Минуло понад десять років, як розпочали свій шлях аграрні реформи, старт яким дали прийняті в дев’яностих роках закони України «Про форми власності на землю», «Про селянське (фермерське) господарство» та інші законодавчі акти, а також відомі укази Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» (10.11.1994 р.), «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (08.08.1995 р.), «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» (03.12.1999 р.).
Що ж ми маємо на сьогодні, яких результатів досягли завдяки аграрним реформам?
Припускаю, що мало хто заперечуватиме, що вони, як очікувалося, не спрацювали, бажаних результатів — створити у найкоротший термін потужне аграрне виробництво — не отримано.
Виходячи із найнеприскіпливішого аналізу нинішнього стану справ в аграрному секторі, цілком зрозумілими стають складові невдач аграрних реформ, які, за нашим баченням (моїм і моїх колег по фракції «Блок Литвина»), можна якнайшвидше усунути й підняти найближчим часом коефіцієнт корисної дії задіяних реформ.
Ламати — не будувати
Насамперед про розпаювання землі колишніх колгоспів, негаразди з якими досі переслідують селян.
Указ Президента України щодо порядку паювання землі викладено на одній друкованій сторінці, а проблем виникло на тисячі сторінок, і передусім через відсутність чіткої кадастрової оцінки вартості земель в період розпаювання, напрацьованих схем паювання землі, непідготовленості сільських голів і органів місцевої влади до зміни системи господарювання й запровадження ринкових механізмів на селі.
У результаті — розпаювання відбувалося непрозоро, з грубими порушеннями правил виділення паїв, установлення чітких меж між земельними ділянками, що згодом використали земельні шахраї у своїх схемах із заволодіння землею, особливо через оренду землі.
До рук селян було передано 26 мільйонів гектарів товарної землі, якою ще й досі багато з них не знають як правильно розпорядитися, і часто-густо вона не продукує.
Ще гірше пройшло розпаювання майна колективних господарств.
Указ Президента України від 29 січня 2001 року «Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектору економіки» вийшов з великим запізненням після указу про паювання земель (1995 р.), а за цей час (минуло майже 6 років) трактори, комбайни, сівалки, плуги, інше майно, що належало колективним господарствам, було розпродано, розкрадено (не буду уточнювати ким, але, якщо вірити чуткам на селі, — колишніми головами колгоспів, іншими керівниками господарств). І коли селяни отримали паї, техніки на обробіток землі вже не було.
Наступна не менш серйозна причина неефективних аграрних реформ полягала в тому, що під час їх проведення країна (селяни) так і не дочекалася законодавчого забезпечення формування чіткої організаційної структури сільськогосподарського виробництва.
Укази Президента про створення на базі колгоспів, радгоспів нових аграрних формувань, а саме — колективних сільськогосподарських товариств, фермерських господарств, особистих селянських господарств, залучення інвесторів в аграрне виробництво не прописали чітких правил гри щодо їх створення, а тому організація цих структур відбувалася хаотично, безсистемно і безконтрольно з боку органів державної виконавчої влади, як з центру, так і на місцях.
Паралельно з ліквідацією колгоспів, радгоспів перестали існувати райсільгосптехніки, сільгосппхімії, інші обслуговуючі організації, що забезпечували поставку і ремонт сільськогосподарської техніки, добрив та засобів боротьби із шкідниками сільськогосподарських культур, що призвело до технічного обеззброєння сільгосптоваровиробників, небувалого розповсюдження бур’янів, засилля шкідників (амброзії, саранчі тощо).
