Храми на долоні

Назвати себе справжнім теслею Олег не ризикує. Бо змалку мав глибоку повагу до цієї професії. Адже всі чоловіки в його роду вміло працювали з деревом, і все, що треба для господарства, робили самі. Як каже Олег, він до такої універсальності не доріс, тому і справжнім теслею себе не називає. Зате добре пам’ятає, як багато років тому, коли ще вчився у школі, рука якось мимоволі потягнулась до сірників. Вони так легко вкладались один до одного, нагадуючи справжнє будівництво дерев’яної хати, що й не зогледівся, як на столі виросли і будиночок, і криниця, і паркан.

Цікавість до сірникових хатинок минула швидко. В душу запала книга із фотографіями старих дерев’яних храмів. Там були не лише ілюстрації, а й детальні креслення кожної будівлі. Спробував відтворити копію церкви за кресленнями. Зробив це — і сам не повірив, що впорався із таким непростим завданням. За першим храмом з’явилися другий, третій... Показав свої роботи у школі. Хтось навіть скрикнув від захоплення. Але тоді ж почув: «Як ти, комсомолець, можеш робити церкви? Он навколо скільки будинків — їх і майструй». Виставляти роботи заборонили. А він сам на деякий час забув про свої макети. Аж поки вже у зрілому віці знову не згадав про дитяче захоплення.

Серйозним поштовхом до роботи стала зустріч із народним майстром Йосипом Осташинським, котрий і сам не байдужий до архітектурних шедеврів, однак відтворює їх у дещо іншій техніці. Поради майстра були для Олега надзвичайно важливими, адже ні художньої, ні інженерної освіти, ні архітектурної підготовки у нього немає. А спробуй без цього звести справжній храм. Самотужки йому довелось освоювати всі креслення. Без того, щоб вималювати всі деталі на папері, до роботи навіть не береться. Лише після такої підготовки починає «будувати».

Основні матеріали — знову сірники. Оскільки останнім часом його все більше захоплюють масштабніші моделі, то бере і палички від морозива, дрібненькі планочки. А замість звичного для теслі інструменту — пінцет, лезо, клей. Багато друзів та знайомих пробували повторити те, що робить Борисов. Адже все здається — так просто. Але  здається тільки з першого погляду. Мало хто подолав бар’єр більш як в один сантиметр — не вистачало хисту, а головне — терпіння. Майстрування вимагає надзвичайної акуратності. Один необережний рух — і ціла стіна може «завалитись». Є деталі такі крихітні, що їх складно втримати в чоловічих руках. Адже деякі церковні бані розміром не більше горошини. Цікаво, що майже всі копії — розбірні. Це для того, щоб можна було роздивитись будівлю зсередини, зрозуміти всі задумки древніх зодчих. Для глядача цікаво, а для майстра — додаткові труднощі.

Не дивно, що після виставок (а їх було десятки), Олегові доводиться займатись справжніми реставраційними роботами. Хтось із глядачів необережним порухом може зламати дах, розвалити сходи чи пробити стіну — всяке буває. Майстер вже давно із цим змирився: крихітні копії водночас такі реалістичні й казкові, що хочеться доторкнутись до них, відчинити двері і побачити за ними крихітних чоловічків.

Так Борисову часто доводиться відповідати на запитання, чи продає він свої роботи. Ще жодної не віддав за гроші. Й не збирається перетворювати своє захоплення на заробітчанство. Каже, що навіть не здогадується, як можна оцінити ці твори. Адже в них немає дорогих матеріалів. Зате є щось значно більше — пам’ять часу, щира віра і любов.

Більшість мініатюр — це копії російських храмів. Причина банальна — в Україні не знайшлось поки що видання, котре містило б не тільки художні фото церков, а й креслення. А без цього Олег не може «будувати». Тепер пробує надолужити цю прогалину сам. Облюбував одну церкву на Кам’янеччині, побував на місці, детально вивчив всі особливості архітектури і «заклав фундамент» ще одного свого храму. Переконаний, що в макетах варто було б відтворити всі найдавніші дерев’яні церкви. Адже час нещадний до них. Тож маленькі копії Борисова бережуть велику пам’ять древніх зодчих.

 

Хмельницький.