зарахований рядовим в один із підрозділів 59-ї армії, звідки за кілька місяців дезертирував. Невідомо як отримав фальшиві документи й став Станіславом Сенюржею. На відміну від свого племінника, котрого суд визнав убивцею, Павло Батюта був визнаний дезертиром. На суді він зазначив: «Перебував у німецькому полоні чотири роки, ніде в німців не служив...» Крім того, батько двох напівсиріт звернувся з жалісною промовою до органів правосуддя: «Прошу суд не позбавляти мене волі на довгий термін, оскільки дружину мою вбито, діти залишилися сиротами, й без мене вони зовсім пропадуть». Зрештою, досвід роботи слідчих підказував їм, що минуле Сенюржі-Батюти потребує ретельнішої перевірки. Щось було в цій людині нещире, підспудне, щось незрозуміле дуже насторожувало.

Тим часом гігантський механізм перевірок, підтверджень, уточнень продовжував працювати, розплутуючи складний клубок трагічних подій, які так ретельно намагався приховати Павло Батюта. На час винесення Батюті вироку за дезертирство, слідчі вже почали отримувати дані про те, що сиротити чужих дітей Павлу Батюті доводилося досить часто. А згодом отримали лист із Сумської області про те, що ця людина вже давно розшукується Міністерством держбезпеки СРСР.

На початку війни 33-річний токар лісозаводу, батько двох дітей Павло Батюта був мобілізований до Червоної Армії. Але, як свідчать матеріали архівної справи, воював недовго. В жовтні 41-го, потрапивши до фашистського оточення, прийняв рішення не переходити лінію фронту, а залишитися на окупованій території в Талалаївському районі, де проживав перед війною. За кілька тижнів добровільно вступив до гітлерівців на службу рядовим поліцейським. Невдовзі за «хорошу роботу» був переведений на посаду старшого інспектора карного розшуку поліції, а згодом став і начальником окружної Роменської поліції. Через рік за «наполегливість» та «вправність» у роботі був призначений начальником карального загону при Роменській ортскомендатурі, який очолював до весни 1943 року, коли в результаті звірячого вбивства 29 роменчан був звільнений гітлерівцями з посади.

Це скупі факти з кар’єри Павла Батюти при фашистському режимі на Роменщині. А ось, що криється за ними...

Свідок — роменчанка Марія Г. розповідає про те, як із лютого по березень 1943 року безуспішно намагалася встановити місце перебування своєї дочки Тетяни та чотирирічного онука. Дізнавшись, що незадовго до зникнення рідних людей до їхньої оселі навідалися карателі із загону Батюти, жінка пішла до нього. На сповнені відчаю запитання той гримнув: «Я що — довідкове бюро?» та «Ваша донька разом із дитиною відправлені до Чернігова». Так і не дізнавшись про долю своїх рідних, Марія пішла на роботу, де її запитали: «А ви не звернули уваги на колодязь по вулиці Карла Маркса?» З’ясувалося, що той колодязь, навколо якого сніг був червоним від крові, став могилою для 29 вбитих «батютівцями» роменчан. Коли нещасна жінка наблизилася до колодязя, вона побачила мертве тіло, що виднілося на поверхні. Про страшну таємницю колодязя дізналося все місто.

Намагаючись приховати сліди звірячої розправи над людьми, карателі завалили колодязь гноєм. На початку квітня 1943 року німецькі жандарми протягом восьми днів розкопували місце, куди «батютівці» вкинули тіла вбитих людей. На очах населення, в тому числі Марії Г., з колодязя дістали 29 трупів, серед яких нещасна жінка упізнала свою дочку та онука. Синці на тілі загиблої свідчили, що перед смертю її жорстоко катували й ґвалтували. Більшість жертв — молоді та середніх років чоловіки. Майже всі роздягнені догола. Упізнати загиблих по обличчю було важко, оскільки кожне спотворили майже до невпізнання. В декого проломлені голови, на обличчях — сліди знущань. За кілька днів Марія разом із іншими роменчанами була запрошена до німецької комендатури, яка начебто зайнялася розслідуванням звірячого вбивства, що вчинили «батютівці». Самого Батюту в квітні 1943-го фашисти звільнили з каральних органів.

Мешканець Ромен Петро С.: «10—12 жовтня 1941 року... поліцаї з Роменської окружної поліції повісили шістьох чоловік... 18—20 листопада повісили ще шістьох. У грудні... окружною поліцією під безпосереднім керівництвом ортскомендатури й за поданням прокурора повішена третя група радянських громадян із 12 осіб. Крім них... було повішено ще чотири особи... Повішення здійснювали ...(перелік прізвищ. — Авт.) та Батюта...»

Мешканець села Герасимівка Роменського району Яким Ч.: «Мені відомо, що влітку 42-го в Герасимівку приїхали озброєні люди з карального загону Батюти. Вони ходили по оселях та арештовували всіх чоловіків. Усього затримали двадцять чоловік. Усіх автомашиною вивезли до Ромен, де згодом розстріляли у дворі тюрми... Восени 42-го... ще до сходу сонця я перебував на бригадному дворі. В цей час до кар’єру під’їхала військова машина, накрита брезентом. За кілька хвилин звідти почулися відчайдушні крики та стрілянина. Коли від кар’єру від’їхала перша машина, на її місце підійшла друга. Знову було чутно крики та стрілянину. Таким чином до кар’єру під’їжджало 12 чи 13 автомобілів, завантажених заарештованими радянськими громадянами. Розстріл тривав 2—3 години. Під час розстрілу кар’єр був оточений автоматниками, щоб не допустити втечі нещасних жертв. Після розстрілу трупи були завалені землею виконавцями страти... Тіла розстріляних привозилися з міста та скидалися в ями. Вони засипалися тонким шаром землі... Бездомні собаки розкопували трупи та об’їдали їх... Був один випадок улітку 1942 року, коли я виявив яму, що була вщерть заповнена тілами жінок та малих дітей... Загалом трупами було завалено кар’єр та чотири ями».