Багато земельних паїв селяни передали в оренду новоствореним аграрним формуванням, а також різним інвесторам, більшість яких виявилися шахраями, що обманювали не тільки селян, а й державу, не сплачуючи податки. Вони не дбали про землю, збереження її родючості, а діяли й досі діють лише на власне збагачення. За оренду землі розплачуються з селянами не грошима, а, як правило, зерном або іншою продукцією за завищеними цінами. Наприклад, зерно, що видається селянам як дивіденди, оцінюється по 1500 гривень за тонну, коли закупівельна ціна — 700 гривень за тонну. Висівки (відходи зерна) інвестор реалізує орендодавцям у рахунок дивідендів у 10 разів дорожче за їхню ціну, а саме по 60—80 гривень за центнер, тоді як на комбікормових заводах вони продаються по 100 гривень за тонну. В розрахунок із селянами ідуть залежані або з простроченим терміном придатності товари — печиво, цукерки, олія кустарного виробництва, різні металовироби тощо.
Більшість орендаторів не сплачують податок на землю або перекладають його на селян, вираховуючи суму податку з їхніх дивідендів. Свідомо чи несвідомо у несплаті податків на землю допомагають деякі районні управління земельних ресурсів, не провівши кадастрову оцінку землі, за відсутності якої орендарі уникають сплати податку.
Де земля, там і шахраї
У договорах про оренду землі мають місце різноманітні лазівки, за якими земельні шахраї часто присвоюють земельні паї селян.
Наприклад, в договір оренди вносять пункт, яким передбачають довготривалу оренду з правом дострокового погашення орендної плати й подальшим переходом права власності на землю до орендатора. Суди в таких випадках зазвичай стають на бік орендаторів, а не селян.
Серед інвесторів-орендаторів поширена практика безкоштовного використання чужої землі, яка не виділена в натурі й перебуває всередині паїв, що орендуються, і є випадки заволодіння цією землею.
Через пробіли в законодавстві поширюється практика оренди землі з позицій очікування права на викуп її після зняття мораторію на продаж землі.
Як правило, за такі землі орендар справно сплачує орендну плату селянину (щоб не було галасу), а землю не обробляє, й вона заростає бур’янами, або засіває культурами, врожай яких не збирає. Часто, проїжджаючи міжсільськими дорогами України можна побачити покинуті поля з незібраним врожаєм соняшнику, кукурудзи, конюшини або ж зарослі бур’янами. Це саме ті поля, які мають бути викуплені і привласнені шахраями. На Хмельниччині, наприклад, налічується до 50 тисяч гектарів таких земель. Із них торік бюджет області недоотримав близько 40 мільйонів гривень.
А скільки втрачає держава від такого «використання» найціннішої у світі землі, якою Бог наділив Україну?
Ще одну лазівку вміло використовують так звані «інвестори», щоб не платити податки і мати надприбутки. Вони реєструються як сільгосппідприємство, штучно підганяють показники під 75 відсотків власноруч виробленої сільськогосподарської продукції і переходять на фіксований податок, тобто користуються пільгами, які держава надала сільгосптоваровиробникам, й водночас мають рентабельність, яка зашкалює. Причин такого явища далеко шукати не треба — це не що інше, як відсутність законодавчої бази, яка чітко визначила б місце інвестора у сфері сільськогосподарського виробництва та економічні важелі розподілу прибутків, отриманих ним.
Не спрацьовує основна схема взаємовідносин, а саме: сільськогосподарські товаровиробники—переробники сільськогосподарської продукції—торгівля—споживач. Кожен із учасників цієї ланки діє автономно — за своїми правилами, з позицій свого прибутку, своєї вигоди, не обтяжуючись проблемами, які найчастіше виникають у сільськогосподарському виробництві. Трапляється, що селянин отримав збитки, споживач — високі ціни, а переробники і торгівля — надприбутки.
Законодавство, на жаль, досі не внормувало, не створило такі економічні умови, коли кожен із учасників цієї ланки за будь-яких обставин отримує гарантований прибуток: працівники — заробіток, а споживач — регульовані ціни на продукти споживання.
