Тестування не розв’яже всіх проблем

Власники атестатів і навіть дипломів не мають належних знань, або ці знання відповідають рівню початкових класів. Такі горе-випускники поповнюють вищі навчальні заклади, стають керівниками різних рангів. Для наших дітей школа перетворилася на каторгу. Водночас зверніть увагу на дітей, які йдуть у перший клас — скільки сонця і радості в їхніх очах. Як могло так статися, що вже з другого класу вони готові робити все, аби тільки не вчитися? Поки ми не позбудемося цього ганебного стану в нашій системі освіти в цілому, доти не виведемо Україну з глибокої ями, в яку вона потрапила.

Незалежне зовнішнє тестування змусить багатьох учнів та їхніх батьків замислитися над ставленням до навчання. Але тестування не розв’яже всіх проблем, воно покаже нам лише низький рівень підготовки багатьох абітурієнтів. Незалежне зовнішнє тестування, я б сказав, це жнива, і щоб урожай був багатий, треба не тільки добре орати та сіяти, а ще за ним весь час (11—12 років) добре доглядати. Крім цього, є небезпека, що у дітей може з’явитися так званий синдром «курки», тобто невіра в можливість складання цих тестів.

Давайте почнемо розмову на цю тему. Не можна мовчати тоді, коли деградує наша молодь.

Я вже 45 років працюю на викладацькій роботі і ніяк не можу зрозуміти, чому наша школа (середня і вища) так працює. Багато дітей зовсім не вчаться, або вчаться дуже слабо, і їх переводять з класу в клас, з курсу на курс. Не засвоївши, наприклад, програму 1-го класу, дитину переводять у другий. Адже ніхто не будує другий поверх будинку, не побудувавши перший. І все це пояснюють дуже просто — щоб «не травмувати дитину», залишивши її повторно в 1-му класі. Це як дамоклів меч висить над усією нашою системою освіти, особливо середньою. Як вийти з положення, щоб діти вчились і не було другорічників?

Відомо, що розумові та фізичні здібності кожної людини неоднакові — одні легко і швидко засвоюють програмний матеріал, мають здібності до навчання, іншим це дається важко. Крім того, різні умови життя по-різному впливають на розвиток дитини. Але вчити треба всіх дітей і тут дуже велике значення має організація навчального процесу. При хорошому, більш індивідуальному підході, ми б могли вивести значну більшість дітей на вищий рівень освіти, дати їм більше знань.

Що ж ми маємо нині? Переводимо в другий клас і відмінника і трієчника (в голові тримаємо «двієчника»), і вони разом будуть вчитися. Постає запитання: чи зможе трієчник оволодіти програмою другого класу, якщо він не засвоїв на належному рівні програму першого класу. Та це нереально, у нього немає бази для цього. І вже у другому класі дитині прищеплюють комплекс неповноцінності, вона втрачає будь-який інтерес до навчання, намагається будь-що позбутися цього клопоту: списує домашні завдання, пропускає уроки, шпаргалить тощо. Все робить, щоб не вчитися і при цьому, як правило, заважає іншим, розповсюджує думку, що ніхто не вчиться і нікому це не потрібно. А хіба це не травма для дитини? Травма і вже не вилікувана! Замість того, щоб один раз або декілька разів зробити невеличку операцію, ми на все життя людині завдаємо травми — вона не повністю використовує свої природні задатки, з дитинства вчиться брехати і не працювати. Тут варто всім замислитися: і вчителям, і батькам, і дітям. Давайте не будемо мучити своїх дітей, надамо їм можливість повноцінно розвиватися та знімемо з душі вчителя гріх, який він робить не зі своєї волі, ставлячи незаслужені оцінки.

