Молоко навиворіт

Хмельничан базарами не здивуєш. Але цей особливий. Вже о шостій ранку яблуку ніде впасти. А хто добрався сюди близько восьмої — вважай, запізнився. Бо в цей час із товаром залишаються хіба що перекупники, а справжні господарі вже роз’їжджаються електричками по домівках. Кожен городянин знає: хочеш домашню курку, натурального м’яса, свіженької сметанки, а головне, що за найнижчими цінами — тільки сюди. І раптом уявити, що всього цього не стане... А побоювання були ще до позаминулого тижня, доки Верховна Рада таки не відтермінувала на п’ять років заборону торгувати молочними та м’ясними продуктами з приватних подвір’їв.

Утім, оті сільські жіночки, що становлять основний контингент продавців на ринку, всерйоз цю майбутню заборону навіть не сприймали. Тетяна, спритна молодиця, добирається сюди із Деражнянського району. Переважно двічі на тиждень, а коли трохи менше роботи — то і тричі. Поки дотягне сумки із сиром та сметаною, руки обриваються. Але все просто розлітається в лічені хвилини. У Тетяни вже багато років поспіль свої сталі покупці, ті, хто добре розпробував і оцінив смак та якість домашнього товару. Люди ще й молоко замовляють, але Тетяна рідко його привозить — важко, всього не захопиш. А якби ближче чи на своїй машині, то обов’язково доставляла б. Бо ж це чи не єдиний дохід для родини.

У селі роботи не знайдеш. А як їм сина вивчити в інституті? Часом навіть жартують між собою, що він на тій сметані та сирові вивчений.

Політикою жінка особливо не цікавиться, але поки їдеш в електричці, усякого наслухаєшся. От і про ту заборону щось чула. Але хто б і з якого дива забороняв їм продавати своє — цього ніяк не зрозуміє. Та й хто від цього виграє?

Хіба пункт прийомки молока — вихід із проблеми? У них у селі і тепер від заготовачів молока відбою немає, так і дивляться, як зайвий бідон у конкурента вихопити. От тільки яку ціну за те молоко дають? Влітку було, що на сто гривень треба до ста літрів молока здати. На такі гроші доводиться з тиждень працювати. А на базар візьмеш два-три літри сметани, пару кілограмів сиру — от і маєш ті самі сто гривень. І жодних тобі посередників, жодних боргів, ніякого обману.

Такі ж розмірковування, майже слово в слово, можна почути і в м’ясних рядах. Тільки й різниці, що у закупівельних цінах та у тому, що свиню чи бичка на продаж повезеш не щотижня, а раз у рік. Але для сільської родини це так само одне із основних джерел заробітку. Перекрий його — люди будуть доведені до крайньої бідності.

А от з обіцянок, що новостворені пункти забою запропонують належні умови, а головне — закупівельні ціни там будуть прийнятними і стабільними, люди відверто сміялись. Це ж найми машину, щоб туди худобу завезти, далі — вистій у черзі, потім отримай скільки вже тобі дадуть, а зовсім не те, що сам вторгуєш на базарі... Яке ж тут добро і яка вигода?

За великим рахунком, покупцеві якраз і зручніше було б купити все в акуратному супермаркеті, без черг і тісняви, але... Попри вражаючий асортимент, хіба знайдеш там саме те, заради чого і йдеш на базар: домашні яйця, молоко без рослинних жирів, м’ясо, вирощене не на пігулках та штучних домішках, а на картоплі й сироватці? Усім хочеться простого, домашнього і натурального, а не сурогатного, сфальшованого і відверто хімічного.

А хіба ж не з отих колективних прийомних пунктів молока починається все останнє? І хоча до заготовачів потрапляє таки натуральний продукт, подальший його шлях такий засекречений та завуальований, що в кінцевому підсумку на прилавках магазинів маємо те, що маємо. І жодні поліпшені санітарні умови та підвищений лабораторний контроль під час прийомки не гарантують якість кінцевого продукту.

На одному з останніх зібрань тваринників області називалися такі цифри: в краї на початок вересня налічувалось 167 тисяч корів. Причому в базових господарствах — тільки 17 тисяч. Тож якщо всього було вироблено 436 тисяч тонн молока, то тими ж господарствами — лише 50 тисяч тонн. Неважко підрахувати: основна череда утримується в дядьківських хлівах, і вал молока виробляється саме там.

За рік сільгосппідприємствам вдалось збільшити поголів’я корів лише на 720 голів. Якщо такими темпами йти далі, то треба майже півтора століття(!), аби сучасні, автоматизовані, високопродуктивні, такі, що відповідають всім вимогам СОТ, ферми наблизились до непоказної стайні із вилами, соломою та гноєм під ногами.

Тож можна припустити, що саме сільський хлів із корівчиною та парою поросят у ньому ще довго залишатиметься основною сировинною базою для нашої харчової промисловості. А коли так, то розпочинати варто не зі спроб прикрити цю «лавочку», а з того, як підтримати матеріально, фінансово, морально тих, хто взявся за цю справді непосильну ношу.

Якщо бути ідеалістом, можна навіть повірити в те, що за кілька років, до того часу, коли закон таки набере чинності, у нас повсюдно з’являться прийомні пункти молока і забійні цехи. Але хіба з цього починається м’ясо-молочна проблема?

Це як пити молоко навиворіт чи їсти ковбасу не з того кінця. Галузь загнана у глухий кут непродуманою ціновою політикою, відсутністю виважених програм не тільки розвитку, а й стабілізації. Одночасно і споживчий ринок потерпає не просто від неякісних, а й від шкідливих, а почасти і небезпечних для життя продуктів. Ось тут би й починати, змінювати щось всерйоз і кардинально. Бо якось смішно думати про те, чи в правильну склянку наливаємо молоко, коли немає самої корови, яка це молоко дає.

Хмельницька область.