Чи є почуття гумору в дерева?

Його майстерня схожа на те місце, де роблять мультфільми. Убік відставлені персонажі, певно, що вже відпрацювали свій епізод, а під рукою — ті, кого майстер готує до виходу. Не скажеш, що тут хтось зайвий чи займає не своє місце. У майстерні Віктора Суркова затісно, але так цікаво, що тіснота сприймається як декорація, що породжує певний настрій і збуджує творчу думку. Уже з перших хвилин тут відчуваєш у собі підвищений градус веселощів. Більшість дерев’яних статуй Суркова наділені тонким гумором. Здається, вони з тобою заграють. Застрахувати себе від посмішки просто неможливо.

Щоб побачити, як дерево жартує, треба самому вміти жартувати. Віктору Суркову почуття гумору не позичати. Цього літа він вдало розіграв мене. Ми познайомилися за доволі цікавих обставин. Як кореспондента «Голосу України» Віктор знайшов мене вихідного дня на дачі. З’ясувалося, наші дачні кооперативи поруч. До моєї ділянки підійшов чоловік з пилкою та сокирою й сказав, що його направили сюди із правління. Мовляв, тут треба попиляти дрова. Я довго пояснювала, що дров у мене немає, та вони й не потрібні — кооператив газифікований. Сурков, а це був він, бурхливо дивувався, адже його «направили»! Морочив він мені голову хвилин двадцять і лише потім зізнався, хто є насправді. А я змушена була зізнатися, що розіграш йому вдався. А як же пилка й сокира? З’ясувалося, у нашому лісі Віктор шукав матеріал для майбутньої роботи і, приблизно знаючи розташування дачі кореспондента «Голосу України», вирішив познайомитися. Ще тоді Віктор запросив до себе в майстерню, але скористатися запрошенням вдалося тільки нещодавно.

Улюблене дерево Віктора Суркова — вільха. Приваблює її колір, фактура і особливо нарости на стовбурі, так звані капи. Для роботи це дуже цікаво. Для Віктора все цікаво в лісі, — коріння, гриби-трутовики, корчі й навіть залишки багаття. У кожній знахідці він бачить образ. От чудовисько з відламаним носом глотку відкрило, а це голова ведмедя з доброю беззубою посмішкою. А це представник інопланетних цивілізацій, він же — герой казки, в якій ідеться про... що хочете, сюжет можна придумати який завгодно. Як розповідає Віктор, якщо дерево красиве, розлоге, він робить до нього кілька підходів з різних сторін, буває, колами ходить, доки не побачить сюжет. Але на живі дерева у нього табу — не чіпає за жодних умов. У цьому сенсі з Лісовиком у нього цілковите взаєморозуміння, хоча одного разу той взявся його провчити.

Сталася з Віктором нещодавно така історія. Побачив він біля озера клен зі зламаним вершком. Гинуло дерево, засихало. Почали відпочивальники його обламувати на дрова для шашликів. «Загине», — думав з сумом Віктор. І вирішив дати дереву друге життя. Два роки чекав, поки воно засохне, потім взяв лопату, сокиру й почав його викопувати. З’ясувалося, частина дерева жива. Її він залишив, а загиблу вирізав.

— Звідти до моєї дачі приблизно півкілометра, — розповідає художник. — Причому тричі цю відстань перетинає річечка зі стрімкими берегами. А дерево велике, з розлогим гілляччям. Як мені його дотягнути вручну? Одного разу вдалося форсувати струмочок, вдруге, а втретє, відчуваю, не здолаю. А вже вечоріло. Сили закінчувалися. «Добре, — думаю, — зараз викочу на берег і залишу там, а ранком приїду з тачкою. Починаю піднімати колоду вгору на схил і падаю. Дерево падає на мене, б’є по голові й розсікає до крові потилицю. Оскільки «зеленку» я не беру, думки про те, що в такий спосіб природа мені помстилася, не було. Але якийсь опір відчув. Щось, думаю, тут нечисто. І кажу вголос: «Слухай, Лісовичку, адже дерево однаково порубали б на дрова для шашликів. А я зроблю з нього образ, що послужить людям не один десяток років, і в такий спосіб продовжу йому життя». Промовив це й чекаю. Мабуть, Лісовик зі мною погодився. Дозволив витягти дерево на берег. Ранком приїхав з тачкою, забрав матеріал, але загубив окуляри. Довго шукав, так і не знайшов. Чи то пожартував зі мною Лісовичок, чи то все-таки вирішив мене перевиховати. З дерева потім я створив дволикого Януса. Працював десь місяці чотири, але вийшло дуже цікаво.

Спиляне дерево для багатьох людей — просто дрова. Їх можна кинути у піч, у камін, у багаття, підсмажити на них шашлики. Для Віктора Суркова дерево — джерело натхнення. Сурков розуміє його гумор, головоломки, натяки, а ще те, як воно передражнює людей. Наприклад, деякі стовбури дерев так образно переплітаються, що схоже на обійми хлопця й дівчини. Своєю вигадливою архітектурою гумору природа немовби вказує людині на її недоліки, і Віктор Сурков допомагає людям це побачити. Природа й художник стали партнерами.

Роботи Суркова охоче купують іноземці, оцінюючи і його майстерність, і тонке почуття гумору. Крім лісової паркової архітектури, Віктор багато працює над створенням величезних панно з дерева, сюжети яких теж не позбавлені легкого, обов’язково доброго гумору. Скромність цієї людини приховала те, що він, виявляється — один із виконавців пам’ятника «Трудівник Луганська», що до деякого часу вважався символом обласного центру. В 1967 році Віктор був наймолодшим у групі, яка створювала монумент. Двадцятилітньому художнику довірили найвідповідальніше — завершити шестиметровую фігуру. Віктор і тут не втримався, щоб трошки не «нахуліганити». Написав список усіх, хто працював над пам’ятником, закупорив його в «чвертці» і замурував у нутрощах «Трудівника».

Віктор Сурков працює слюсарем з ремонту пожежних автомобілів аварійно-рятувального загону спеціального призначення головного управління МНС у Луганській області. Заняття лісовою парковою архітектурою раніше було хобі, тепер стало ремеслом. Він готується до першої персональної виставки, хоче назвати її «Учорашні дрова». Тут теж звучить гумор, щоправда, трошечки сумний.

Луганськ.