Особисто я бачу тут лише такий вихід. Держава повинна гарантувати право кожної дитини безплатно навчатись у середній школі 12 років. До того ж загальну середню освіту вона може здобути, наприклад, за 10 років (за програмою теперішньої середньої школи). Це цілком реально, якщо дещо спростити програми (а їх треба обов’язково спростити!), і, можливо, перейти на 6-денне навчання. Враховуючи цей термін навчання (10 років), у школі має бути 20 класів (див. схему). Справді, щоб не травмувати дітей, ми відмовляємося від другорічництва, а після закінчення, наприклад, першого класу з будь-якими знаннями переводимо до 2-го класу, але дітей, які засвоїли навчальну програму так, що зможуть вчитися за теперішньою програмою у другому класі, переводимо у 3-й клас. Для цього треба розробити чіткі критерії (тести), які б дозволили об’єктивно оцінити знання дитини (наприклад, першокласник повинен уміти читати з певною швидкістю, рахувати до певного числа тощо).

Програма другого класу мало чим відрізняється від програми першого. Звичайно, діти не вивчають, наприклад, літери, цифри тощо, але так само вчаться читати, писати, рахувати. Вони зможуть більше займатися спортом, трудовим навчанням, художньою самодіяльністю. Можливі варіанти, що дитина і за два роки не зможе засвоїти програму одного класу, тоді їй треба організувати іншу форму навчання (індивідуальне, в спецшколах тощо).

Отже, ми маємо можливість повноцінно підготувати учня до другого класу теперішньої школи, після закінчення якого його переводять до третього класу (за новою схемою), де він почуватиметься на належному рівні. Переводити з класу в клас лише після закінчення навчального року.

Така система організації освіти сприятиме тому, що буде зацікавленість у дітей (і у батьків) краще вчитися, переходити з класу в клас через один, щоб закінчити якнайбільшу кількість класів.

Отже, при такій системі діти, залежно від їхніх можливостей і старань, за 12 років можуть закінчити різну кількість класів. Кращі закінчують середню школу за 10 років (19 класів), іншим це вдасться за 11 або 12 років. Цим категоріям видається атестат про середню школу і право на вступ до вищого навчального закладу. Як бачите, тут немає ніякої трагедії, якщо хтось до двох разів не буде переведений у непарний клас (1, 3, 5, ..., 19), програми яких відповідають теперішнім 1, 2, 3, ..., 10 класам. Але у дитини завжди є можливість додатково попрацювати над собою, «оглянутися», «підтягнути тили», а не мучитися в наступному класі. І це цілком природно.

Інші учні, яких переводитимуть лише з класу в клас, закінчать за 12 років менше класів — їм видається відповідне свідоцтво. Найгірше це буде лише 12 класів, що відповідає теперішньому 6-му класу, інші закінчать більше — 7—9 класів. Подальша доля цих учнів може бути різна: піти зразу ж працювати, є багато робочих професій, де не потрібна середня освіта, або продовжити навчання у професійно-технічних училищах різного рівня. Ті, що закінчили 6, 7 класів, можуть продовжити навчання у професійно-технічних училищах 1-го рівня, що дають тільки певну робочу кваліфікацію; на базі 8—9 класів — у професійно-технічних училищах 2-го рівня, що дають робочу кваліфікацію і середню освіту, або навчатися в коледжах. Успішно закінчивши ПТУ 1-го рівня, можна вступати до ПТУ 2-го рівня.

При такій системі організації навчання жодній дитині не перекрита дорога до вищої освіти. Кожний, залежно від своїх здібностей і старання, може сам регулювати рівень своєї освіти, але не буде такого, що людина має атестат зрілості і не має абсолютно ніяких знань. Треба твердо відмовитися від цієї злочинної практики імітування навчання, заставляти вчителів ставити незаслужені оцінки.

Цілком зрозуміло, що для такої реформи освіти потрібна велика підготовча робота (створити фактично вдвічі більше підручників, але спочатку можна користуватися теперішніми і в парних класах). Проблема із сільськими школами, де, як правило, один та й то невеликий клас, тут без другорічників поки що не обійтись. Але треба категорично відмовитися від переведення учнів у наступний (непарний) клас, коли дитина не засвоїла відповідної програми попереднього (непарного) класу. Безумовно, потрібно провести велику роз’яснювальну роботу, особливо серед батьків, які повинні чітко зрозуміти, що йдеться не про поділ дітей, а, навпаки, про підвищення їхнього рівня освіти, що це в інтересах дітей, їхнього розвитку та здоров’я. Може, вже час закінчити цю загальну брехню — видимість, що ми вчимо всіх, коли це навпаки — вчимо одиниці, а на інших махнули рукою.

