Двічі врятований від розстрілу

Це сталося 13 листопада 1889 року, на хуторі Чечва Роменського повіту на Полтавщині (тепер село Грунь Сумської області). Його батько був прикажчиком у поміщиків фон Рот. Крім Павла, батьки виховували ще шістнадцять дітей.

Закінчив початкову сільську школу в містечку Грунь, Зіньківську двокласну школу, отримав право бути поштово-телеграфним чиновником. У 1903 році вступив до Київської військово-фельдшерської школи, де вчився на казенний кошт, бо батько, колишній солдат, мав на це право. В 1907 році закінчив школу, «а потім, — писав в автобіографії, — пішло нецікаве життя: служив і все вчився — нехай воно йому сказиться. Все за екстерна правив». Тобто працював фельдшером в лікарні київської залізниці, готувався і здавав екстерном за повний курс гімназії. Вступив 1917 року до Київського університету на історико-філологічний факультет. Писав згодом: «Як ударила революція — завертівся: бігав з Центральної Ради в університет, а з університету в Центральну Раду... До того було ніколи, що просто страх...»

Університету не закінчив. Революція і українське відродження захоплюють молодого студента. Він очолював санітарно-медичне управління міністерства шляхів сполучення УНР. У 1919 році разом з урядом опинився у Кам’ янець-Подільському. Тут Остап Вишня й починає літературну діяльність. Свої гуморески він підписував псевдонімом «Павло Грунський». Це ім’я стало дуже популярне в Кам’янці.

Після відступу армії УНР за межі України Вишня подався на схід, додому. Пізніше, коли нагадували про минуле, він казав: «Знаєте, за ті свої походеньки я вже відсидів». Докладніше писав у біографії: «Жив я в Києві. В Харків «мене переїхали» 1920 року, в жовтні місяці, а в квітні місяці 1921 року почав я працювати у «Вістях» з Василем Блакитним». Розшифровується це так: органи ЧК заарештували його в Києві в жовтні 1920 року і перевезли до Харкова. Сучасний літературознавець Матківський стверджує, що причиною арешту «стала одна-єдина його фраза з фейлетонів кам’янецького періоду: «Народ радянської влади не визнавав, не визнає і ніколи не визнає».

Врятував його від розстрілу в квітні 1921 року Василь Еллан-Блакитний і взяв на роботу до «Вістей» ВУЦВК. Так став Остап Вишня радянським письменником. З 1927 року він стає головним редактором гумористично-сатиричного журналу «Червоний Перець».

Літературна спадщина Вишні — це тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня. Слава його щороку росла. Часто лише задля того, щоб познайомитися з «усмішками», люди починали вчитися читати, а російськомовні службовці вивчали українську мову. На одному з’їзді незаможних селян, де виступали Петровський та Чубар, делегати забажали побачити Вишню. І «вожді», хотілось їм чи ні, мусили кликати. А коли він прийшов, з’їзд улаштував таку овацію, що у Вишні вуха почервоніли.

Сам він міг змусити почервоніти будь-кого. Якось нарком освіти СРСР Луначарський (до речі, наш земляк) виступив проти українізації кубанських шкіл. Вишня написав гумореску у стилі листа запорожців до турецького султана. Резонанс був вибуховий. Вишня від імені козаків пропонував наркомові те саме, що й запорожці султанові.

У кінці 1920-х загальний наклад книжок Вишні доходив до двох мільйонів — нечуваної для тих часів цифри. Та незабаром настали інші часи.

У 1930 році на нього посипалися звинувачення: куркульська ідеологія, примітивізм, націоналізм тощо. Його перестали друкувати. Та чи писав він? Тодішнє мовчання Остапа Вишні пояснюється ще й тим, що після 1933 року нелегко було українцям сміятися, коли понад сім мільйонів їх виморили голодом.

У 1931 році арештовують його приятеля Максима Рильського. Остап Вишня кинувся з Харкова до Києва на допомогу родині поета, а після звільнення Рильського з тюрми — забрав його до себе в Харків. На такі вчинки мало хто зважувався тоді. Самогубство Хвильового в 1933 році Вишня пережив як катастрофу. Дослідник Ю. Лавриненко пише: «Три дні і ночі бився Вишня у своїй кімнаті, з вікон якої перехожі на вулиці чули крики і голосіння. Думали — він збожеволів».

Його арештували вночі з 25-го на     26-го грудня 1933 року. Звинуватили у належності до націоналістичної організації і підготовці терактів проти членів уряду і ЦК. Нібито, коли слідчий вимагав від Вишні визнати факт підготовки теракту проти Постишева, письменник відповів: «Ні, громадянине слідчий, я цього не хочу! Бо ви сьогодні доручаєте мені вбити Постишева, а завтра, чого доброго, пришиєте мені знасилування Клари Цеткін. Ні, вже дошукуйтесь чого іншого. Я людина сімейна...».

Цитували й інший протокол допиту Вишні: «Я належав до терористичної організації, назви якої не знаю («Без мене мене женили, я до млина ходив»!). Я мав був убити Павла Петровича Постишева в часи прийдешньої аудієнції його з українськими письменниками. Але оскільки аудієнції не відбулося, я його не вбив. Остап Вишня».

Та гумор не допоміг — Вишню засудили до розстрілу та замінили вирок десятьма роками концтабору. Кару відбував в Ухто-Печорській системі таборів. Весною 1938 року Вишня був знову арештований в таборі й відправлений на слідство. По дорозі «мав щастя захворіти на запалення легенів», потрапив до ізолятора. Це врятувало від розстрілу.

Наприкінці 1942 року Довженкові та Бажану було доручено (від Сталіна) скласти список репресованих українських письменників, «котрі дорогі народові, особливо тепер — у грізну годину Вітчизняної війни». Першим у списку стояв Остап Вишня — Павло Губенко. В кінці 1943 року його звільнили. Хворого, замученого письменника пересадили з арештантського бараку в письменницький кабінет. Він мусив своїми гуморесками висміяти «буржуазних націоналістів», ОУН-УПА. Так у 1945—1946 роках з’явилася книга «Самостійна дірка». Дехто з дослідників вважає, що нібито оунівці за цю книжку не образилися на Вишню, навпаки, дякували йому за «рекламу в пресі».

Помер Павло Михайлович 28 вересня 1956 року, без партквитка, без орденів, без сталінських премій. На його похорон вийшло багато тисяч киян. Олесь Гончар сказав над труною: «Мабуть, з часів Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким іскрометним сміхом, яким вона засміялася знову у прекрасній творчості Остапа Вишні».