Діва Марія в золотому облаченні і сіянні променів — мов щойно зійшла з небес — привертає увагу кожного мандрівника: село ж бо на трасі. Ще зовсім недавно тут її не було. Скульптури Богоматері часто зустрічаються на сусідній Тернопільщині, де особливий культ Діви Марії, а на Хмельниччині такої традиції не спостерігалося. Можливо, «не пропустив» колись традицію поклоніння матері Христа так званий червоний кордон. Бо ж за ним церкви стояли, а на радянській території їх нещадно руйнували. Але люди місцеві переконані: Божа мати з дитям колись проходила через село. Збереглися легенди, що з джерела Спасівка пречиста пила воду, а там на каменях сіла відпочивати.
Меценатки-заробітчанки
Допитуємося в селян: звідки цей величний прегарний пам’ятник, якому бюджету під силу було його спорудження? Тим більше в час, коли і тут, і там посилаються на кризу, скорочуючи видатки навіть на життєво необхідні статті. Коли бракує грошей на ремонт шкіл, опалення сільських клубів, ремонт доріг... Виявляється, меценатками виступили жінки-заробітчанки, яких чимало виїхало за останні роки з цього села. Сільський голова каже, що загалом по сільраді нараховують 189 заробітчан, є цілі родини, яких уже, напевне, не повернути. Але більшість таки мріє про той день, коли вернеться до свого краю.
Складчину заробітчани зуміли зробити, бо працюють усі в одній місцевості, зустрічаються, передзвонюються. Коли посланниця від них прийшла до сільського голови з ідеєю, мало хто вірив, що задумане вдасться здійснити. Бо ж варто було тільки космічну ціну назвати... А відомо: кожна мати в закордонних наймах не покладає рук, аби скласти копійчину для власних дітей: дати їм освіту, придбати квартиру, машину, щоб жили не гірше, ніж люди. І раптом така пожертва. Може, заробітчанки вже повністю забезпечили власних чад?! Але ж людські потреби — бездонна прірва. Нема їм кінця-краю. І матері знов і знов тягнуть із себе жили, бо ж забагається дітям то те то се. Буває, зовсім забувають, що вже й діточки їхні давно виросли та могли б і самі на себе заробляти...
Синок-льонок
Так любила Олена називати свого первістка — голубоокого й білявого. Ріс він одинаком, бо подружжя вирішило: не має права завести другу дитину, якщо не здатне гідно забезпечити й одну. Власне, так закомандувала дружина. Дізнавшись від родички про її перші заробітки за кордоном, Олена й собі загорілася: поїду! Ось як назбираю грошей на більшу квартиру, меблі, тоді нашому Льонку сестричку чи братика й народимо, — все туркотіла чоловікові. Спершу й справді жінці вдалося привозити непогані гроші. За якийсь час у родини вже була трикімнатна квартира. Чоловік узявся доводити її до ладу. Але вечорами все більше охоплював його тяжкий сум. Молоді роки минають, а йому немає з ким навіть поговорити про особисте. Син ще малий, мати в селі. А дружині хіба відкриєш усе по телефону?! Якось кинув їй гірке: «Ти не чуєш. Я хочу, щоб слухала мене очима». До літньої Олениної відпустки чоловік уже забрався геть із нового сімейного гніздечка. Поїхав до матері на Житомирщину, там зійшовся зі своєю однокласницею, вже мають доньку.
Льонка Олена доручила своїй матері. Та приїздила з приміського села, готувала, інколи залишалася ночувати, а частіше поспішала додому: там теж є чим клопотатися: кури, город. Хлопець у шостому класі, чайника нагріти та яєшню засмажити міг і без допомоги. Мати телефонувала щодня. Якось почула в трубці гомін. «Хто там з тобою?» «Однокласники зайшли», — пояснив син. То були хлопці, старші від нього. Вони вже не раз підступали на вулиці, таємниче натякали на якісь неймовірні відчуття, які приходять, коли дещо спробувати. «Ти ж маєш гроші, купи, не пожалкуєш».
У залежність від постачальників хлопчина потрапив дуже швидко. Досить було обізвати його скупердяєм, і він поступався. Справді, з грішми, які висилала мати, не відмовляв собі в забаганках. Тепер компанія заходила до нього, коли не було бабці. Хто одразу «падав» на комп’ютер та шукав порносайтів, хто йшов готувати зілля... Коли Олена дізналася, що сина поставили на облік, спробувала задобрити міліціонерів. Пішло немало грошей. Ніби все вляглося. Телефонувала, питала, пробувала командувати щодня, а то й по кілька разів на день. «Мамо, що тобі розповідати, ти все одно не чуєш», — повторив якось син чоловікове. Уже за рік довелося платити адвокатові. Сина притягували до відповідальності за груповий розбійний напад. Тепер у великій квартирі немає нікого...