У керівних кабінетах експериментують — за новації платить селянин
Отже, аграрні реформи дуже деформовані і не принесли бажаного результату, хтось на них наживається, а селянин бідніє та спивається; працездатні покидають села і від’їжджають на заробітки за кордон — до Польщі чи Росії, Італії чи Португалії, а дехто й за океан, де працюють на найтяжчих сільськогосподарських, будівельних чи інших роботах й отримують хоч і незначну плату, але можуть забезпечувати свої сім’ї. Проте є випадки коли наших гастарбайтерів використовують як рабів, а дівчат змушують займатися проституцією.
За неповними статистичними даними на сьогодні, із сіл України виїхала майже третина сільського населення, кількість сіл за останні десять років скоротилася із 29 тисяч до 27,8 тисячі, а в тих селах, що залишилися, смертність удвічі перевищує народжуваність. Щорічно багато сіл зникають з карти України і, на жаль, ця тенденція триває.
Створення нових робочих місць на селі, як це передбачалося реформами, не відбулося, навпаки, продовжується скорочення.
Щоб запобігти вимиранню сіл і відродити галузь, ще й досі не вжито заходів щодо створення багатогалузевих сільськогосподарських підприємств, котрі додають робочих місць. Не задіяна і не підкріплена коштами державна програма з розбудови соціальної інфраструктури на селі (школи, лікарні, фельдшерські пункти, дитячі садки, заклади культури, газифікація, водопостачання тощо), від якої залежить соціальний добробут селян, а отже, і стабільність на селі.
І причина цих явищ не лише в недолугих аграрних реформах, а й у тому, що на державному рівні і в регіонах не було вироблено чіткої стратегії з їхнього проведення.
Утім, варто зазначити, що останніми роками завдяки зусиллям Міністерства аграрної політики, його міністра
Ю. Мельника відбулася низка ефективних заходів із запобігання розвитку негативних явищ в аграрному секторі економіки, посилення управління сільськогосподарським виробництвом, що певною мірою позначилося на зростанні валового збору та експорту зерна, забезпеченні потреб населення у вітчизняних продуктах харчування.
Від аграріїв збільшилися надходження в бюджет країни і за 2009 рік вони становитимуть близько 18 мільярдів гривень. Одночасно збільшується і фінансування галузі — у проекті держбюджету на 2010 рік на підтримку сільського господарства передбачено виділення коштів обсягом 6 мільярдів гривень.
З недоліками аграрних реформ пов’язана ще одна болюча для селян проблема, яка зачіпає не лише їх. Мається на увазі абсурдний, закручений до нестями, процес отримання державних актів на право приватної власності на землю (земельний пай, садову ділянку, землю під забудову тощо).
Минуло понад десять років, як проведено розпаювання землі, а багато селян досі не можуть узаконити свою власність на землю — то не всі довідки здали (а їх щороку більшає, вже й порахувати важко, скільки їх потрібно), то дефіцит бланків державних актів, то змінили порядок здачі документів — передали від районних відділів земельних ресурсів до кадастрових відділів, а останніми роками підготовку документів передали різним приватним фірмочкам-метеликам, яких безліч самі й створили під своїх родичів і близьких людей і які небезкорисливо крутяться біля райземуправлінь і часом то зникають, то знову з’являються під іншою назвою.
Наприклад, у Броварському райземуправлінні таких приватних землевпорядних фірмочок налічується близько 50 («Бравотерра», «Земпроект», «Оніксум» та інші), які часто у своєму складі навіть не мають спеціалістів-землевпорядників. За підготовку документів по садовій ділянці у п’ять-шість соток їм потрібно заплатити 2500—3000 гривень, а потім ще додатково приблизно таку само суму для того, щоб отримати бланк Державного акта, оскільки без них (як стверджують керівники цих приватних фірм) Київське обласне управління земельних ресурсів бланк не видасть.
Добре, що Кабінет Міністрів урешті-решт звернув увагу на цю проблему і спростив порядок видачі державних актів на право приватної власності на землю, який набрав чинності з 1 вересня поточного року.
Перелік причин, що гальмують аграрні реформи, цим не вичерпується. На сьогодні їх назбиралося стільки, що невжиття термінових заходів з боку виконавчої і законодавчої влади призведе до остаточного руйнування села.
