Випадково стала свідком такої вокзальної сцени. Хлопчик років 12-ти стояв на пероні і гірко плакав. Йому було байдуже до оточуючих. Його мама щойно від’їхала до Праги. На заробітки. Поки вона не зайшла у вагон, хлопчина намагався вести себе по-чоловічому і стримував сльози. Та щойно поїзд рушив, як дитина сиротливо зіщулилася і розридалася. Хлопчик був сам. Подумалося: а чи чекає його хтось удома?

 

Питання не таке вже й риторичне. Моя знайома з Коломиї якось розповідала про сусідку, яка поїхала на заробітки і залишила в квартирі трьох хлопчиків, найменшому з яких було три роки, а найстарший навчався в десятому класі. Чоловік покинув сім’ю раніше, і молода жінка виїхала за кордон чи то з помсти, чи з відчаю, а чи з безвиході. Дітей залишила начебто на свою сестру. Але та живе у другому кінці міста, має свою сім’ю, тож діти її майже не бачили. З того часу пройшло уже років десять. Мати і досі не повернулася. Діти, полишені на самих себе, як не дивно, якось виросли. У цій квартирі вічно товчуться якісь молоді люди, чути музику і п’яні голоси. Мабуть, хлопці веселяться на гроші, якими мама компенсує свою відсутність.

Сироти при живих батьках

Нині такими випадками вже нікого не здивуєш. Лише в Івано-Франківську нараховується близько півтори тисячі дітей дошкільного і шкільного віку, батьки яких виїхали на заробітки і роками не бачать своїх чад. 440 хлопчиків і дівчаток з цього числа — так звані соціальні сироти, в яких за кордоном і тато, і мама. Проблема набрала таких загрозливих масштабів, що міське управління освіти ініціювало «круглий стіл» на цю тему. Лікарі, педагоги, психологи, юристи радилися, як допомогти цим дітям, хоч прекрасно розуміють, що ніякі заходи з їхнього боку не можуть замінити батька чи матері. За словами заступника начальника міського управління освіти Світлани Уварової, п’ять років тому у школах міста введені посади соціальних психологів, в обов’язки яких входить знати, в якій ситуації опинилася та чи інша дитина. На жаль, батьки, виїжджаючи на заробітки, не інформують про це школу. Педагоги дізнаються про відсутність батьків або від самої дитини, або від її однокласників. Тобто в цій справі дуже багато елементу випадковості. Нема й чіткої інформації, на кого батьки залишають дитину. У кращому випадку ними опікуються бабусі, в гіршому — старші діти, в найгіршому — їх полишають на самих себе.

Часто свою відсутність батьки намагаються компенсувати грошима. Але це лише розбещує дитину. «Батьки зобов’язані ці гроші присилати», — вважають діти. І не цінують працю своїх батьків. А ті не усвідомлюють, що гроші дітям не на користь.

Здоров’я дітей доручаю... своїй знайомій

Юридичну відповідальність за учня у школі несе директор і адміністрація. Траплялися випадки, згадує пані Світлана, коли з дитиною біда, її терміново потрібно оперувати, але на це треба письмова згода батьків. Що робити, коли вони далеко, а бабуся не має повноважень ставити під документом свій підпис?

— Згідно із чинним законодавством, — розповідає пані Світлана, — якщо дитина залишилася без опіки батьків, ми повинні позбавити їх батьківських прав. Це де-юре. А де-факто законного оформлення цього нема, і дитина залишається покинутою напризволяще. Ми стали шукати якийсь інший вихід. Згадали про прецедент, коли, виїжджаючи за кордон, батьки пішли до нотаріуса і написали, що доручають здоров’я своїх дітей на час їх відсутності певній особі. Та й коли діти їдуть за кордон без батьків, останні пишуть заяви, що на час поїздки відповідальність за дітей несе керівник групи. Тобто юристи сказали: є такий прецедент. І ми тепер намагаємося донести до батьків цю інформацію, змусити їх написати заяву, кому вони доручають дитину, і засвідчити її у нотаріуса. Заява терміну дії не має, тож в екстремальних ситуаціях може стати в пригоді. Однак чи всі батьки дослухаються до цього і скористаються такою можливістю?

Варто подумати і про таке: що відчувають діти, які ростуть без батьків? Які зміни відбуваються в їхній психіці? Якими людьми вони виростуть? 

