Непривабливий буряк

Цукровий буряк дедалі менше зацікавлює сільгоспвиробників, а тому про істотне нарощування обсягів переробки вже давно не йдеться. Зробила свою чорну справу і осіння засуха, суттєво вплинувши на урожайність цукристих. У результаті і роботи, і сировини вистачило лише для п’яти заводів.

Та навіть ці обставини навряд чи варто вважати надкритичними. Врешті-решт, виробленого солодкого піску вистачить і для області, і для того, щоб продати сусідам. Проблема в іншому: ось уже кілька років поспіль галузь працює від сезону до сезону, не маючи перед собою чітких перспектив. Ніхто не заглядає далеко вперед, бо навіть те, що планується під бурякові посіви з осені, далеко не завжди реалізується навесні.

Наприкінці сезону аграрії і представники влади знову зібрались, щоб обговорити це питання. І знову вели мову про нерозв’язані проблеми, а не про чіткі плани на майбутнє.

Напевно, в області не говорили б так багато про буряки, якби галузь не мала давню і таки славну історію. Шкода, що всі нинішні результати не йдуть в жодне порівняння з колишніми, уже історичними. Сімнадцять цукрозаводів, котрі за один сезон змогли переробити 4,2 мільйона тонн сировини — таким залишився рекорд в переможній ході галузі. А після того, як держава відмовилась від своєї монополії на неї, скасувавши держзамовлення, все пішло шкереберть.

Історія давня, тепер про неї уже якось і не заведено згадувати. Однак саме тоді виник такий глибокий розкол інтересів буряківників і цукроварів, парадоксальний дисбаланс цін, що все це не вдається подолати дотепер. І тільки там, де двом сторонам вдалося знайти спільну мову, є робота для обох. Але цим можуть похвалитись лише п’ять заводів.

Уже тепер навколо кожного починає гуртуватись по кілька районів. Дедалі активніше Городоцький завод пропонує свої послуги Чемеровецькому, Дунаєвецькому та Ярмолинецькому районам, аби ті припинили практику доставки буряків у сусідню Тернопільську область. Старокостянтинівський завод має охопити північні райони краю. Такий неоголошений поділ зон провела і решта підприємств.

Ще сьогодні фахівці твердять: за кращих обставин до когорти діючих може долучитись ще три заводи. Теперішньої осені вони не варили цукор, але ще не перепрофільовані, не розрізані на металобрухт і просто цинічно не розграбовані. Але чи настануть часи, коли вони перестануть повільно вмирати, а таки запрацюють, не знають навіть їхні власники, котрі кревно в цьому зацікавлені.

Так само ніхто стовідсотково не може дати відповіді, чи зможе село забезпечити виробництво необхідною кількістю сировини? І чи будуть буряки вигідними для господарств, а цукор — для виробничників?

У нинішньому сезоні область збирає цукровий буряк з 30 тисяч гектарів. На наступний запланували збільшення посівів до 40 тисяч. І як реальне підтвердження цих намірів — 36 тисяч гектарів уже зорано під глибокий зяб. Здавалося б, що можуть змінити у цих планах ті кілька зимових місяців, які попереду? «На жаль, можуть, — кажуть аграрії. — Якщо ми так і не отримаємо підтримки від держави, плани доведеться корегувати».

У цьому вже давно переконались і всі райони, і кожне господарство зокрема. Простіше в тому плані, що процес банкрутства і розвал галузі проходив стрімко — на нього ніхто навіть не встигав реагувати. На цьому простота і закінчувалась. Бо кожен надзвичайно важко переживав втрату і своїх виробничих потужностей, і своїх посівів. Переживав морально, матеріально і фінансово.

Микола Ковальчук, котрий тепер очолює держадміністрацію Теофіпольського району, багато років поспіль відповідав за аграрний сектор району, тому добре знає, що означали для господарств бурякові лани. Свого часу вони становили шосту частину в загальній структурі посівів. «А потім дійшли до того, що весь район засівав дві тисячі гектарів, — з болем розповідав Микола Степанович. — Утричі менше від своїх можливостей. Та й це переважно завдяки тому, що саме в Теофіполі працює один із найпотужніших не тільки в області, а й в державі цукрозавод».

Господарства почали зменшувати посіви не з якихось там ідейних міркувань, а через те, що буряк почав приносити збитки: то цукровари не розрахуються за сировину, то ціна на білі кристали не відповідає затратам... Та з часом виявилося, що і альтернативу цій культурі, котра має доволі сильний економічний потенціал, підшукати важко. Тож життя знову змусило збільшити бурякові посіви. Вже нинішнього сезону в районі було до чотирьох тисяч гектарів солодких коренів, а на наступний запланували ще на тисячу більше.