Із матеріалів справи: «Як заявила фельдшер села Лозова Олександра З., навесні 42-го з обривів, де були закопані жертви, текло багато крові, а, за словами громадян, що мешкали поблизу, на другий день після розстрілу звідти було чутно стогін умираючих та плач дітей... На розстріл нещасних супроводжували фашистські мерзотники та п’яні поліцейські з музикою, причому жертви йшли із зв’язаними руками, їхні роти були забиті ватою, ганчірками та зав’язані марлею... У грудні цього ж року в селі Озеряни Варвинського району Чернігівської області під керівництвом Батюти в закритому приміщенні живцем спалено 172 радянських патріотів, спалене село, а майно населення пограбоване... Під час допитів арештованих Батюта застосовував тортури — «електричний стілець» та інші технічні засоби екзекуції».

Зізнання Батюти шокують своєю цинічною безпосередністю: «Дорогою назад ми заїхали до райцентру Глинськ. Тут начальник районної поліції передав мені затриманого зв’язківця одного з партизанських загонів та просив довезти його до Ромен. Партизан був сильно побитий, під час допитів йому вибили око. Щоб не возитися з людиною, яку все одно розстріляють, я сам його застрелив...»

За свою каральну діяльність Батюта був нагороджений окупантами гектаром землі, будинком та бронзовою медаллю, яку йому не вручили через горезвісний колодязь (перестарався).

Зрозуміло, що чинити такі страшні злочини без подібних собі Павло Батюта не зміг би. Кількісний склад очолюваного ним карального загону постійно змінювався і становив близько сотні чоловік (до речі, згодом, сподіваючись на полегшення покарання, Батюта під час слідства дасть вичерпні свідчення практично стосовно кожного зі своїх посібників. —Авт.). Більшість із його підлеглих свого часу були незадоволені радянською владою. Ця орда завжди залишалася вкрай жорстокою і реагувала лише на застосування сили. Непоодинокі випадки, коли лише гестапо могло вгамувати несамовитих «батютівців», навіть за допомогою розстрілів. Нерідко за пияцтво, хуліганство, грабіжництво та хабарі гестапівці заарештовували учасників карального загону Батюти. Декого, наприклад, бургомістра Ромен разом із дружиною, Батюта розстріляв власноруч.

Знаходилися серед недолюдків й такі, хто ще не встиг заплямувати свої руки кров’ю невинно убієнних. Тож, зрозумівши, до якої зграї потрапили, намагалися втекти із загону. Таких розстрілювали одразу й без попереджень. Дехто від безвиході закінчував життя самогубством. Але були й такі, яких за «особливі заслуги перед рейхом» взяли на службу до СС. Як правило, молоді фізично розвинені чоловіки, переважно з вищою освітою, які не скомпрометували себе хуліганщиною та іншими «дрібнокримінальними» проявами. Ці під час операцій діяли жорстоко, але «виважено».

Навіть для фашистів Батюта та його підлеглі залишалися примітивною кастою вбивць, яких зневажали, але котрі були вкрай необхідні, щоб топити в крові всіх, хто не підкориться фашистському режиму...

З 1942 року каральний загін Батюти неодноразово залучався гітлерівцями до боротьби з партизанами під Кролевцем, Конотопом, Батурином, Липовою Долиною, Ямполем, у брянських та курських лісах.

У 1943-му, коли земля під ногами катів почала горіти, вони зрозуміли: якщо не вдасться втекти, їм пригадають усе. Розумів це й Батюта. Тому разом із фашистськими військами драпає до Німеччини. Цілком можливо, що планував їхати ще далі й розраховував на допомогу тих, кому служив із собачою відданістю, але їм він уже був не потрібен.

Використавши свій шанс урятуватись, Батюта видає себе за військовополоненого. В який спосіб він зумів бездоганно пройти серйозну перевірку в радянському спецтаборі, залишається таємницею. За деякий час Павла Батюту направляють рядовим до Радянської Армії, звідки він дезертирує і стає Станіславом Сенюржею. І якби не вбивство його родичами дружини, можливо, він ще деякий час жив би спокійно, наскільки спокійно може існувати кат. Але в тім і є невідворотність кари — її настання може бути несподіваним і неочікуваним, але закономірним.

Слідство тривало досить довго. Кілька томів архівної кримінальної справи сповнені жахливих за своїм змістом документів та свідчень. Беручи її до рук, фізично відчуваєш трагічну енергетику кожного аркуша.

Останні слова Павла Батюти перед винесення йому вироку: «Потрапивши до катів, я сам став катом. Крім того, розгульний спосіб життя, який я вів у силу свого службового становища, інші обставини зробили мене свідомим катом».

За вироком військового трибуналу Харківського гарнізону Павло Батюта був засуджений до 25 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. З довідки, наданої 1-м відділом управління Бертабору МВС СРСР: «Після засудження за втечу... Батюта знову організував групу в’язнів із шести чоловік і 18 вересня 1949 року вдруге втік із табору. Через дев’ять місяців — 21 червня 1950 року — групу втікачів ліквідовано. Слідством установлено, що Батюта П. П. 6 січня 1950 року був убитий неподалік селища Армань іншим в’язнем. На місці вбивства було виявлене тіло Батюти та через неможливість доставити його до Магадана його поховали поблизу селища Армань».

Собаці, від жорстокості якого ніяковіли навіть фашисти, собача смерть. Такий безславний кінець людини-виродка зі звірячим оскалом убивці.

Сумська область.