Шумер починався... в Сумах, а шумери були будинами?

Як свідчать А. Кифішин і Б. Михайлов — дослідники найдавнішого храму планети Шу-Нун/Кам’яна Могила (ХІІ—ІІІ тис. до н. е., місто Мелітополь), на кам’яних скрижалях цього давньоукраїнського святилища вперше у світі зустрічається ім’я Бога-творця Енліля, який розділив Всесвіт (Киан) на землю (Ки) та небо (Ан).

Вельми показовим є те, що співзвучні запорізьким символам Ки та Ан так звані «китайські» символи (ІІ—І тис. до н. е.) Інь (земля) і Янь (небо) широко вживаються на скіфсько-трипільській (ІV—ІІІ тис. до н. е.) кераміці (мал. 1).

Ім’я Бога-творця Енліля згодом у великій кількості зустрічається в численних археологічних та історичних джерелах Сумерської/Шумерської/Самарської цивілізації (V—ІІІ тис. до н. е.), що була локалізована на території сучасного Іраку — в басейні річок Тигр і Євфрат.

А його релігійно-міфологічному спадкоємцю — Богу неба Ану шумери/сумери/самари будували численні храми і приносили жертви.

Як свідчить московський сходознавець Л. Васильєв, у близькосхідному місті Уруці система адміністрації була тісно пов’язана з культом Бога неба Ана, який здійснював функцію інтеграції шумерської спільноти.

Храм на честь Бога неба Ана був суспільним і промислово-господарським центром Урука (ІV тис. до н. е.). Він був водночас місцем для здійснення релігійних обрядів, громадським продовольчим складом і місцем для ув’язнення (насамперед полонених, які працювали у храмі).

Окрім того, у храмі розташовувалися школа і ремісницькі майстерні, працівники яких суворо зберігали передові технології, зокрема металургію бронзи. Остання була тоді стратегічною галуззю і мала життєво важливу військово-технологічну вагу.

Жерці цього храму здійснювали функції суспільно-політичного управління на чолі з верховним жерцем, який водночас був і політичним керівником цього протодержавного утворення.

Ураховуючи сказане вище, не видається такою вже й випадковістю, що царі у Стародавньому Шумері носили титул енсі, який походив, очевидно, від імені Бога неба Ана. Хоча історики свідчать, що використовувався в таких цілях і менш вагомий, на погляд шумерських/самарських аборигенів, титул лугаль (від їхнього походження з Лугані/Луганщини?).

Загалом шумерологи свідчать, що сумери/шумери/самари розділяли небесну сферу на три частини-шляхи:

— шлях Ана — відповідав поясу зодіаку;

— шлях Енліля — Північній півкулі Землі;

— шлях Еа/Енкі — Південній півкулі Землі (мал. 4 і 5).

Можливо, це і така собі «випадковість», але цікаво порівняти, що ім’я сумерського/шумерського/самарського Бога Еа «чомусь» є найпоширенішим в гідронімах (назвах річок) та топонімах (назвах населених пунктів) саме на українських землях:

* територією етнічно української Курської області Росії (поблизу кордону із Сумською областю України) протікає річка з цікавою назвою Сея, там само стоїть місто Севськ;

* починаючи із земель уже згаданої Курської області продовжує свій шлях територією Сумської області мальовнича річка Сейм;

* етнічно українським Східним Приазов’ям (колись — територія скіфсько-еллінського Боспорського царства зі столицею в українському місті Пантікапей/Керч) й досі протікає річка Єя і стоїть місто Єйськ;

* недалеко від столиці північноафриканської держави Лівії міста Тріполі, заснованого трипільцями/антами, на стародавніх римських картах (І ст. до н. е.) зображено місто Ея (яке згодом стане складовою частиною міста Тріполі).

Аналізуючи ці дані, дивлячись на карту світу, нескладно вирахувати найоптимальніший шлях переселення сумерів/самарів/сіверів із території північно-східної України, через Приазов’я, Малу Азію (Троада, Каппадокія, Карія) на Близький Схід (Палестина, Шумер) і на Північ Африки (Сахара, Єгипет).