Крім цього, на мою думку, треба знову в школах повернутися обличчям до перевідних іспитів, а не скасовувати їх. Це надзвичайно важливий етап у навчальному процесі, який сприяє повторенню навчального матеріалу, його осмисленню, встановленню зв’язків між окремими розділами тощо. Як відомо, повторення — мати навчання. Я не заперечую поточного контролю знань, без нього не обійтися, це також дуже важливий стимул якісного навчання, але ним не можна обмежуватись. Дуже переконливі докази щодо цього наводить професор нашої кафедри Семенюк М. Ф.: «Для знання китайської мови треба знати десь близько 600 ієрогліфів. Я щодня вивчатиму і здаватиму по два ієрогліфи. Виходить, що за рік можна вивчити китайську мову. Абсурд очевидний. Наприкінці року, в кращому разі, знатиму їх десь з десяток». Коли ми вчилися, починаючи з 4-го класу, були екзамени, причому їх кількість відповідала номеру класу: в 4-му — 4, в 5-му — 5, ..., 10-му — 10. Вчилися — не помирали, хоча були тяжкі післявоєнні роки. Та краще спростити програми, ніж «гнати порожняк». Як говорив інший класик — краще менше та краще.

Менш гнучкий, але більше пристосований до тієї, що нині впроваджується, а саме: діти мають право навчатися у середній школі 12 років, але залежно від їхніх здібностей, старання і здоров’я закінчують навчання та отримують атестат зрілості за 10—12 років. Це можливо, якщо, по-перше, спростити програми до 10 класів; по-друге, перейти знову на триступеневу середню освіту — початкову (1—4 класи), незакінчену середню (6—8 класи) і повну середню (10—12 класи). Діти, які успішно навчаються, обминають 5 і 9 класи. Ці класи є додатковими для інших дітей, які не готові до навчання на другому або третьому ступенях. У 5-му класі діти повторюють матеріал за попередні класи (1—4 класи) і після успішного його закінчення переходять у 6-й. Так само в 9-му класі повторюють матеріал за 6—8 класи і після успішного його закінчення переводяться у 10 клас. За перші два етапи навчання дітям видаються свідоцтва, а в кінці — атестат зрілості. Ці два додаткові класи (5 і 9) дають змогу підвищити рівень знань учнів до рівня успішніших, дати якіснішу освіту значно більшій кількості дітей. Діти відчують, що вони можуть також добре вчитися, що «не тільки святі горшки ліплять». А це надзвичайно важливо не тільки в навчанні — впевненість у своїх силах і можливостях дуже пригодиться їм у житті.

Треба назавжди відмовитися від переведення дітей «на вищий ступінь» навчання, якщо вони до цього не готові, інакше це означає — мучити і дітей, і вчителів, і батьків. У цьому давно переконались у вищих навчальних закладах, а тому відкрили підготовчі курси (відділення). В школі такими курсами, за потреби, можуть бути ці додаткові класи: у першому випадку — парні класи (див. схему), у другому — 5 і 9 класи.

Звичайно, ця реформа не стане ефективною, якщо й надалі буде скрутним матеріальне становище вчителів (бідний учитель не може весь віддатися школі — йому треба якось заробляти на шматок хліба, він легко продається), а також не буде організована дійова державна та громадська система контролю знань учнів.

Основними критеріями роботи вчителів повинні бути знання учнів та правильна їх оцінка.

Перехід до такої системи навчання — особливо на часі, коли має місце демографічна криза в Україні. Треба боротися за кожну дитину і, заодно, зберегти вчительські колективи. Фінансові затрати при цьому не дуже збільшаться, адже кількість дітей не зміниться, може, дещо збільшиться кількість класів. Проте, якщо взяти до уваги, що більшість дітей шкільного віку проживають у містах або великих селах і навчаються у школах, де є кілька однакових класів, то немає проблеми розділити дітей за рівнем знань. Відомо, що немає вигіднішого вкладання коштів як в освіту. Це добре підтвердили такі розвинені країни як Японія, Німеччина та інші. 

