«Вірити в те, що робиш, і сподіватися, що це вийде»

33-річний Олександр Цимбалюк, який останні сім років є солістом Гамбурзького театру опери і балету, проводив нинішнє літо в рідному місті. В затишній квартирі Цимбалюків у старій Одесі, на вулиці Кузнечній, ми пили чудову каву, зварену главою сім’ї Віктором Аврамовичем, розглядали фотографії, дбайливо збережені господинею дому Людмилою Петрівною, і розмовляли із Сашком Цимбалюком.

Мама: Першою на здібності Сашка звернула увагу моя мама. Ще року йому не було, вона помітила: Сашко завмирає, якщо звучить класична музика. Вихователька дитсадка все мені казала, що дуже хороший слух у хлопчика. Я спочатку не дуже прислухалася. Ну, подумаєш, співає. Ми всі співаємо для себе. Вирішила: «Поведу до педагогів, перевірять, скажуть, що такий само, як усі діти, і всі заспокояться».

Батько: Я з дитинства хотів навчитися грати на чому-небудь, гітарі чи піаніно. Коли ходили до друга, де було фортепіано, бачу, Сашко крутиться біля інструмента, почав показувати йому: «Це нотка «до», а це «ре». Саша так зацікавився, що я не на жарт захвилювався — а раптом у нього щось вийде. І в три роки привели ми його в школу при консерваторії. Звичайно, не взяли. До 4,5 років він уже написав сам дві пісеньки. Все одно не брали. Туди приймали з 6 років. Як бути? Сашкові було п’ять, коли нам сказали: «А чому б хлопчику не вступити до школи ім. Столярського?». Було три тури. Перший пройшов блискуче. Другий, де треба було співати, — не пройшов. Продовжував освоювати фортепіано.

Син: Класу до шостого мені вже більше хотілося грати на ударних, а не на піаніно. Барабана не було, і я відбивав музику на чому попало. Коли «стукіт по нервах» усім набрид, тітка подарувала ударну установку.

Батько: У ті роки естрада була королевою, і він хотів там себе спробувати. Гру супроводжував «муркотінням», наслідуючи модних співаків. Після 9-го класу вступає до музучилища на естрадне відділення. Нам пояснили, що це нереально ні за якими параметрами, і за фінансовими теж. Радили йти на духові інструменти. Якщо так, то —на клас ударних. Теж ніхто не вірив, що вийде. Одне місце, охочих — п’ятеро. Але ми вирішили йти до кінця: не вийде, отже, не судилося.

Саша склав іспити на такому високому рівні, що комісія вперше за історію музучилища вирішила взяти двох. Закінчив училище з відзнакою. Готуємося вступати до консерваторії, звичайно, на ударні. Знову сказали, що точно не вступите.

Мама: Моя троюрідна сестра — Неля Петрівна Ріхтер, дружина Анатолія Петровича Ріхтера, нині покійного (це по батьківській лінії моє коріння), котра викладала в консерваторії, співала в нашому оперному театрі й була авторитетом для нашої сім’ї, почувши спів Сашка, сказала: «Нехай вступає на вокал». Це було так несподівано! І залишався місяць до вступу. Незважаючи на «червоний» диплом музучилища, треба було складати всі шість іспитів. А ще рекомендації надати. А його ж ніхто не знає, він ніколи не співав! І що за голос у нього, поняття не мали. Фоніатор сказав: щось середнє між баритоном і басом, ближче до баритона. З цим ми й пішли до професора консерваторії Галини Поліванової.

— І вже там ти зрозумів, що станеш великим?

Син: Ні, звичайно. Я не був фанатом співу, і це заважало. Але й бажання все кинути теж не було, не бачив альтернативи. Хоча завжди думав, що можу й іншим зайнятися. Але всі казали, що вокал — це моє. Згодом я це зрозумів, уже під час навчання в аспірантурі. Надихали своєю вірою в мої сили рідні. Я був як рослина. А вони були моїм сонцем. Вони підтримували мене. Тепер я цьому радий — у мене робота збігається з хобі. Отримую задоволення від того, що роблю.

— У вас чудові малюнки. А це звідки?

Мама: У 4-му класі він захопився малюванням. Що не дивно — я завжди добре малювала. Показала його малюнки в художній школі при Грековці (Одеське художнє училище імені Грекова). Там сказали, що хлопчик мусить займатися. І хлопчик вступив у Грековку, і займався.

— Це захоплення має майбутнє?

Син: Раніше так не думав. Але ось мої малюнки попросив у мене Пласідо Домінго — вони йому дуже сподобалися. Я подарував.

Нещодавно в Гамбурзькому оперному театрі відзначалося 40-річчя його творчої діяльності. Там ми і познайомилися. Співак світової величини виявився простим у спілкуванні, розпитав, що я співаю. Я набрався зухвалості і попросив його прослухати мене. Не чекав, що просто на ювілейному концерті, за двадцять хвилин до виходу на сцену, Домінго запитає, чи є в мене ноти і концертмейстер — щоб зараз мене і прослухати. Звичайно, нічого цього при собі не було. Але знаменитий тенор через день прослухав мене у... Валенсії. Допоміг з бронюванням готелю, приїхав туди за мною, і ми поїхали в театр, де на нас уже чекали піаніст, диригент, директор оперного театру «Палас дес Артс». Я заспівав три арії. Валенсійський театр зробив мені кілька пропозицій. Одна з них реалізована: три місяці тому відбулася прем’єра опери «Турандот» Пуччіні, я співав Тимура. На прем’єрі була королева Іспанії. На знак вдячності я й подарував маестро свої малюнки.

— А як зважилися піти на конкурс ім. Чайковського?

