Як то добре, що при Національній спілці художників України є студія. Про неї писали, про її керівника і вчителів, публікували деякі твори живопису з виставки в «Хлібні», що на території Софійського собору.
Та, думаю, про такі мистецькі події потрібно більше й більше писати, робити виставки, щоб люди ставали добрішими, щоб негатив відходив. Адже тепер так часто чути різні злі слова, не кажу за вчинки. Переконуюсь, що мистецтво лікує людство, адже воно твориться душею. Є мало відомі, мало рекламовані художники, а вони володіють надзвичайно високим красивим життям. Про одного з таких художників хотілось згадати. Це Віктор Левченко.
Колись учився в художньому інституті — нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА). Учився на реставраційному відділенні та вдосконалював свою любов до живопису в живописців, педагогів, особливо в професора Валентини Гаврилівни Виродової-Готьє. У них є якась спорідненість у доброті й чистоті душ. Захоплення та вивчення старовинного живопису, з лісіруваннями, прописками й тонованими грунтами, реставрація ікон, портретів, картин дали великі знання Віктору Левченку. А йому нелегко в цей час, як то кажуть, пробитися, показатися, виставитися. Та ще й скромність, вимогливість до себе так заховали цього майстра. І ось він відкрився. Запросив до себе, чи в майстерню, чи кімнату, де все гамузом змішалось. І ремонт, і фарби, картини, столи, жінка (теж художниця, учениця його), кицька, яка обнюхувала гостей, тобто нас. А ми, не бачачи того, що немає де сісти, були вражені побаченим. На стіні висить портрет батька. На темному тлі, тільки за плечем блиснуло золотисте світло. Написаний надзвичайно геніально. Як детально виписані руки, лице, а особливо очі. В них стільки мудрості й доброти. Можу сказати, що багато згадується баченого в музеях, на виставках, галереях, та не все й пригадується. А тут цей портрет Віктора Левченка врізався, мабуть, назавжди в саму душу. Чим він настільки геніальний? Думаю тим, що автор володіє знаннями справжнього живописця, справжньою технікою виконання такої картини. Й умінням побачити головне, вправно втілити міцною рукою в рисунку, композиції та найголовніше — відчути той дотик до полотна. А він іде через душу. У Віктора вона чиста, як дитяче усміхнене личко.
Як він, Віктор Левченко, малює? Народжує свої твори. А так: узяв пензлик, побачив, відчув і намалював. Чи то натюрморт, чи то пейзаж, чи портрет. Пише з натури: в Ботанічному саду — цвіт бузку, в Гідропарку — з покрученими стовбурами дерева. Талановита, закомпонована, дивовижна композиція кольору — це в нього відчуття від Бога. Ніби кожний бачить і ту деревину, доріжку чи якусь квітку, проходить, як біля самого звичайного. А Віктор бачить це мистецьким зором. І зупинить нас своїм твором. Роботи не є ефектними, але що більше на них дивитися, то більше вони притягують до себе. Так писали художники в 1920-х роках. Чимось його роботи нагадують полотна Нестерова, бо вони казкові.
Несміливо, на наше прохання, все ж таки відкрив і «загашника» — картини на замовлення. Адже жити за щось потрібно, та й найбільше, найдорожче коштують полотна, рами, фарби. Писав групові портрети єврейські. Це — на темному тлі, старий єврей із сивою бородою, старовинні товсті книги на столі й хлопчики — уважно слухають розповідь, вказівки вчителя. Настільки, до натуралізму, вималювані личка, очі, а в старого — до волосинки борода. Стільки терпіння та вміння. Я дивувалась, як він це зробив. Не бачила такої ось майстерності в жодного сучасного художника. «А ось цю я не віддав їм, хотіли прибрати ось тут цих закомпонованих хлопчиків. Не міг, буде зовсім інша картина. І я відмовився їх малювати. Десь багато таких моїх портретів, — каже Віктор, — в Америці, в Ізраїлі». Став працювати в художній студії. А учні — різні, за віком, здібностями. Всіх учитель, цей майстер, палко любить і віддає всього себе їм. Їздить на етюди, сам пише, й учні бачать майстра. Коли натюрморт прописують охрою або умброю натуральною, цей теплий колір дає глибину й тональність. А потім тонко прокладають світло кольором. Учитель вимогливий не тільки до себе, а й до кожного, хто хоче пізнати таїнства художника. Думаю, навчити можна кожну людину, яка хоче цього, — рисунку, композиції, а от інтуїція — своя, нерозгадана ніким.
Щоб так, як Віктор Левченко, любили життя мистецьке, бачу вперше. Їсти, спати, слухати музику, тримати любиму кицьку на колінах, і все це постійно в одній маленькій кімнатці-майстерні. А дружина десь на праці. Прийде, а він — ось! Нова робота. Презент тобі! Коли Віктор у студії, дружина малює — презент Віктору. Інколи той самий натюрморт квітів. І їхні твори — в змаганні. Хто краще? Захоплююся колоритом пастельних співвідношень зелені, освітленої сонцем. 
Він полюбляє писати пейзажі сонячні, з довгими від полудня тінями. Легкі, прозорі, як після літніх дощів спекотної днини. Повітряні, перспективні завдяки правильним співвідношенням переднього й заднього плану. Навіть з уже готових, побачених нами етюдів варто зробити персональну виставку Віктора. Погоджуюсь із оцінкою всіх, хто знайомий із творами такого скромного й духовно багатого митця Віктора Левченка. Є в кого вчитися не тільки студійцям, а й нам, художникам, які тепер працюють різними стилями. Віктор знайшов себе, мусить повірити в себе, в той дотик пензля, який іде від серця і душі. Кожний із нас прагне зробити щось нове, неповторне. Зупинитись на чомусь важко, але себе, як то кажуть, не перескочиш.
Віктор Левченко — один із талановитих майстрів живопису в пошуках краси життя. Вона дана Всевишнім для подолання негараздів, зла та негативів. Подивилися на картину художника — відчули душу творця, зрозуміли ціну й дар Божий жити.
Віра КУЛЕБА-БАРИНОВА,народний художник України, заслужений діяч мистецтв України, член-кореспондент Національної академії мистецтв і архітектури, професор.
Фото Миколи БІЛОКОПИТОВА і Ольги ПРОКОПЧУК.
