Це питання мучить багатьох. Бо щороку земля щедро родить, тисячі людей важко працюють на ній, і, якщо вірити статистиці, аграрний сектор краю мав би процвітати пишним цвітом. З року в рік галузь звітує про зростання загального виробництва. От і з початку нинішнього у сільгосппідприємствах воно збільшилось більш як на три відсотки, у господарствах населення — на п’ять. На яку цифру не поглянь — тільки приріст. А в яке село не приїдь — гірке розчарування. Чому ж так? Чому навіть найпростіші математичні підрахунки в економіці села набувають викривленого вигляду?

Коли півтора дорівнює трьом

У Хмельницькій області стає дедалі менше землі, яку б не орали і не засівали. А це означає, що левова частка земельних паїв перебуває в оренді, і її власники мають право сподіватись на непогані дивіденди. Справді: врожай в 1,4 мільйона тонн зернових зібрано з майже семисот тисяч гектарів. Якщо додати до цього буряки, котрих на початок жовтня було зібрано в 3,7 разу більше, ніж на відповідну минулорічну дату, картоплю, овочі, котрих теж вродило майже на 24 відсотки більше від торішнього, то можна подумати, що ліпшого для села вже й не треба.

За такого врожаю орендарі, начебто, із орендною платою не скупляться. На початок листопада середній показник нарахування орендної плати в області становив 2,9 відсотка від вартості землі. І хоча цифра трішечки не дотягнула до трьох заповітних відсотків, передбачених законодавством, проте перевищила середній по країні показник у 2,7 відсотка. Більше того, понад 85 відсотків орендарів області вже переуклали договори із власниками землі, де зобов’язались подолати тривідсотковий бар’єр, а в третині районів ці обіцянки вже виконані. Як не радіти? Ще два роки тому загальна сума орендних виплат становила 73 мільйони гривень, а тепер селяни вже отримали 165 мільйонів, до кінця року сума ця має зрости до 214 мільйонів гривень.

Все добре. Одна біда: люди на селі багатшими не стають. Що з того, що в середньому по області за тих же два роки нарахування за один пай зросло із 308 до 788 гривень? А, приміром, в Старосинявському, Полонському, Волочиському, Теофіпольському районах перейшли навіть за тисячу? Селяни з гіркотою констатують: купівельна спроможність цих грошей стає дедалі меншою. Суми в кілька сотень гривень вже давно не дотягують до усякого роду прожиткових, пенсійних і заробітних місячних мінімумів. А тим часом для власників землі це річна плата за пай. Тож хіба можна всерйоз говорити про земельні дивіденди? Не дивно, що основна частина виплат припала на зерно, а не на реальні гроші, і становить відповідно 121 і 25 мільйонів гривень. Бо ж збіжжя у хазяйстві згодиться, а що купиш за гривню?

Якщо звести все докупи, то й виходить, що сьогоднішніх три відсотки за пай ніяк не більше за вчорашніх півтора. Але це не найбільша дивина для селянина, бо після цих розрахунків хоч щось та дістається. А от куди може подітись майно, яке, здавалось, ще вчора було в усіх на очах, а сьогодні щезло просто без сліду?

Коли борги висять,а майна вже немає

Якщо у будь-якому селі, вибраному просто навмання, громада почала б складати список того, що було у господарстві раніше, він розтягнувся б на багато сторінок. Зате, якби людям запропонували записати, скільки хто з цього майна отримав, то у переважній більшості випадків стояв би прочерк. Причому мова давно не про те добро, що зникло багато років тому на зорі реформування. Ще й дотепер із зубожілого села вхитряються красти на десятки і сотні тисяч гривень.

Так, прокуратурою Білогірського району встановлено, що протягом кількох років керівники одного із сільськогосподарських товариств району списували розпайовану сільгосптехніку. Точніше, підробляли акти про її списання. А насправді — продавали, забувши не те що дозволу спитати у власників, а навіть попередити на зборах. Нехай і заробили на цьому не так вже й багато — 46 тисяч гривень, проте образа колишніх колгоспників від того не менша: чому одним махом повинно йти в чужу кишеню те, що вони всі разом заробляли десятиліттями?

Прокурори Волочиського району наводять і свої приклади. Тут горе-керівники одного із господарств зуміли скласти такий акт інвентаризації, а потім відповідно до нього продати майно, що господарство зазнало збитків на 140 тисяч гривень.

За схожою схемою втратили свої тисячі співвласники ще одного господарства із цього ж району. Його керівники спочатку підписали неправдивий акт про передачу майна за результатами торгів та договір купівлі-продажу житлового будинку та господарської будівлі. А потім продали пайове майно, «забувши» поділитись коштами із односельцями. І знову людські втрати становлять десятки тисяч гривень.

Скільки таких історій і у скількох селах сталося, важко перелічити. У двох наведених кримінальних справах досудове слідство ще триває, та хоч би яким було рішення суду і покарання винних, селяни переконані: ні майно, ні гроші вже не повернути. Не дивно, що колективне майно, яке все-таки вдалось здати в оренду, становить лише незначну частку того багатства, яким свого часу володіли сільські громади. А тому і орендна плата за його використання в сотню разів менша від земельної оренди і становить лише 1,7 мільйона гривень. Але, виявляється, отримати хоча б це дуже проблематично. Із згаданих коштів виплачено лише трохи більше половини.

На початок жовтня заборгованість існувала в половині районів області і сягала 840 тисяч гривень. Найбільша — в Старокостянтинівському, Ізяславському, Кам’янець-Подільському районах — від 123 до 337 тисяч гривень. Але більшість із цих боргів виникла ще кілька років тому переважно у підприємствах, які збанкрутували і припинили свою діяльність. І це означає, що сподівання на повернення грошей марні.

Коли плюс стає мінусом

Як повідомило обласне управління статистики, на початок вересня рекордсменом у темпах зростання заробітної плати серед усіх галузей економіки стало ... сільське господарство. Тут збільшення рівня заробітків сягнуло 22 відсотків.

Та марно думати, що хлібороби і тваринники перетворились на багатіїв. За всіх цих шалених темпів зростання їх середня зарплатня ледь перетнула позначку в тисячу гривень. Навіть від середньообласного показника рівня зарплати вона становить лише дві третини. Якщо врахувати, що за офіційним рівнем заробітків Хмельниччина — одна із найбідніших областей країни, то одразу стане зрозумілим: навіть не до багатства, просто до середнього достатку подільському селянину ще дуже далеко.

Причини такої ситуації можна шукати і в загальних економічних тенденціях, і в особливостях національної кризи. Все це так. Але у вогонь цих масштабних процесів додає масла ще кожен, хто хоче погріти руки на селянинові. Хіба не вражаючий факт: в одному із господарств Городоцького району заборгованість у заробітній платі сягнула 255 тисяч гривень. І, як стверджують прокурори, сталось це тоді, коли у господарства було достатньо матеріальних запасів, щоб повністю розрахуватись із робітниками. Аналогічні справи правоохоронці порушували в Дунаєвецькому, Красилівському, Ізяславському, Чемеровецькому, інших районах. Завдяки прокурорському реагуванню працівникам аграрного сектору було виплачено більше чотирьох мільйонів гривень боргу в зарплаті. І це означає, що гроші все-таки були. Не було тільки бажання віддавати їх.

Не хочеться робити якихось глобальних висновків, але насамкінець подумалось: якщо у села є хліб і цукор, котрі зовсім не випадково називають продуктовою валютою, якщо воно ще може виробляти вдосталь молока і м’яса, щоб нас годувати, то, може, у когось так само немає бажання зробити це багатство загальним надбанням?

 

Хмельницька область.