Сумерська цивілізація була, справді, вражаюче неповторною, високорозвиненою і мала аграрно-промисловий характер. На думку С. Крамера, сумери володіли писемністю ще до приходу в Месопотамію.

Прийшли вони «з півночі» і називали себе чорноголовими. З презирством ставилися до кочових народів, які «не знають будинків (бо — не будини. — В.Б.) і не вирощують пшеницю».

Якщо оцінювати «північність» України по відношенню до близькосхідного Сумеру, то це не викликає сумнівів.

Жителі Чернігівщини та Сумщини, яких здавна називають сіверянами, мають ще одну назву — чорні клобуки (шапки). Та і в самій назві обласного центру «Чернігів» досить явно прочитується словосполучення «чорна голова».

Але й це не все. «Батько історії» Геродот стверджував, що саме в цих місцях проживав народ, який він називає будинами («що знають будинки», як стверджували близькосхідні сумери/шумери).

Кіммерійці, до речі, теж носили чорні конусовидні шапки і проживали на території сучасної України, тільки на її півдні.

Отже, багато чого сходиться: «чорноголовість, північність, писемність, хліборобство, імена богів, титули царів, традиції поховання померлих» і т. ін. Та й філологи впевнені, що слова сівери-сумери-шумери-самари мають одне коріння.

Для нас у принципі немає особливої різниці, де була мала батьківщина сумерських/шумерських/самарських царів —  на Чернігівщині, Сумщині, Запоріжжі, Луганщині чи Дніпропетровщині. Головне, що все це — Україна, на території якої життя не переривалося щонайменше останні 40 тисяч років.

Як сівери/сумери/самари стали шумерами

У читачів, напевно, виникає запитання, а чому ж це ми все-таки використовуємо словесну тріаду шумери/сумери/самари, якщо в науковому середовищі прийнято іменувати цей древній народ словом шумери?..

На перших етапах становлення науки шумерології дослідники звернули увагу на Біблію, де згадувалася земля Сенаар. Пізніше, після порівняння інформації з Біблії з інформацією про цивілізацію Месопотамії, вони перейменували згадану землю Сенаар на Сумер. Згодом вчені (переважно семітського походження) чомусь вирішили, що правильно називати цю країну Шумер.

Як стверджує російський дослідник В. Конелес, співзвучність назв Шумер і Самарія не випадкова. І посилається він на Старий Завіт, в якому пишеться про захоплення сумерських земель ассирійцями. Та й Новий Завіт повідомляє про самарян, з якими іудеї «не співіснують».

Отже, більш історично виправданим є використання, очевидно, автохтонної самоназви сумери чи самари, ніж семіто-вимовного шумери.

Річ у тім, що в доісторичних письменах (і ця традиція продовжувалася аж до середніх віків вже нашої ери) під час написання слів користувалися лише приголосними літерами. Погляньмо тільки на середньовічні християнські ікони, де ім’я Їсуса Христа скорочено передається абревіатурою ІС ХР.

А тепер уявіть собі, що хтось уголос прочитав зі своєї сумерсько/самарської глиняної таблички іноземцю-семіту слово сумери. А той, запам’ятавши це слово, записав його своєю мовою. Добре, як у мові та абетці того іноземця є відповідні літера та звук. А якщо немає?

Власне кажучи, тут так і вийшло. У семітських народів (арабів та євреїв), які згодом завоювали землі сумерів (територія сучасного Іраку), є лінгвістична традиція звук «с» вимовляти у шиплячій версії, близькій звуку «ш».

Тож звук «с» і перетворився в їхній вимові на щось схоже на наші «ш» чи «щ». Ось так, правдоподібно, народ самарів/сумерів і перетворився на шумерів.

