«Страшна правда про Велику Вітчизняну. Партизани без грифа «Секретно» — так називається книжка директора однієї із середніх шкіл Сімферополя, відомого у Криму вченого-краєзнавця Володимира Полякова. Презентацію провели в Сімферополі в актовому залі Кримського інженерно-педагогічного університету. Книжку видано в Москві. Наклад — 4000 примірників, вона вже стала бібліографічною рідкістю й, якщо вірити Інтернету, вважається кращою новинкою сезону.
Інтерес до видання величезний. Адже це перша й досить серйозна спроба проаналізувати історію партизанського руху в Криму.
Найзацікавленішими читачами, безумовно, будуть представники кримсько-татарського народу, про який деякі дослідники війни, прихильники сталінізму, й досі говорять як про пособника фашистів. Це історично неправильно. Автор не обходить гострих кутів, він подає об’єктивну інформацію про те, як усе було насправді й кому вигідна ця неправда, що її піввіку насаджують у нашому суспільстві.
Багато про що читач дізнається із книжки Володимира Полякова вперше. Насамперед це страшна розповідь про голод, коли залишені напризволяще кримські партизани тижнями не мали жодного грама продовольства. Автор наводить раніше не опубліковані спогади очевидців і цифри втрат. Бувало, що від голоду й розстрілів гинуло більше партизанів, ніж у боях. Уперше розказано про випадки канібалізму.
Автор докладно аналізує механізм формування партизанських загонів Криму. Цей аналіз приголомшує. З’ясовується, рішення про формування мережі партизанських загонів прийнято лише за тиждень до захоплення німцями Сімферополя. Продукти харчування для майбутніх загонів планували завезти тільки на три місяці(?!!), але більшість загонів навіть не змогли, не встигли, не захотіли надійно сховати їх у лісі. Хтось залишив все продовольство в найближчому селі, хтось — на галявинах, у печерах, доступ до яких знали всі.
Ще гірше — з підбором кадрів. Кожен райком партії сформував свій партизанський загін, що складався з партійно-радянської номенклатури району. У ліс ішли всі начальники: заготзерна, заготхудоби, прокуратури, міліції, інструктори та секретарки. Кількість жінок сягала 35 відсотків. Переважно це були мешканці степового Криму, які не знали кримського лісу, не мали зв’язків із населенням гірських сіл. Практично не було зброї. Загони не мали провідників, які знали, де джерела, гірські стежки, перевали. У кращому становищі опинилися Зуйський і Бахчисарайський загони, сформовані теж із партійно-радянського активу, але з корінних жителів цих місць: вони потім і стали ядром партизанського руху.
Якщо в інших областях України Червона Армія, відступаючи, залишала в лісі розрізнені загони, то в Криму в оточенні опинилися цілі дивізії. І в ліс ринули тисячі військовослужбовців. Це допомогло озброїти загони — але зламало сформовану командну ієрархію партизанів. З подачі командувача партизанського руху Криму Олексія Мокроусова, відомого свого часу анархіста, всюди познімали вчорашніх секретарів райкомів з посад командирів і призначили на їхнє місце командирів і політруків із РККА. Так почався найгостріший конфлікт між кримською партійною елітою й кадровими військовими, котрі велінням долі опинилися у кримських горах. Конфлікт набув безпрецедентні форми. Його жертвами стали командири й комісари, деяких навіть розстріляли. А в умовах голоду почалася страшна боротьба з місцевим населенням і між собою — за продовольство.