Особливе занепокоєння викликає стан інженерної освіти в Україні. Теперішня реформа системи освіти призвела до заміни одноступеневої системи вищої освіти на триступеневу, згідно з якою вузи України поки що готують бакалаврів, спеціалістів і магістрів. На жаль, таке реформування не тільки не усунуло недоліків старої системи, а й додало нові. Фактично незатребуваними виявилися випускники нижчого рівня — бакалаври. В більшості вузів переважно готують спеціалістів, тобто на практиці здійснюється одноступенева система вищої освіти. Все це проходить в умовах руйнування колишньої структури навчального процесу. Перегляд навчальних планів у технічних вузах іде з розширенням обсягу навчального навантаження, в основному, з гуманітарних дисциплін. Слід зазначити, що в передових країнах світу нині прагнуть змінити співвідношення між гуманітарною і технічною освітою на користь останньої. А в Україні, навпаки, перевага віддається гуманітарній освіті.

Найбільше скороченню піддаються загальнонаукові та загальноінженерні дисципліни, які закладають основи знань будь-якої інженерної професії. З багатьох спеціальностей, особливо технологічного, енергетичного та економічного напрямів, припинено викладання теорії механізмів і машин, конструювання машин, опору матеріалів тощо. В кращому разі ці дисципліни включені в значно скороченому обсязі в склад конгломерату під назвами: прикладна механіка, технічна механіка, інженерна механіка тощо. Майже з усіх вказаних дисциплін з 2003 року навчальний процес скорочується до одного семестру. Це означає, що студенти не зможуть практично закріпити одержану на заняттях інформацію, якісно виконати курсові проекти, якщо їх взагалі не викинули з навчальних планів. Така тенденція в реорганізації навчального процесу загрожує повним знецінюванням усієї системи інженерної освіти України. Це може призвести до повної нездатності майбутніх випускників створювати на високому рівні конкурентоспроможну, надійну, економічно доцільну продукцію і кваліфіковано використовувати сучасне обладнання та технології.

Характерно, що цей процес здійснюється давно і послідовно. Перший крок до зниження якості підготовки спеціалістів був зроблений переходом на п’ятиденне навчання. В результаті цього робочі дні виявилися перевантаженими аудиторними заняттями і консультаціями, часу і сил для самостійної роботи у студентів не залишилось, оскільки на вихідні більшість із них від’їжджали додому або організовували тривалий відпочинок. Вузи вимушені були піти на скорочення аудиторних занять.

Другий крок — перехід на триступеневу освіту. Це пояснюється тим, що при розробці навчальних планів підготовки бакалаврів (для їх працевлаштування) у кращому разі навчальне навантаження з усіх дисциплін скоротили на 20%, а оскільки навчальні плани складали профілюючі (випускні) кафедри, то свої дисципліни вони практично не зачепили, кількість годин скоротили із загальнонаукових і загальноінженерних дисциплін. При переході ж на підготовку спеціалістів і магістрів про ці години забули. Отже, готуємо спеціалістів і магістрів з фундаментальною підготовкою на найнижчому рівні — бакалавра. Адже всім добре відомо, що знання із спеціальних дисциплін практично дуже швидко старіють, спеціалісту треба весь час переучуватися, а це можливо лише тоді, коли є хороша фундаментальна підготовка, яка була значно скорочена.

Третій крок зроблено наказом колишнього міністра освіти та науки України про скорочення аудиторних занять до 20—24 годин на тиждень, що призводить до чергового скорочення аудиторних занять студентів і знову, як правило, за рахунок загальнонаукових та загальноінженерних дисциплін.

Четвертий крок — це бездумне відкриття безлічі нових вищих навчальних закладів, особливо приватних, які зазвичай не мають ані відповідних кадрів, ані матеріальної бази. В результаті таких реформ прийом до ВНЗ перевершив кількість випускників середньої школи, ПТУ і коледжів разом узятих.