Порятунок у законі
Що ж наразі необхідно зробити, щоб вивести із застою аграрні реформи й відродити село?
Насамперед негайно і без зволікань створити цілісну, ефективну законодавчу базу із впорядкування структури сільськогосподарського виробництва, визначити роль і місце колективних сільськогосподарських підприємств, агропромислових підприємств і комплексів, фермерських господарств, приватних селянських господарств, орендних та інвестиційних товариств, обслуговуючих кооперативів, інших сільськогосподарських формувань у загальнодержавній структурі сільськогосподарського виробництва. До підготовки законодавчих актів залучити новостворену асоціацію сільських голів, отримати і спрямувати в законодавче поле їхні пропозиції. Пріоритетним напрямом у структурі сільськогосподарського виробництва повинні стати багатогалузеві господарства, оснащені сучасною сільськогосподарською технікою.
Потрібно переглянути Закон України «Про оренду землі», усунути всі лазівки у привласненні земельними ділками земельних паїв селян, припинити незаконну роздачу і привласнення державних і відомчих земель та земель резервного фонду.
Довести до завершення і прийняття Верховною Радою України такі вкрай необхідні закони України, як «Про державний земельний кадастр», «Про державний земельний іпотечний банк», «Про загальнодержавну програму сталого розвитку сільських територій», «Про ринок земель», а також внести зміни і доповнення до чинного Закону України «Про плату за землю».
Визначити чіткі законодавчі норми в діяльності землекористувачів-інвесторів, їхньої партнерської співпраці із селянами-товаровиробниками.
Забезпечити чіткий законодавчий алгоритм серед учасників виробничого процесу: вирощування сільськогосподарських культур—переробка сільськогосподарської продукції—її реалізація.
Завершити розпочатий процес створення оптових ринків сільгосптоваровиробників.
Насамкінець про державну підтримку агропромислового комплексу.
Виходжу з того, що нас оточує Євросоюз з його багатомільярдними субсидіями сільського господарства. Якщо ми хочемо, щоб наше село жило і розвивалося, щоб продукція сільського господарства могла належно конкурувати на європейському і світовому ринках, маємо визначити і законодавчо закріпити аграрний сектор економіки як пріоритет держави. Без значної бюджетної підтримки села ми не зможемо протистояти сусідам з Євросоюзу, вони практично знищать наше виробництво. В сільське господарство Євросоюз щорічно субсидує 346 євро (3800 гривень) на гектар сільськогосподарських угідь, ми виділяємо 142 гривні на гектар ріллі. Цифри непорівнянні, тому вижити сьогодні нашому селу і бути конкурентоспроможним украй проблематично.
Проте, реально зважуючи їхні і наші можливості, цілком очевидно, що на таку масштабну державну підтримку вітчизняне сільське господарство розраховувати не може ні тепер, ні в найближчій перспективі. У принципі такі колосальні кошти і не потрібні з огляду на сприятливіші природні умови та якісніші, родючіші ґрунти в Україні.
Тоді постає запитання: якої ж державної підтримки потребує село?
Відповідь на поверхні. Вона передбачена низкою вже прийнятих законів України, зокрема «Про державну підтримку сільського господарства України», «Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу», а також прийнятим 4 червня 2009 року Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення механізмів державного регулювання ринку сільськогосподарської продукції» (автори — народні депутати України В. Шпак, С. Рижук, Є. Кирильчук).
Цей закон спрямований на стимулювання розвитку виробництва молока і м’яса (щоб ця продукція, яка вже стала дефіцитом, не завозилася із зарубіжжя, а в достатній кількості вироблялася в Україні), страхування ризиків у сільськогосподарському виробництві, витіснення спекулятивних цін з ринку сільськогосподарської продукції.