Цвинтар невиражених емоцій

Ще однією проблемою, з якою нерідко стикаються діти трудових емігрантів, — звертає увагу психіатр Анатолій Файфрич, — є заборона ділитися своїми проблемами з мамою чи татом, щоб їх не засмучувати. Це призводить до явища, яке у психологічній літературі називають «цвинтарем невиражених емоцій». Затиснуті емоції спричиняють постійний внутрішній стрес і можуть вилитися у психічну чи фізичну хворобу. Діти з таких сімей у своїх фантазіях дуже часто переобтяжені почуттям провини — звинувачують себе у тому, що батьки через них виїхали за кордон, що через них розпадається сім’я, і це також спричиняє виникнення депресії та інших захворювань.

За тата буду я...

А що відбувається в самій надщербленій сім’ї? За спостереженнями психологів, нерідко діти намагаються замінити собою того, хто відсутній. Функцію матері-батька беруть на себе старші діти, дочка може виконувати для батька функцію дружини. Можуть створюватися коаліції, наприклад, дочки об’єднуються проти батька або всі домашні об’єднуються проти емігранта чи проти того, хто залишився. До того ж при тривалій розлуці батьки нерідко шукають собі інших сексуальних партнерів, що аж ніяк не зміцнює сім’ю і не є добрим прикладом для дітей.

Звичайно, всі ці речі можна спостерігати і у звичайних родинах, але в сім’ях емігрантів є значно більше ризику. До того ж розірвані родини мусять заново вчитися спілкуванню одне з одним, адже з плином часу міняються всі члени сім’ї по обидва боки кордону. Тому важливим є психологічне консультування сім’ї ще до виїзду за кордон одного з членів родини, щоб змоделювати, як компенсуватиме сім’я і дитина його відсутність. Уже помітні деякі починання громадських організацій у цьому напрямку. «Знаю, — зауважує пан Анатолій, — що у Львові працює осередок організації «Сім’я Кальвіна», де психологи надають Інтернет-консультації в режимі он-лайн для емігрантів у Португалії. Можливо, якимось виходом міг би стати спеціальний телефон довіри, який би працював для дітей і членів сімей емігрантів по цю сторону кордону».

Авторська ремарка

Словом, проблему час вирішувати на державному рівні. А батькам, перш ніж відправлятися за кордон, варто добре зважити, що вони зароблять, а що втратять.

 

Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.

Думка психолога

 

— Є три основні фази психологічного розвитку дитини, під час яких вона найбільше потребує батьків, — розповідає лікар-психіатр Анатолій Файфрич. — Перша — це період новонародженості, тобто до року-півтора. В цей період дитина повністю залежить від дорослих і не може піклуватися про свої фізіологічні потреби. При належному догляді вона отримує досвід, що цей світ привітний і безпечний, вчиться довіряти і вірити людям. При відсутності батьків, зокрема матері, відчуває невпевненість і страх за своє життя. В подальшому така дитина вважатиме цей світ небезпечним, а близьких людей — ненадійними. З таких дітей виростають люди підозрілі, поведінка яких грунтується на недовірі і страху бути покинутим.

Наступна фаза — це період від 1,5 до 4 років. Психологи називають його ще фазою відділення і індивідуалізації. Якщо в сім’ї усе гаразд, дитина починає відчувати свою окремішність і недоторканність, отримує досвід, що можна робити, а що ні. Якщо у цьому віці вона не опанує науку, то тягне «недоробку» у доросле життя. Це може вилитися у згубні звички, серйозні конфлікти, проблеми інтимного характеру, схильність будувати невдалі стосунки. Зрозуміло, що маленькі дітки не можуть нам розповісти про свої переживання. Тож не беруся прогнозувати, яким виросте покоління соціальних сиріт. Ми побачимо це вже в найближчі 5—10 років.

Набагато більший досвід спілкування в нас із дітьми, що переживають наступну кризову фазу, — підлітковий вік (12—17 років). У цей час дитина приміряє на себе роль дорослого, приймає або не приймає соціальну мораль, виробляє свою власну і стиль поведінки, здобуває перший сексуальний досвід. На цьому етапі їй важливо бути у стабільних стосунках з дорослими. Втрата об’єкта любові (мами чи батька) може призвести до серйозних розладів особистості, емоційних і поведінкових порушень.