Звичайно, основного удару по інженерній освіті завдала загальна економічна криза в Україні, яка призвела до спаду промислового виробництва, занепаду сільського господарства, а відповідно — до падіння престижу більшості інженерно-технічних спеціальностей. Відтак — зменшилися конкурси на ці спеціальності, скоротилося державне замовлення на спеціалістів. Якщо до цього додати недостатню якість знань і скорочення обсягу навчального навантаження з математики, фізики, хімії в середній школі, а креслення зовсім зняли з навчального процесу, то ми одержимо повну картину занепаду інженерно-технічної освіти в країні. Тут ми вже не кажемо про жахливе матеріальне становище вчителів шкіл і не краще викладачів вищої школи, яке значною мірою впливає на якість освіти. В післявоєнні роки держава підтримувала непопулярні спеціальності, зокрема, стипендія таких студентів була майже вдвічі більша, ніж інших. Чому б це не робити зараз?

Для виправлення негативної тенденції в процесі реформи освіти в технічних вузах України проводиться велика науково-методична і видавнича робота. Видаються нові підручники і посібники, створюються пакети комп’ютерних програм, у тому числі і для дистанційного навчання тощо. Але для того, щоб підняти на високий рівень інженерно-технічну освіту в Україні, необхідно взяти під державний контроль якість і зміст навчального процесу, не можна віддавати цю відповідальну справу лише профілюючим кафедрам. Тому спочатку, на нашу думку, необхідно створити при Міністерстві освіти та науки України для кожного з напрямів спеціальностей науково-методичні ради (комісії), до складу яких входили б не лише спеціалісти даної галузі (профілюючих кафедр), а й викладачі з інших дисциплін (математики, фізики, теоретичної механіки, опору матеріалів і т. д.), що потрібні для підготовки відповідних спеціалістів. Такі комісії могли б розробити науково обґрунтовані навчальні плани і програми. Подібні комісії треба створити в кожному вузі. Тільки колективно, за участю різних спеціалістів, можна створити якісні навчальні плани і робочі програми, які дозволять забезпечити підготовку висококваліфікованих спеціалістів.

Викликає непорозуміння у викладачів перехід на підготовку у вищих навчальних закладах країни лише бакалаврів і магістрів, де останні становитимуть лише 20% від перших. Така політика зводить нанівець більшість периферійних закладів освіти, підриває їх престиж, оскільки багато із них за теперішніх вимог не зможе одержати ліцензії на підготовку магістрів, призведе до значного скорочення штатів викладачів профілюючих кафедр. На мою думку, не треба відмовлятися від того, що вже маємо, — триступеневої освіти: бакалавр, спеціаліст, магістр. Єдине, треба чітко встановити критерії переходу на вищий щабель навчання, які будуть добре відомі як викладачам, так і студентам. Наприклад, право навчатися на спеціаліста має бакалавр, середня оцінка якого за час навчання не менша 3,5 бала за п’ятибальною системою (С — за Е8Т8); магістром — не менша 4,5 бала (А — за ESTS). І не треба ніяких ліцензій, перехідних іспитів. Продовження свого навчання студент повинен завоювати багаторічною працею. У студентів з’явиться ще один, дуже вагомий, стимул до навчання. А якість навчання у тому чи іншому закладі освіти визначить ринок і добре організований державний контроль з боку держави, громадських організацій — нікому не потрібні погані спеціалісти. Це дещо відрізняється від Болонської системи, в якій не передбачена підготовка спеціалістів, і наші дипломи не будуть визнавати. Ну й що, ми готуємо спеціалістів для Європи, Америки чи для себе? Диплом спеціаліста буде нашим, внутрішнім, а для закордону будуть дипломи бакалаврів і магістрів, але ми одержимо чіткішу градацію наших спеціалістів. І, може, ми покажемо світу більш гнучку і досконалу систему організації освіти? 

Для підвищення ефективності підготовки наукових кадрів пропоную ліквідувати екзамени кандидатського мінімуму. На їх складання аспіранти витрачають дуже багато часу, практично, щонайменше, один рік. У результаті цього в термін захищається десь близько 20% випускників аспірантури. Кандидатські іспити — це рудимент радянських часів, коли спочатку приймали в аспірантуру недостатньо підготовлених осіб, а вже потім, щоб змусити всіх вивчати марксистсько-ленінські догми. Важко повірити, що за цей час можна вивчити іноземну мову та філософію. На це потрібні роки. Для цього є середня і вища школи.