Мама: До цього Саша був лауреатом не тільки національних конкурсів, а й перемагав на міжнародних конкурсах дуже високого рангу. Він був у чудовій формі, його вже добре знали, і я вирішила, що може спробувати перемогти й у конкурсі ім. Чайковського.

Син: Мама народилася під активною зіркою і була споконвічно, з дитинства, мені найкращим менеджером.

У цьому конкурсі я брав участь на загальних підставах — відправив записи і чекав: відберуть чи ні. Відібрали. Запросили. Про лауреатство і не мріяв — там такі були хлопці! Тим більше цей конкурс так і прозвали — конкурс басів. Намагався про перемогу навіть не думати, інакше виснажується нервова система, здається, що сам перетворюєшся на тінь. Треба було не думати про перемогу, співати переконливо. Адже це такий престижний конкурс, що після нього вже й не ідуть на інші. Я, принаймні, навряд чи ще поїду. Моє честолюбство вже задоволене. Тепер відпрацьовуватиму цей «аванс» усе життя, буду одержувати задоволення і, сподіваюся, доставляти його людям. Але поки що «вантаж» переможця не відчув.

Син: Може, тому і не відчув «вантажу», що якось у моїй країні і рідному місті моя перемога пройшло непоміченою. Я не гонористий, але мені приємно було думати, що саме громадянин України, одесит став переможцем. Я бачив, як раділи рідні, вчителі, котрі стільки вклали в мене. А для влади це пройшло непомітно.

Мама: У Гамбурзі сину присудили звання «Кращий співак року», влаштували банкет, були квіти, гарні слова. Не кажучи про те, що й фінансово це теж відзначили: підвищили ставку, вручили премію. От як відзначалася перемога артиста-іноземця! А в рідній Одесі — на прес-конференції у міськвиконкомі дали Грамоту і розійшлися. Та й то... я сама обдзвонила десятки кабінетів, щоб повідомити про успіхи одесита.

— Випадково. Вони шукали «бас» для оперної студії. Запросили мене. І я радий, що туди потрапив.

— Ще б пак! Звичайно. Я ж дебютував 1999 року на сцені Одеської опери в «Евгении Онегине», був солістом нашого театру. Тут виріс, тут друзі, тут робив перші кроки. Адже я виїхав уже людиною, що відбулася, не дитиною. Це непросто. Все одно почуваєшся іноземцем. З яким би задоволенням я працював у нашому шикарному Одеському оперному театрі. Але тут зовсім немає умов для роботи — по три місяці зарплату не платять — і, звичайно, немає таких творчих можливостей, як у Гамбурзі. Але все-таки мрію попрацювати в нашому театрі. Я співав на його відкритті після ремонту і зрозумів, чому його любили і Карузо, й інші зірки опери. Нещодавно знову був на його сцені — давали благодійний концерт на користь дітей із серцевими захворюваннями.

— Сашо, ви активно берете участь у благодійних концертах, хоч як людина досить молода, ще не заробили мільйони і могли б не працювати безплатно.

— Це навіть не обговорюється. Якщо можу, завжди беру участь у таких акціях. По-перше, для мене мільйони не найголовніше, у нас у сім’ї не це було важливим. По-друге, адже я цим можу комусь здоров’я чи життя повернути! І потім, мені теж стільки людей допомагало — батьки, вчителі і просто земляки. Вважаю своїм обов’язком не тільки брати, а й віддавати.

— Не знаю, що в мені завидного. Квартиру я знімаю, на авто не заробив. Я це я, і поки що не знайшов ту, якій потрібний буде просто Саша Цимбалюк.

— Сподіваюся, знайду на батьківщині, одеситки — найкрасивіші дівчата у світі й найкращі дружини, це загальновизнано.

— Організацією всього дійства займалася німецька компанія. Вона й запросила мене виконати гімн а капела. Я про це довідався вже під час підготовки. Може, допомогло те, що чотири роки, у консерваторії, я співав у церковному хорі. Тож виконання а капела мене не лякало. Але! 1-го числа закінчується конкурс Чайковського, заключний концерт, підписання контрактів, а 7-го вже треба було виконувати гімн. Я вчив слова в літаку. На репетиції все пройшло як треба. Мене підняли на 10 метрів над залом. Озирнувся, знайшов потрібну тональність... Але коли все повторилося перед боєм, і я побачив цей багатотисячний зал — геть-чисто забув другий куплет гімну. І ніхто допомогти не може. Шпаргалок не додумався зробити. Тиша стояла така! Ти один над цією тишею. І тільки твій голос має право її зараз порушити. Гімном нашої країни. А я слова забув! Вирішується доля бою! Але... заспівав. Тоді з Кличком я не був знайомий особисто. Потім з’ясувалося, що й кафешки ті самі любимо, і суші-бар обом симпатичний.

— Ось це навряд чи вийде. Тембр голосу визначає коло ролей. Арії героїв-коханців мені не загрожують, це для тенорів. Баси, як правило, — королі, демони, розбійники...

— Це з вашою фактурою? Та вам у «Плейбої» треба зніматися!

— Пропонували. Відмовляюся. Це нескромно. (Він не дозволив опублікувати знімок з оголеним торсом, а подивитися є на що — Тарзан відпочиває! — Авт.).

— Це більше знає мій музичний агент. Після перемоги на конкурсі Чайковського мені запропонував співпрацювати відомий менеджер Марк Хілдр’ю з Асконас Хольт (Англія). Але це все паралельно з роботою в Штадтс-опері Гамбурга.

— Раніше я відразу називав Бориса Годунова, Філіппа, Дона Карлоса. А тепер мрію заспівати Мефістофеля в опері Гуно «Фауст». І в планах це вже є.

— Вечір, морський прибій, шелест хвиль об човен, і зірки на безхмарному одеському небі.

 

Одеса.