Знайомий мажор назвав учителя невдахою. Критерій був один — зарплата, яка в рази менша від доходів його батьків-торговців.
Знайома вчителька початкових класів із Криму одержує близько тисячі гривень. Її старша колега з Києва, з огляду на категорію, класне керівництво, перевірку зошитів, має 1700. А згідно зі ст. 57 Закону України «Про освіту» їхній оклад має дорівнювати середній зарплаті в промисловій зоні — більше двох тисяч гривень. Але і це принизлива сума!
У Міжнародній організації праці, куди входить 183 держави, підрахували: щоб людина фізіологічно функціонувала, вона має заробляти три долари на годину.
Учитель виживає за 50—70 копійок на годину, які, до слова, мажор навіть не підніме із землі.
Прем’єр-міністр у черговий раз пообіцяла: хоча б що ТАМ трапилося, вчителям з Нового року підви-щать зарплату. Аж на 20 відсотків. Але і за цей мізер, сподівається благодійниця, вчителі за неї проголосують самі, своїх рідних і батьків підопічних умовлять. Вона працює, тому її обіцянки — синиця в руках. На відміну від журавля в небі від її опонентів. А вони теж не ликом шиті — розраховуючи на менторський корпус, що налічує півтора мільйона, щедро ділять ще не спечений пиріг, обіцяючи різні блага.
Педагоги обділені державою, але вони вчинять, упевнений, розумно. Не відмовляючись від принизливих подачок, віддадуть голоси за гідного.
А ним буде той, хто не збільшуватиме прірву між багатими і бідними.
...Згадаємо президента США Джона Кеннеді, котрий на початку 60-х років минулого століття з жалем відзначив: Америка програла космос Радянському Союзу за шкільною партою.
Згадаємо післявоєнні Корею та Японію, які зробили ставки на освіту і науку. Вони виграли майбутнє!
Можновладці нашої, не післявоєнної, але зруйнованої країни, нібито теж вважають розвиток школи пріоритетною справою. Скажімо, у 2004-му бюджет Міносвіти становив 4,7% від держбюджету, в 2009-му — ті самі 4,7% (а був і вище). Для порівняння: бюджет Міноборони — 6,1 і 2,7% відповідно; Мінкультури — 0,6 і 0,4%; Міністерства праці і соцзахисту — 2,6 і 1,1%.
Увага до сівачів розумного і вічного є. Чи не тому вони сьогодні безмовно терплять приниження від турботливої влади, очікуючи чергову надбавку до злидарської зарплати?
Звичайно, Україна — не Японія. Для наших правителів, на жаль, події минулого століття важливіші за прийдешні. Так, озираючись, можемо скотитися в часи Митрофанушки, коли випускник церковнопарафіяльної школи вважався пупом землі.
