«Моя найкраща скрипка ще не народилася»

Його скрипки купують віртуози-музиканти з усіх куточків України. Майстерня Сергія Поліщука — в селищі Степань Сарненського району. Любить працювати в цілковитій тиші. Крок за кроком, нота за нотою, прагне хоча б наблизитися до таємниці майстерності, якою володів всесвітньо відомий Антоніо Страдіварі...

Яскравий спогад дитинства Сергія — репетиції сільських троїстих музик. Зазвичай вони збиралися у старенькій, під соломою, хаті його дідуся. А він слухав їх тихенько в куточку на лавці, а згодом і сам узяв скрипку до рук.

— Дід Федір тільки заохочував це, — згадує майстер. — Музичної освіти він не мав — був талановитий від природи. Вправно грав не лише на скрипці, а й на бубні та інших інструментах. Інші сільські музики — теж. Вони, за потреби, одне одного заміняли. За їхнім прикладом, не знаючи нот, я на слух підбирав мелодії, репетирував і, коли вступав до музичної школи, досить пристойно грав на скрипці.

Перша особиста скрипка Сергія Поліщука — старенька, понад 100-літня, чеської фірми «Штайнер». Цей скарб тринадцятирічний хлопець одержав з рук найкращого в ті часи степанського віртуоза — діда Шимка. Все життя скрипка дарувала радість йому та людям, допомагала годувати родину. Та музикант був уже в літах, не міг більше грати на весіллях, тож передав скрипку тому, в кому розгледів найбільшу любов до мистецтва.

— Це був символічний вчинок, — ділиться по багатьох роках Сергій Поліщук. — Адже, крім діда Шимка, на цій скрипці грало ще кілька поколінь музикантів. Ніхто достеменно не може сказати, як вона з’явилась у нашому селищі.

Із легендарною скрипкою степанських віртуозів Сергій Поліщук не розлучався десятиліттями. І в школі, і в армії, й коли вчився в Дубенському культосвітньому училищі, і в Степанській музичній школі, де викладає й нині...

Про те, що колись сам виготовлятиме музінструменти, попервах і гадки не мав. Доки раптом життя не перекраяла навпіл важка хвороба. Операція на серці стала не лише складним випробуванням, а й поштовхом до покликання.

— Виступати я більше не міг і підсвідомо почав шукати, чим компенсувати цю втрату, — пояснює. — Саме тоді в мене зламалася копія скрипки Страдіварі, яку колись подарували батьки. Щоб полагодити, я її розібрав. Робив це декілька разів. Бачу, після кожної операції дещо змінюється звук. Стало цікаво, чи зможу я сам створити музичний інструмент? Розпочав із вивчення спеціальної літератури. Та це мало що дає. Справжні секрети майстри тримають у таємниці. Я мріяв навчитися хоча б форму скрипки робити. Про звук і думати не наважувався.

Щоб зробити свою першу скрипку, він готувався цілий рік. Із столярними роботами чимало допоміг батько Григорій Тимофійович, котрий мав справді золоті руки. Разом міркували, як ладнати деталі, як вигинати боки та над найскладнішим — верхньою і нижньою деками. У 1997-му перша скрипка Сергія Поліщука зазвучала. Однак, поки її голос нарешті задовольнив майстра, минуло довгих десять років. Саме тоді він і наважився продати перший інструмент.

Скільки за цей час було недоспаних ночей, зіпсованої деревини, скільки пошуків, удач і розчарувань, коли шукав шлях до майстерності, до ніжного й мелодійного голосу скрипки, годі й переказати. Інструменти, які, на його думку, не вдалися, Сергій Поліщук нікому не показує. Незавершені, вони зберігаються у паперових мішках у його майстерні. А тих, якими пишається, виготовив уже понад сорок. Грають на них віртуози-музиканти в різних куточках України.

Кожен із цих інструментів — щонайменше півроку життя. Адже справа ця дуже копітка, вимагає не лише таланту, а й терпіння, любові й одержимості, без чого і в будь-якій іншій царині досягти чогось складно.

— Усе, звичайно, починається з деревини, — каже Сергій Поліщук. — Нижню деку найкраще робити з ялини, верхню, боки і шийку — з явора. Дерева мають бути старі, а деревина — добре вилежана: що довше, то краще. Зазвичай майстри заготовляють її один раз. Завдяки цьому під кінець життя і вдаються найкращі інструменти. Моїй деревині нині лише дванадцять років. Шукав явір та ялину для своїх майбутніх скрипок аж у лісах Карпат.

Розпочинається чаклування зі звичайного креслення. Потім виготовляється дерев’яна форма, за якою вигинаються боки скрипки. Пізніше вона виймається із середини. «Це — немов колодка для взуття, — пояснює майстер, — за якою шиється чобіт». Наступний етап — нижня і верхня деки. Це чи не найважливіше в роботі. Адже саме від того, які випуклості, товщину вони мають, в якому місці більше вигнуті, як співвідносяться між собою, й залежить звучання скрипки. Важливі кожні півміліметра. І все робиться вручну, ні лінійкою, ні іншими вимірювальними інструментами Сергій Григорович не користується. Бо найточніший розмір — це звук.

— Основою створення хорошої скрипки є гармонічне настроювання. По-простому — простукування її деталей: як звучить? Залежно від того, якого голосу вона набуває, дека й одержує форму.

— Звичайно, — продовжує майстер, — в ідеалі скрипка має бути цілком симетрична. Проте, якщо керуватися тільки сантиметрами, вона втратить у звучанні. Адже методом гармонічного настроювання, який і є запорукою мелодійності, симетричний інструмент неможливо виготовити. Тому серед хороших скрипок і немає абсолютно пропорційних. У Страдіварі вони теж не були такі. Одне слово, скрипка — як і жінка: ідеальні форми аж ніяк не означають, що вона гарно «звучатиме». Швидше, навпаки. І двох однакових скрипок, як і жінок, теж не буває. Адже вигин деки, її товщина залежать навіть від того, з якого боку стовбура вирізана дошка: якщо з північного, матиме одну форму, з південного — іншу...

Упоравшись із деками, майстер береться за виготовлення шийки і «кучерика» скрипки. Тут, каже, гармонічне настроювання вже не потрібне. Головне — щоб гарно і зручно. Коли інструмент змонтовано, склеєно, відшліфовано, приладнує струни і... настає найбільш хвилюючий момент у піврічній роботі — перша мелодія...

— Я це обов’язково роблю ще перед лакуванням. Якщо інструмент звучить погано, навіть не беруся за подальшу роботу, — зізнається. — Я ж працюю не заради грошей, а за покликом душі. Якщо вже давати життя скрипці, вона має бути справді хороша, щоб майстрові не було соромно. Коли маю випробувати інструмент, обов’язково чекаю, щоб удома — нікого й повна тиша. Взагалі найкраще працюється в тиші. Мої рідні це знають. Коли ж повертаються додому, то й без слів, з мого погляду, бачать, вдалася скрипка чи ні...

Рівненська область.