Це саме стосується й іспиту за спеціальністю, він також нічого не дає. Для цього є вступний екзамен, який дозволяє перевірити фахову підготовку здобувача наукового ступеня. Підставою для присудження наукового ступеня є дисертація, а вже дисертант сам визначає, що йому потрібно для її підготовки і успішного захисту. Більше того, в деяких ВНЗ практикують ще додаткові екзамени (заліки) з педагогіки, психології, риторики, інформатики, пояснюючи це тим, що вони готують собі викладачів. Мені здається, що треба чітко розмежувати вимоги до здобувачів наукового ступеня і вченого звання. Якщо підставою для наукового ступеня є дисертація, то для одержання атестата доцента, крім теперішніх вимог, треба здавати ще оці додаткові іспити, я б додав ще екзамен з української мови. За три роки, які повинен пропрацювати на викладацькій роботі претендент на вчене звання доцента, достатньо часу, щоб скласти ці екзамени. Адже не всі кандидати працюватимуть викладачами.

Друге, на що хотілося б звернути увагу при підготовці наукових кадрів, рішення залишити тільки один науковий ступінь — доктора філософії. Це, зважаючи на нашу систему оплати праці та заміщення керівних посад, не стимулюватиме багатьох учених займатися активною науковою роботою. В кращому разі вони робитимуть дисертації для інших. Можливо, наука від цього не постраждає, а от що з мораллю буде?.. Побільшає «липових» дипломів. Тому вважаю, що необхідно залишити ступінь доктора наук за спеціальністю.

Якби моя воля, запровадив би не два наукові ступені, а чотири-п’ять, як в армії звання, наприклад: кандидат наук, доктор наук, професор наук, академік наук тощо. Для присудження кожного наступного ступеня досить підготувати ще одну дисертацію, за рівнем теперішньої кандидатської. Адже нині абсолютна більшість кандидатів наук у науковому плані зупиняються на досягнутому, вважаючи, що докторську не зможуть зробити — або не бачать у цьому особливої вигоди, сенсу. І ми хочемо тепер таке ставлення до науки узаконити — обмежитися лише доктором філософії. Але, якщо він сам підготував декілька дисертацій, нехай це буде рівень лише кандидатської, то він все рівно чогось вартий як учений. При відповідному матеріальному стимулюванні це сприятиме тому, що здібні та працьовиті вчені будуть усе життя активно займатися наукою, а не шукати заробітків десь збоку, робити дисертації іншим.

Що це так (дисертації на замовлення) — ні для кого не таємниця. Це робиться майже відкрито. Я особисто бачив при вході на станцію метро Хрещатик чоловіка, який на грудях тримав оголошення про те, що робить контрольні роботи, курсові і дипломні проекти та дисертації. А такі оголошення можна побачити на стовпах усіх міст країни, в яких вказано адреси, телефони. Тут, між іншим, треба запитати — чому нема кримінальної відповідальності за підробку документів, шахрайство, що, як черв’як, точить організм держави, дискредитує нашу освіту і мораль. Студент, здобувач, який користується такими послугами, повинен бути негайно відрахований з навчального закладу, а виконавці притягнуті до кримінальної відповідальності. За гроші продається все, без обмеження. Мені дуже запам’яталися слова іншого професора нашої кафедри Стечишина М. С., де він на зустрічі з абітурієнтами сказав: «Такий парадокс існує лише у нас. У всьому світі платять гроші за те, щоб вчитись, а у нас платять, щоб не вчитись».

Отже, пропонується багатоступенева система освіти в Україні, яка дещо відрізняється від теперішньої, а саме:

— у середній школі — 10-ступенева (10 основних класів і, за потреби, 1—6 допоміжних класів), або, при спрощеній системі, — 3-ступенева: початкова освіта (1—4 класи), незакінчена середня (6—8 класи) і повна середня (10—12 класи) з двома додатковими класами (5 і 9 класи), які служать для вирівнювання знань учнів;

— у вищій школі — 3-ступенева: бакалавр, спеціаліст, магістр;

— у підготовці наукових кадрів — 2-ступенева: кандидат наук (доктор філософії), доктор наук за фахом.