Для цього законом передбачено комплекс заходів із відновлення поголів’я великої рогатої худоби, свиней та птиці. Зокрема, буде здійснюватися 50-відсоткове відшкодування вартості будівництва та реконструкції тваринницьких ферм і комплексів з кількістю великої рогатої худоби не менш як 500 голів, свиноматок не менш як 1200 голів та птиці не менш як мільйон голів.
Також передбачено 30-відсоткове відшкодування вартості закупівлі техніки та обладнання для сільськогосподарського виробництва, будівництва та реконструкції підсобних підприємств з переробки та зберігання сільськогосподарської продукції.
Закон гарантує сільськогосподарським товаровиробникам компенсацію та відшкодування за рахунок коштів державного бюджету вартості збудованих у сільській місцевості соціально-побутових об’єктів (житлові будинки, гуртожитки, дитячі садки та ясла, школи, медичні пункти), інженерно-технічних комунікацій (дороги, водопровідні, каналізаційні, газові мережі та мережі електропередачі, альтернативних видів тепло- та енергопостачання) за умови, що вони забезпечуватимуть діяльність цих соціально-побутових об’єктів і не здійснюватимуть відчуження, продаж.
З метою стримування цін на основні продукти харчування законом розширено перелік державного цінового регулювання сільськогосподарської продукції, що надходить на ринок, зокрема, на олію, цукор, масло вершкове, м’ясо тощо, на які встановлюється гранична торговельна надбавка (націнка) на рівні не вище 20 відсотків оптово-відпускної ціни виробника кінцевому споживачу. В умовах кризи і безгрошів’я в населення ця норма закону взята на особливий контроль і за будь-який відхід від неї передбачаються жорсткі фінансові санкції.
У зв’язку з прийняттям цього закону істотно змінюються функції Аграрного фонду, який накопичує державний продовольчий резерв сільськогосподарської продукції в обсягах, необхідних для здійснення інтервенційних поставок на ринок дефіцитної продукції та закупівлі у товаровиробників за рентабельними цінами (наприклад, зерно), щоб запобігти спекуляціям на зерновому ринку з боку нечесних зернотрейдерів.
На випадок форс-мажорних обставин у сільськогосподарському виробництві (вимерзання посівів, град, буревії, посуха, епідемія інфекційних хвороб тварин, інше) законом передбачено державне регулювання ринку сільськогосподарського страхування, об’єктами якого є сільськогосподарська продукція та капітальні активи.
Наразі важливо, щоб цей закон запрацював у повному обсязі, і, на моє глибоке переконання, разом із ним відродиться село.
Оскільки для всіх наших громадян очевидним став факт, що аграрні реформи на сьогодні зайшли у глухий кут і вичерпали себе, постало запитання: як бути далі, щоб не допустити нових помилок в прийнятті рішень?
Цілком і повністю можна погодитися з висновками наукових експертів, що насамперед слід негайно провести моніторинг всього пов’язаного із сільськогосподарським виробництвом, щоб установити: які з організаційних структур, створених у сільському господарстві та агропромисловому комплексі, найбільш виправдані часом, ефективність використання землі і результативність роботи КСП, фермерських господарств, орендних товариств, особистих селянських господарств, інших структур, надходження від них податків, сплата дивідендів, розбудова соціальної інфраструктури на селі тощо.
Доцільним, з точки зору прийняття рішень щодо стимулювання аграрних реформ, було б створення у Верховній Раді України спеціальної комісії, до роботи якої залучити депутатів-аграрників, спеціалістів Мінагрополітики, інших міністерств і відомств, науковців, сільських і селищних голів, громадські організації, що пов’язані з селом. Ця комісія повинна виробити стратегію напрацювання законодавчої бази для аграрних реформ на сучасному етапі, прийняття урядових рішень, створення при Міністерстві аграрної політики координаційного центру з проведення аграрних реформ. Варто започаткувати персональну відповідальність службових осіб за здійснення реформ.
Помилок, допущених з початку аграрних реформ, вже не повинно бути.
Василь ШПАК,народний депутат України, член депутатської фракції «Блок Литвина».