А насправді доісторичною мовою назву цього легендарного народу в ті давні часи писали як «смр» (без голосних літер). От і поміркуйте та пофантазуйте, скільки ймовірних версій та комбінацій озвучення написаного на глиняній табличці чи викарбуваного на камені слова «смр» може виникнути під час комунікації представників різних народів. А якщо відтоді минуло декілька тисяч років?..

Відомий російський сходознавець Л. Васильєв писав, що загадка шумерів і досі не розгадана й додавав, що «...шумерська мова значно відрізняється від групи семітських мов, поширених серед більшості древніх мешканців близькосхідної зони».

Водночас його співвітчизником (Е. Церен, 1966 р.) було доведено, що корінний шумерський етнос мав негроїдні риси обличчя, тоді як у царських могильниках археологи знаходили поховання осіб зовсім іншого, «нордичного», типу, дуже схожого за рисами обличчя на сучасних українців (мал. 3).

Вельми цікавим також є той факт, що сумерських/самарських/шумерських царів в останню путь «чомусь» проводжали на санях (як, до речі, й фараонів перших династій та київських князів). Такий собі достатньо дивний «національний шумерський звичай» як для країн з таким засушливим кліматом!

Не треба бути особливо «просунутим» мислителем, щоб переконатися, що із трьох згаданих країн (Україна, Шумер, Єгипет):

а) сніг як природне явище зустрічається лише в Україні;

б) на санях у зимовий період теж пересувалися в Україні;

в) народи нордичної раси ще з часів льодовикового періоду проживали в Україні.

Отже, Л. Васильєв стверджує, що шумери не є аборигенами Дворіччя. 

Е. Церен наводить факти, що шумерська еліта була «нордичного» («арійського») типу. А їхній співвітчизник 

А. Кифішин авторитетно доводить вторинність шумерської культури по відношенню до культури праукраїнської.

А ми з вами вже практично не маємо сумнівів, що еліта близькосхідного Шумеру/Сумеру/Самари походила з українських земель.

У цьому контексті варто також подивитися і на географічні назви, які теж несуть і зберігають у собі інформацію, вкладену в них нашими предками багато тисячоліть тому.

Більше того, і географічні назви не є «рівноправними» в історико-комунікаційному аспекті. З точки зору збереження певної інформації, набагато давнішими та «живучішими» є назви гір та гідроніми (назви морів, річок, озер), ніж топоніми (назви міст та менших населених пунктів).

Як свідчить історична практика, назви населених пунктів часто-густо є вторинними по відношенню до гідронімів.

Наприклад, у назвах міст Дніпропетровськ та Дніпродзержинськ, які були придумані більшовиками після завоювання України, ключовим (і дуже давнім) є слово Дніпро — назва величної української ріки. Друга частина назв походить від прізвищ комуністичних лідерів, яких хотіла увічнити більшовицька влада в українських топонімах.

Але хто тепер пам’ятає тих комуністичних функціонерів?.. А ось назва річки чітко інформує нас про те, що ці українські міста розташовуються на берегах Дніпра.

Те саме стосується й імен богів, царів, вождів, які слугували основою для створення імен народів та назв населених пунктів.

Приміром, на честь давнього українського триєдиного Бога землі, неба і підземелля Трояна було названо літописне місто Троя та країну Троада. Хоча народ, який жив у Трої, іменували теукрами — на честь першого царя цього міста Теукра.

На честь Бога неба Ана, швидше за все, іменували богообраний народ — антами. Своєю чергою анти дали назву таким населеним пунктам, як Анан’їв (Одеська область), Антопіль (Рівненська область) і т. ін.

Повертаючись до сумерів/самарів, яких семіти (араби та євреї) називали шумерами, ми повинні подивитись на сучасну карту України і звернути увагу на річки Самара, Самарка та Мокра Сура (які впадають у Дніпро). Є річка Сура і село Сураж у Тернопільській області України.

Але є ще й річка Сула (філологи кажуть, що це однокорінні слова), яка протікає територією Сумської та Полтавської областей і впадає в Дніпро.

