Старенькі для них як рідня

Соціальні працівники в селі подекуди працюють у кількох населених пунктах одразу, щодня долають на велосипедах, а то й пішки, десятки кілометрів і обслуговують удвічі більше людей, ніж передбачено нормативами.

Ганна Пантелеймонівна Репко із села Княжа, що на Звенигородщині, за свій довгий вік виростила сімох дітей і вже двох поховала. Допомагала дітям глядіти онуків, онукам — правнуків. Їй присвоєно звання матері-героїні.

— Бабі Ганні 102 роки. У районі, хто зна, чи є люди старші. Й це при тому, що село належить до третьої Чорнобильської зони! — розповідає дорогою до оселі бабусі Світлана Снісар. — Звісно, вік таки поважний, проте, чесно кажучи, якраз до неї ми часто не їздимо. Живе бабуся разом із 80-річним сином і обоє по допомогу практично не звертаються.

Хата Ганни Пантелеймонівни цегляна, з великим дворищем. Видно, що тут господарювали працелюбні люди.

— Ви до нас? — здивовано, проте привітно зустрічає нас син довгожительки Микола Мусійович. — А ми гостей і не виглядаємо. Постаріло село, рідко хто до кого ходить.

Заходимо у світлицю. Ганна Пантелеймонівна сидить на ліжку, кутає ноги у теплу ковдру.

— Оце так й живемо. Все життя у колгоспі проробила, а по ночах при каганці людей обшивала. Мабуть, тому й осліпла, — розповідає про себе довгожителька.

— Ой, мати роботящі були — страх, — з повагою обзивається Микола Мусійович. — Але вже років із п’ять як майже нічого не бачать. Слава Богу, слух лишився та пам’ять добра. Декламують «Катерину», «Гайдамаків» Тараса Шевченка, наче тільки-но вчора вивчили. Звісно, болячок таки вистачає як у мене, так і в неньки. Проте лікарів ми не турбуємо. Доглядаю матір сам, та ще сестри навідуються.

— Живуть вони далеченько, тож нечасто й бувають. Бо не молоді вже мої дівчата, поки дошкандибають... — виправдовує дочок баба Ганна і продовжує, зітхаючи: — Оце як здумаю, що я вже й бабусю свою пережила, й усіх родичів далеких і близьких. Такий довгий вік мені відміряв Господь Бог...

Старшої за Ганну Пантелеймонівну людини в Княжій й справді не знайти. Проте таких, кому вкрай необхідна допомога соціальних служб, вистачає.

— Соціальних працівників у селі двоє, — констатує голова Княжицької сільради Наталія Шевченко. — Вони мають великий обсяг роботи, проте справляються з нею. Старенькі люди дякують їм за турботу і піклування про них.

Олена Загреба із села Іркліїв, що на Чорнобаївщині, у соцслужбі працює 17 років. За цей час надивилася та й натерпілася всього, однак про це говорить неохоче.

— Нині нас на п’ять сіл працює шестеро. У мене, приміром, 12 осіб, так само й в інших дівчат, — розповідає Олена Олександрівна. — Сказати, щоб було дуже важко, то ні — напевно, ми вже просто до цього звикли. Накладно, коли хтось йде у відпустку, адже тоді доводиться обходити по 14—16 осіб. Взагалі до підопічних ходжу два рази на тиждень. Але ж є й такі, до кого треба навідуватися мало не кожного дня.

Доглядає Олена Загреба переважно самотніх непрацездатних людей.

— Нині багато таких, у кого померли або ж і взагалі не було дітей, — каже соцпрацівник. — Але є й такі, що діти їх виїхали на заробітки в Росію, Італію чи ще далі. Приїхати провідати батьків вони не можуть, бо більшість працює там нелегально. Ось і звикають, прив’язуються ці одинокі люди до нас. І не тільки підопічні, а й їхня живність. Заходиш, а до тебе всі кури, коти та собаки біжать прожогом!

Є люди, яких Олена Олександрівна доглядає по сім-вісім років.

— Для мене вони вже як рідня, — каже жінка. — Бо приходиш до них не тільки, щоб прибрати, помити, по господарству попоратися. Найчастіше старенькі просять, аби посиділа коло них, поговорила, розповіла, які в селі новини. Їм не вистачає звичайного людського спілкування. Адже це, як правило, люди, що пережили нелегкі випробування. Характер у них непростий, тож часто навіть із сусідами не миряться. Буває, що, окрім мене, до них взагалі в хату ніхто не заходить. Та коли такі нібито самотні помирають, то у кожного і племінники чи далекі родичі знаходяться...

