У Бердичівській виправній колонії №70 пожвавлення — приїхали «акули» пера і мікрофона.
Для тюремного персоналу це, вочевидь, головний біль — треба дбати про безпеку журналістів. Для ув’язнених — передих. Їх виведуть з житлової зони, щоб запобігти контактам з гостями, а значить, ніхто ні до кого безпричинно не чіплятиметься.
Ми вкотре знайомились з умовами утримання убивць, насильників, грабіжників і злодіїв, не переймаючись тим, як живеться представникам пенітенціарної системи. Чи у всіх по той бік муру є своє «райське гніздечко», як у в’язня? З меблями, чистою постіллю, бібліотекою, телевізором? Чи достатню зарплату отримують, щоб прогодувати сім’ю?
— А ви запитайте у самих працівників установи, — порадив на прес-конференції голова Держдепартаменту України з питань виконання покарань Олександр Галінський.
Запитав. Жоден із восьми співбесідників не визнав, що соціально захищений і має міцний тил.
Олександр Букалов, голова ради правозахисної організації «Донецький меморіал», у своїй щорічній доповіді «Дотримання прав ув’язнених в Україні-2008», справедливо і в основному об’єктивно критикуючи кримінально-виконавчу службу, віддав належне і проблемам Департаменту.
«Держава зробила все, щоб персонал установ виконання покарань боявся майбутнього, відчував соціальну незахищеність і відсутність перспектив, — зазначає Букалов. — Байдужість до людей, які працюють в умовах колосального щоденного стресу, призводить у свою чергу до їхньої професійної деформації, тобто байдужості до потреб засуджених і прагматичного егоїзму».
Якось прапорщик «зони» обурився: як я маю ставитись до злочинця, якого держава годує, надає житло, побутові послуги, коли я із сім’єю винаймаю квартиру, отримую тисячу гривень і весь час боюсь зірватись у відповідь на нахабну поведінку «зека»?
Заклик Галінського «побороти рудимент системи, коли в засудженому бачили ворога», погодьтеся, той прапорщик сприйме як знущання. Йому, гадаю, потрібна допомога психіатра і психолога. Бо з таким настроєм працювати в колонії небезпечно.
Але і він має рацію: його права державою захищені часом гірше, ніж права злочинця, про якого дбають Букалов з колегами і міжнародне співтовариство. Хто і як дбає про персонал установ?
Мої візаві окреслили коло проблем, які стосуються всіх практично працівників системи: вкрай низька зарплата, незадовільні умови праці, відсутність (забрала держава) пільг, пристойного житла, барське ставлення до підлеглих з боку окремих начальників.
Говорили ще, підтримуючи Галінського, про неефективні та нерозумні обмеження для в’язнів, що ускладнює роботу персоналу тощо.
Риба гниє з голови. Скажіть, як поводитиметься контролер, знаючи, що начальник «продав» в’язню умовно-дострокове звільнення або перевів із камери в гуртожиток із вільним переміщенням територією? Що лікар колонії надає ім’ярек медичну допомогу, яка і не снилася охоронцю (не за красиві очі, звісно).
Чи треба дивуватися, що працівники системи шукають свої шляхи виживання, часто кримінальні? То наркотики і гроші передають засудженим, то «мобілки» і горілку. А платила б держава достойну зарплату, спокус розбагатіти на в’язнях було б значно менше. До речі, голова Департаменту на згаданій зустрічі з журналістами говорив про імовірне підвищення зарплати найближчим часом, на що підлеглі ніяк не відреагували. Не повірили? Вважають добавку нікчемною, а, отже, не вартою уваги?
— Подамся я, мабуть, в міліцію, — зізнався мені прапорщик. — Там жива копійка вулицями ходить. Треба тільки уміти «підібрати» її.
Врятуй, доле, від голодного правоохоронця...
