Життя у зоні. Тридцятикілометровій

Кажуть, сусідів не обирають: з ними або пощастить, або - ні. Свого часу у мешканців кількох десятків сіл Славутського, Ізяславського, Білогірського та Шепетівського районів ніхто особливо не допитувався, чи хочуть вони мати по сусідству атомну станцію. Щоправда, й особливого страху перед ядерними реакторами тоді ще не було. Навпаки, людей радувала перспектива розвитку регіону і можливість отримати хорошу роботу на станції. 

Сьогодні ситуація інша. Ставлення до ядерної енергетики у населення доволі стримане. Тому і можливість добудови третього та четвертого енергоблоків ХАЕС сприймається без ейфорії. Про те, які потенціальні загрози це може мати, вже відомо. А от чи настане справжній рай у тридцятикілометровій зоні, як це вже не раз було обіцяно, багато хто сумнівається.

Із М’якот, що в Ізяславському районі, до Хмельницької АЕС рукою подати — навпростець навіть десятка кілометрів не набереться. Дехто прямо зі свого подвір’я може побачити станційні блоки. Був час, коли ледь не все доросле населення села подалось до Нетішина. З колгоспними тамтешні заробітки було не зрівняти. Кому не пощастило працевлаштуватися на самій станції, трудився на будівельних майданчиках. Переселяючись у гуртожитки, м’якотинці швидко забували про хату, хлів, город, худобу. Тепер все по-іншому. З роботою та житлом у Нетішині стало значно проблематичніше. І люди знову потягнулися до отчих домів. Допомогло цьому ще й те, що не так давно збудували відрізок дороги, який єднає населені пункти навпростець. Здавалося, лише кілька кілометрів — але саме вони повернули людей у село. Бо тепер можна зранку на роботу, а ввечері — до хазяйства.

Чому до такого простого рішення додумалися тільки тепер, сказати важко. Та, як часто буває в таких історіях, на заваді завжди стояв фінансовий дефіцит. Місцевим радам коштів бракує навіть на поточний ремонт доріг, а вже щоб на будівництво...

У М’якотах зовсім недавно з’явився новий сільський голова Сергій Залєвський. Тож перше, за що взявся, почав латати дороги. От тільки як це зробити, коли сільрада, до якої входить аж п’ять сіл, дотаційна. І навіть взяти жорстви зі свого ж кар’єру — велика проблема. Ліцензії, дозволи, погодження — все це коштує так дорого, що ні раді, ні місцевим підприємцям такий фінансовий тягар просто не під силу. Тож ледве ухитрились підсипати дороги хоч в одному з сіл, де вже дійшло до того, що в негоду й померти не можна — через баюри дістатися кладовища просто неможливо.

Але дороги — це лише часточка з того, на що необхідні гроші. Розвиток соціальної інфраструктури поліської зони потребує чималих затрат. І в цій ситуації і влада, і мешканці краю з надією поглядають саме на електростанцію.

У тому, що ХАЕС — це багатий і перспективний сусід, ніхто не сумнівається. Як і в тому, що добудова третього та четвертого енергоблоків все-таки відбудеться. Про глобальні наслідки такого будівництва вже сказано чимало. Але кожен мешканець краю мимоволі ставить собі запитання: а що з того матиму я, мої діти, родина?

Як на початку всякого масштабного будівництва, а особливо такого, що може становити серйозну небезпеку, обіцянок лунає чимало. Вже, приміром, зародився цікавий проект будівництва житла навколо станції. Так, є пропозиції, щоб місто енергетиків розвивалося не вгору за рахунок багатоповерхівок, а розросталося вшир. Невеликі котеджні містечка з добре налагодженою інфраструктурою, транспортною доставкою — хіба це не реальне втілення сучасної мрії про житло? Все це видається справді дуже симпатичним. Але коли то ще виростуть такі містечка? А десятки сіл навколо станції вже є. І хоча саме вони постачають робочу силу для міста енергетиків, проте їхні проблеми залишаються наче осторонь великомасштабних державних планів. Принаймні так було багато років поспіль. І тільки кілька років тому мешканці краю отримали 43 мільйони гривень як компенсацію за небезпечне сусідство.

Для місцевих громад це можна було б вважати справжньою перемогою. Але суми, котрі на перший погляд видавалися такими грандіозними, дійшли до спраглих територій не такими вже й великими фінансовими потічками. Сьогодні славутчани, приміром, з гордістю демонструють новий палац культури, відділ ЗАГСу, відремонтовану лікарню, стадіон, дороги. Все це стало можливим саме завдяки згаданій державній компенсації. Та невеличким М’якотам і ще меншим селам не зрівнятися з економічно потужним районним центром. Тут усе долається зі значно більшими труднощами. А грошей при цьому випадає куди менше. І рахунок іде вже не на мільйони, а на скромні тисячі гривень.