Жінка зізнається: лишати роботу на роботі — не виходить.

— Наслухаєшся про біди, поспівчуваєш, розрадиш, а потім несеш усе це у власну родину, — ділиться далі Олена Загреба. — Може, нам теж виплакатися коли хочеться, але робота така, що треба себе у руках тримати й не жалітися. Зараз у мене чоловік на групі, до цього свекруха дев’ять років лежала паралізована, потім тітка. Діти мої змалку звикли працювати вдома та ще й зі мною до людей ходити. Одному вугілля занесуть, другому — води, — пригадує Олена Олександрівна. — Хай би там як було, проте зараз таки легше. Зовсім лежачих людей у мене немає. А з ними ж найважче доводиться — ті ж самі памперси міняти, підіймати, обмивати...

Насправді ж Олені Загребі ще неабияк пощастило — вона єдина із шести працівниць їздить на державному велосипеді.

— На жаль, «велики» у нас постійно ламаються — більш як на п’ять років їх не вистачає. Це й не дивно, адже раз позичила у сусіда велосипед зі спідометром, то за день накрутила більше 10 кілометрів. І це ще був спокійний день, — посміхається соцпрацівник.

— Не можна сказати, що служба недієва. Навпаки — вона працює і доволі непогано. Проте робота ведеться «не завдяки», а «всупереч», — коментує ситуацію начальник управління праці та соціального захисту населення Черкаської облдержадміністрації Сергій Голобородько. — Основна проблема полягає у недостатньому фінансуванні. Вишукувати кошти на службу складно, адже ми не розраховуємо на державний чи обласний бюджет. Фінансування відбувається на рівні районів.

За словами Сергія Голобородька, самі ж соцпрацівники працюють мало не на ентузіазмі. Їх заробітна плата становить 970 гривень. Якщо ж від суми відрахувати податки, то ці кошти схожі радше не на зарплатню, а на соціальну допомогу.

— Наші люди — це «золотий фонд». Працюють вони у режимі подвійного навантаження. Якщо за нормативами у сільській місцевості соцпрацівник має обслуговувати 6—8 осіб, то у нас доходить до 15! — аргументує Сергій Голобородько. — До усього є проблеми з транспортом. Звісно, більшість соцпрацівників мають велосипеди, а дехто навіть моторолери. Проте є й такі, що вимушені обходити підопічних пішки.

За словами директора Тальнівського територіального центру соціальної допомоги Олександра Іщенка, нині охочих йти працювати в соціальну службу майже не знайти.

— Дуже багато проблем створює центр зайнятості. Безробітні отримують практично ті само гроші на допомогу, що й наші соцпрацівники на зарплату. От у селі Лоташове — дві працівниці звільнилися, знайшли собі кращий заробіток. Сьогодні просто не можемо знайти їм заміну, — наголошує Олександр Іщенко. — Робота справді важка — люди у нас переважно лежачі і обходити їх навіть психологічно нелегко... Друга проблема — багато роботи на городі, адже ведення домашнього господарства — одна із сорока послуг, які ми надаємо. Звичайна присадибна ділянка у селі — це 60 соток. І якщо раніше соцпрацівник мав обробляти до 2, то зараз до 10 соток. Трапляється й так, що люди, які сплачують п’ять відсотків від пенсії за послуги, маючи при цьому дітей, а соцпрацівників вважають просто батраками.

За минулий рік кількість людей, які потребують опіки, зросла на Черкащині більш як на 18 тисяч. Соціальних працівників теж побільшало... на 70 осіб.

— Сьогодні в області на обліку — майже 70 тисяч пенсіонерів, одиноких непрацездатних громадян та інвалідів, яким необхідна допомога соцпрацівника, — пояснює перший заступник начальника управління праці та соціального захисту населення Черкаської облдержадміністрації Руслан Чикало. — Натомість соцпрацівників, які безпосередньо доглядають за людьми —1369. Цього року їх дещо побільшало — далася взнаки економічна криза. Безробітні, хоч дуже неохоче, проте йдуть працювати в соцслужбу. Проте це зростання настільки непропорційне, що надавати допомогу ми здатні лише 65 відсоткам людей, які її потребують.

Що ж проблема, викликана стрімким старінням населення, не нова. Особливо гостро стоїть вона у сільській місцевості. Про це добре знають посадовці на найвищих щаблях влади. Однак майже нічого не роблять, щоб змінити ситуацію на краще. Легше боротися з міфічними загрозами, ніж подолати епідемію байдужості і черствості до найнезахищеніших верств свого народу.

Черкаська область.