Такі історії стають нині книгами. Лише в одному зі збірників «Діти емігрантів про себе» їх кілька десятків.
Крізь призму досліджень
Фонд «Карітас України» спільно з сектором етносоціальних досліджень Інституту народознавства НАН України наприкінці 2007 року розпочали дослідження громадян України, які перебувають на заробітках у країнах Європейського Союзу та Російській Федерації. На той час кількість українських заробітчан обчислювалася цифрою в п’ять мільйонів, нині Всесвітній форум українців говорить уже про сім. За офіційними ж даними, за межами України працює значно менше її громадян. Та чи тільки наші співвітчизники шукають під сонцем кращого місця?
За даними експертів, 150—175 мільйонів осіб — а це понад 3% населення світу — проживають за межами країни свого походження. Щороку цифра більшає принаймні на три мільйони. Свою частку в ній мають і трудові мігранти. Державами, в які торік громадяни України виїжджали найчастіше, є Росія, Польща, Угорщина... Більшість їхала на заробітки.
Ось парадокс із парадоксів! Колись українці, люди з хліборобською сутністю, не могли розжитися на власний шмат землі на батьківщині, тож змушені були вирушати в далекі невідомі краї. Теперішні громадяни України покидають землю, яка їм виділена у вигляді паїв, і знов шукають кращої долі за її межами, вже з метою заробити гроші для власної родини. Бо ті паї обробити та засіяти нічим...
Медаль за інвестиції чи ганебне клеймо?
Хочеться вірити: колись українці таки заживуть щасливо у своїй сторонці. За окремими експертними оцінками, наші земляки, які виїхали за кордон, заробляють понад 2 мільярди гривень на місяць, і більша частина цієї суми повертається в Україну. Якщо гроші тут не пропивають, не перетворюють на наркотичний дим, не прогулюють у барах — так чи інакше вони приносять країні користь.
Цитата
«Трудові мігранти щорічно приносять в економіку України до чотирьох мільярдів доларів». (РІА «Новости»)
Дві проблеми, що супроводжують заробітчанство, просто антагоністичні. Насамперед жодна правозахисна організація чи державна установа не знає, якою є точна кількість мігрантів, отож захистити їх ніхто не спроможний. Немає й офіційних даних про те, які ж суми привозять українські громадяни з-за кордону, яким чином ці гроші відображаються в економіці нашої держави. Але в деяких областях кажуть: основні іноземні інвестиції, які надходять (за деякими даними, близько 60 мільйонів доларів за півроку тільки в одну з них), — якраз і є гроші, що їх ціною поневірянь, розбитих сімей та сплюндрованих доль здобувають заробітчани. Багато сімей не витримують випробування відстанню і в результаті розпадаються. Залишені без батьківської опіки діти часто вдаються до злочинів: їх псують великі гроші, які надсилають батьки, та щоденна безконтрольність.
Соціальними сиротами, як на те пішло, стають не тільки діти, а й старенькі батьки заробітчан, яких комусь треба доглядати. Самотніх старих стає дедалі більше, тому є потреба у відкритті відповідних закладів, утримання яких бере на себе наша держава. Чимало заробітчан, особливо жінок, потрапляють у сексуальне рабство, і якщо повертаються додому, то привозять інфекційні хвороби... Хоч трудова міграція є в багатьох країнах, дарма сподіватися, що вдасться колись повністю подолати це явище. Та українська влада все ж повинна знайти нарешті терези, на яких зважити всі «за» і «проти», взяти на себе відповідальність за відплив з України величезної частини працездатних та освічених її громадян, створювати, поки не пізно, умови для їх повернення.
...Не дивно, що пам’ятник у подільському селі отримав неоднозначну оцінку. Одні раділи: тепер зрима Діва Марія своїм омофором покриватиме громаду. Інші обурювалися: землячки відкупилися від села, полишили його виживати на руках інших. У декого з них робота була, був стабільний, непоганий заробіток. Хтось із присутніх на освяті пам’ятника згодом не раз круте слівце вжив: мовляв, ще не знати, де вони там такі гроші заробляють. Але кому не відома християнська заповідь: «Не судіть, щоб і вас не судили»?! Стримати особливо відвертих намагався сільський голова: туга за батьківщиною — великий тягар, казав він.
А Марія мовчки стоїть при трасі «на закордон», опустивши очі, наче кається за всіх, надто за тих, хто оступився, — така світла і така в надії. Може, когось вона відверне, когось схаменує від ризикованих мандрів на чужину. Може, наверне до своєї Вітчизни, до власних батьків, а не до чужих сеньйорів, до рідних дітей, щоб не росли сиротами при живих батьках...