Окрім того, варто звернути увагу й на те, що в Україні є декілька населених пунктів із назвою Самара (Сумщина, Крим, Галичина).

Зазначені вище гідроніми з Дніпропетровської області України, напевно, і дали назву самарам — скіфсько-трипільському (арійському) народу, який прийшов на береги річок Тигр і Євфрат (сучасний Ірак) і заснував там самобутню й розвинену цивілізацію.

Роздивляючись карту України від Дніпропетровщини на північний схід, ми побачимо там обласне місто Суми. А якщо подивитися на карту Житомирщини, ми знайдемо там село Сумці.

Мешканців Чернігівщини та Сумщини (де, нагадаємо, є населений пункт Самара) здавна називали сіверами.

Але не тільки їх. Якщо приїхати в Донецьку область України, то можна переконатися, що там і досі стоїть місто Сіверськ. В Луганській області є місто Сєверодонецьк. А територією Харківської області України та етнічно української Белгородської області Росії протікає річка Сіверський Донець. На Київщині теж є річка з відповідною назвою — Сіверка.

Як стверджують філологи, слова сівери, сумери, самари — синоніми. А відтак правдоподібною є також і версія, що сумери йшли на Близький Схід не лише з Дніпропетровщини, а й із Чернігівщини, Сумщини, Донеччини, Луганщини і Харківщини. А це, як бачимо, становить не менш як третину території сучасної української держави.

А мальовниче і древнє місто Суми несе у своїй назві ту само закодовану нашими предками інформацію, що й Стародавній Сумер/Самара/Шумер.

На користь цієї ж версії свідчить і те, як називали воїнів-дружинників в арійських/орійських племенах, котрі, за свідченням Л. Васильєва, у ІІІ—ІІ тисячоліттях до н. е. вийшли з берегів Дніпра.

Тож арії своїх воїнів теж «чомусь» звали самари. Екстраполюйте цю назву, скажімо, на біблійних самаритян, що жили в Палестині (а це зовсім недалеко від Іраку), і чимало таємниць сивої давнини будуть мати зовсім інший ракурс.

Чимало таких географічних назв є далеко за межами України. Серед них ми можемо назвати місто Самара — в Росії (Європа) та місто Самарканд — в Узбекистані (Азія).

Зовсім несподівано (але лише на перший погляд) в наше поле зору потрапляють місто С(а)мара — в Західній Сахарі (Африка), міста Самаринда і Се(а)маранг — в Індонезії, острів Самар на Філіппінах (Азіатсько-Тихоокеанський регіон).

І ще одна така «несподіванка» — місто Самарай в тихоокеанській країні Папуа-Нова Гвінея (поблизу Австралії).

На колишню присутність аріїв, зокрема в акваторії Тихого Океану, вказують і санскритські назви відомих індонезійських островів Суматра (на санскриті — океан) та Ява (острів вівса).

Арійські назви (санскрит — літературна мова аріїв) мають і такі країни, як Малайзія (Малайя — гора) та Сінгапур (місто лева). Окрім Індії, арійські слова присутні також у назвах таких сусідніх з нею країн, як Непал (житло біля підніжжя) та Бутан (межа Тибету)...

Повертаючись до розшифровки А. Кифішиним текстів Шу-Нун/Кам’яної Могили (які дали підстави для висновків щодо зародження основ релігійної міфології на території України), все-таки ми маємо віддати належне Стародавньому Шумеру/Сумеру/Самарі, котрий зробив непересічний внесок у становлення та розвиток світової політичної думки, зокрема в контексті поєднання політики і релігії.

І це, справді, дуже важливо для нас, оскільки на початковому етапі історії становлення інституту держави, коли знання про витоки держави та влади ще не було узагальнено, основною формою цих знань були міфи, в яких виникнення влади пов’язувалося з богами.

І чимало цієї інформації ми дістали з глиняних табличок Стародавнього Шумеру/Сумеру/Самари, еліта якого, швидше за все, походила з території сучасної України.