Поки що тут заробляє і виживає кожен як може. Директор місцевої школи Петро Новак з гордістю демонструє і чудовий музей, і виставку живописних полотен земляка, і одну з найбільших у районі книгозбірень. Але щоб підтримувати отой високий навчально-виховний дух, треба займатися земними справами. У школи є своїх дев’ять гектарів землі, два трактори, купили косарку. Дивись, картопля, капуста, інша городина — вже свої. А якщо картоплю поміняти на олію, то за олію можна купити книжки. Чи, якщо вигодувати пару бичків, потім продати, гроші покласти на спецрахунок, то що з того вийде? Ось такі господарські задачки доводиться розв’язувати директору.

А вже в дитячому садочку завідуюча Надія Кушик і собі підраховує, як торік на п’ятнадцять тисяч гривень і ремонт робили, і меблі купували, і холодильник, і ще багато чого. Ледве до тями довели дитячі кімнати. Але ж поки що садочок діє тільки в половині приміщення, а друга — пусткою стоїть, бо й копійки немає на ремонт.

Тим часом групи вже переповнені, а молоді матусі ведуть і ведуть своїх малюків. Завідуюча суворо запитує: «Одягатись вміє? Сам їсть? З горщиком дружить?». Якщо ні, відправляє назад додому. І не тому, що такі суворі правила, а тому, що місць не вистачає.

Тому, що в село повертається молодь, і народжуються діти, тільки радіти. Але, якщо родина росте, то й затрати на неї повинні збільшуватись. А де взяти гроші?

М’якотівський голова радіє, що бюджет свій рада виконала на 152 відсотки. Отже, не спали місцеві керманичі, всяку можливість використовували, як би заробити. Але й це не допомогло зробити життя громади розкішним і безтурботним. Он у М’якотах ФАП треба було ремонтувати, а в Добрин зарплату для нового фельдшера дати, а в Закриничному дороги полатати, а у Великій Радогощі в клубі вже ремонт потрібен...

За що не візьмись — скрізь треба ремонтувати, латати, ладнати. І спробуй знайти у тій же тридцятикілометровій зоні хоч одну сільраду, котра б сказала, що гроші на все це вона має.

Нині про проблеми зони знову заговорили. У всіх на устах тільки й мови про добудову ХАЕС. Це зрозуміло, бо з третім і четвертим енергоблоком у край повинні прийти серйозні інвестиції. У разі пуску цих блоків обсяг промислового виробництва всієї області серйозно зростає. Та зрозуміло, що всі ці масштабні інвестиційні «радощі» пов’язані з не менш масштабними екозагрозами. Особливо для тих, чиє житло розташоване в буквальному розумінні слова під ХАЕС. Без їх згоди навряд чи вдасться здійснити все заплановане. А як нею заручитись?

Відповідь проста: усяке питання має свою ціну. Для чотирьох районів області вона може вилитись у суму майже в півтора мільярда гривень. Це п’ять відсотків від орієнтовної вартості нового будівництва. І стільки новий закон обіцяє тим громадам, котрі знаходяться в тридцятикілометровій зоні.

Це вже серйозні кошти, і вони могли б істотно вплинути на розвиток зони, але... Проект закону про внесення змін щодо впорядкування питань соціального захисту населення, яке проживає у відповідних зонах спостереження, поки що пройшов у Верховній Раді лише перше читання. Коли його приймуть, коли розпочнеться будівництво, яким буде його фінансування, і скільки реально перепаде тридцятикілометровій зоні, поки що не з’ясовано. Тож її мешканцям поки що залишається чекати і... рубати на зиму дрова.

Хоч як парадоксально, а територія, на якій виробляється кожна восьма кіловат-година української електроенергії, так і не отримала пільгових тарифів. Люди не можуть зрозуміти, чому ціна за електрику, яка виробляється практично у них під домом, така ж сама, як і за сотні кілометрів.

Та хіба тільки це викликає здивування. Дотепер у тих же селах М’якотівської сільради на зиму рубають дрова. Те, що газ так і не дійшов до цих сіл, як і до цілого ряду інших, ще якось можна пояснити. Але чому поряд з таким сусідом так і не з’явилася система електроопалення, залишається справжньою загадкою. Інакше, як аномаліями у зоні, це й не назвеш.

Якщо об’єктивно, то проблеми мешканців цього краю навряд чи відрізняються від проблем тисяч сільських громад. Є тільки одна особливість: далеко не кожен змушений терпіти ризики такого сусідства. А той, кому випала така доля, заслуговує на компенсацію.