— Головне — мати програму на перспективу, розуміти, до чого йдеш, — продовжує керівник. — Господарства готові працювати. От тільки знати б, що праця не буде марною. А то інколи такий баланс доводиться підбивати...

За прикладом далеко ходити не потрібно. Минулоріч собівартість готового продукту становила 3,3 тисячі гривень за тонну, а реалізовувати цукор доводилось у ліпшому разі за 2,8 тисячі. Який же виробничник може витримати таку різницю? Залишається тільки дивуватись тій відвазі, з якою керівники господарств знову і знову виводять техніку і людей на посівну. Бо ніхто із них так і не знає, отримає він з новим урожаєм гроші чи збитки.

Нинішній рік для Теофіпольського району, практично як і для всіх інших, вже приніс чималі втрати, бо через посуху врожайність впала майже до двохсот центнерів з гектара. Навіть на середні 350 центнерів з гектара вийти не вдалось. А між тим фахівці зазначають, що саме таким, а не нижчим, має бути цей показник, щоб говорити про рентабельність культури.

Тож якщо торік на цукристих буряківники згаданого району заробили до чотирьох мільйонів гривень прибутку, то тепер говорити про такі здобутки ніхто не наважується.

Це знають всі теоретики. Такої думки і теперішній голова Хмельницької райдерж-адміністрації Іван Вітвіцький, котрий свого часу чимало потрудився саме в цукровій галузі. Але практика життя далеко не завжди підтверджує цю тезу. Коли вартість посіву гектара буряків вже перевищила одинадцять тисяч гривень, розраховувати на прибутковість дедалі важче. Навіть з огляду на те, що цукровари вже готові платити до 400 гривень за тонну коренів — майже вдвічі вище від торішніх цін. Але й це не може стати справжнім стимулом для розвитку буряківництва.

Торік Хмельницький район збільшив площі під буряками втричі, що було справжнім проривом. Але після того, як окремі цукрозаводи вчасно не розрахувались за сировину, почались суди, які затягувалися на довгі місяці, корені знову перестали вирощувати.

У районі добре знають потенціал господарств, коли кожне могло б сіяти до тисячі гектарів. А натомість в усьому районі цієї осені збирають ... всього 240 гектарів. За таких масштабів хіба можна вести мову про перспективність галузі?

Подібні розрахунки, але вже в масштабах свого господарства, наводив і Василь Мастій, котрий одночасно є головою обласного об’єднання сільгосптоваровиробників. У кращі часи в його хазяйстві під буряки відводили понад тисячу гектарів, а потім зійшли на 250 — господарство намагалося уникнути втрат. Але ж розуміли, це не вихід. Тому цьогоріч площі збільшили майже вдвічі, а на наступний рік відвели шістсот гектарів. От тільки, чи вистачить фінансів, щоб здійснити плани. Адже, обробляючи п’ять тисяч гектарів, торік господарство отримало від держави 2,2 мільйона гривень допомоги. А нинішнього — жодної копійки. Якщо до весни інфляція «з’їсть» й те, що вдалось заробити, то про яке розширення площ може йтися?

Перший сніг вже ставить крапку в роботах на полях. Зовні господарства наче завмирають. А тим часом внутрішнє фінансове напруження не спадає. Вже тепер буряківники заговорили про весняну посівну. Вже тепер вони б’ють тривогу: колегія облдержадміністрації прийняла звернення до Кабміну щодо розвитку бурякової галузі в області. Кожен, хто поставив під ним свій підпис, хоче вірити: держава не просто почує про цю проблему, а й спробує втрутитись в її розв’язання. Якщо цього не станеться, знову доведеться говорити не про здобутки, а лише про втрати галузі.

Неврегульованість цінової політики на цукросировину та цукор, відсутність фінансування відповідно до прийнятої державної програми ... призвели до того, що 128 сільгоспформуванням області не профінансовано 20,2 мільйона гривень, що спричиняє втрату мотивації до розширення посівних площ, унеможливлює своєчасну підготовку ґрунту та закупівлю матеріально-технічних ресурсів.

Відсутність обігових коштів та пільгового кредитування на реконструкцію і переобладнання цукрозаводів, закупівлю сировини, вимоги попередньої оплати за енергоресурси зумовлюють нестабільну роботу галузі.