Олесь ГОНЧАР — Юрій ШЕВЕЛЬОВ: діалог через океан

Чому досі немає окремого видання романів, повістей, новел та оповідань О. Гончара, об’єднаних воєнною тематикою? Може, це був би п’ятитомник. Може, солідний тритомник (залежить від формату видання). Таке деідеологізоване «Вибране», на наше переконання, привернуло б увагу читачів і старшого, і зовсім юного поколінь.

Живемо у тривожному світі й тому українські збройні сили повинні виховуватися на патріотичних творах вітчизняної літератури (лише опоненти нашої незалежності можуть нав’язувати суспільству безглузді ідеї нейтралітету. Україна, на жаль, споконвіку була в центрі збройних конфліктів. Невипадково поет В. Симоненко писав «Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова... Громотить над світом люта битва за твоє життя, твої права» («Лебеді материнства». К., 1981, стор. 87).

Воєнна проза О. Гончара — це пізнання історії, з котрої належить робити висновки, щоб не повторювати помилок ні сьогодні, ні в майбутньому. Тим паче що українська мілітарна проблематика — одна з найцікавіших та найдраматичніших (а то й найтрагічніших) у вітчизняному літописі.

Наприклад, радикальні опоненти О. Гончара закидають йому, що він, мовляв, оспівав радянську армію, яка, визволяючи Європу, принесла туди більшовицьку диктатуру пролетаріату. Так, народам східної Європи після перемоги СРСР над гітлерівським режимом довелося більше, ніж на півстоліття, забути про свою незалежність й жити під диктатом Москви. А це означало перенесення в Болгарію, Польщу, Угорщину, Румунію та інші країни всього негативного, що було у практиці так званого «соціалістичного будівництва в окремо взятій державі». Європейські сталіністи виявилися слухняними учнями кремлівського диктатора й повторили на своїх батьківщинах і примусову колективізацію, й репресії, й мілітаризацію всього народногосподарського комплексу, що не давало змоги зробити заможним життя народів цих країн (це викликало опір: повстання в НДР (Німецькій Демократичній Республіці) у 1953 році, в Угорщині у 1956-му, у 1968-му в Чехословаччині, наприкінці 70-х у Польщі, що жорстоко придушувались (за винятком Польщі) тією ж радянською армією, котра відіграла одну з вирішальних ролей у знищенні нацизму).

«Чехословацькі події називають «танковим комунізмом» («панцеркомунізмус»)» — записує О. Гончар у щоденнику 25 грудня 1968 року (т. 2, стор. 40).

Глибоко до серця сприймав письменник і пізніші події в СРСР, коли збанкрутілі кремлівські вожді почали використовувати радянську армію для розправи з власним народом.

«Не поїду на пленум! Після того, що сталось у Тбілісі, як я буду в очі грузинам дивитись? Ніби і я в чомусь винен. Військові били жінок кийками, саперними лопатками, труїли газом... До чого ми дожились! Ті ж ваші удари били не тільки по Грузії, а й по Україні, по всій нашій братерській дружбі... Кати, кати! Це таки імперія зла. Її не змінити. Це на фронті грузини проливали кров за цей Союз, за цю імперію? Щоб бачити, як їхніх дітей вбивають свої ж домашні нацисти?.. Нещасна прекрасна Грузіє, чим я можу тобі допомогти? Хіба що сльозами, що зараз душать мене...» (т. 3, стор. 235).

Ось чому, щоб зрозуміти непросту добу, в якій випало жити О. Гончару, по-справжньому пізнати його творчість, належить постійно розширювати виднокіл над його визначальними творами, насамперед це стосується трилогії «Прапороносці». Це твір про армію, яка (так, була зброєю насильницького поширення більшовицьких ідей у світі) змела з лиця землі нацизм (Німеччина) і фашизм (Італія). Хочемо того чи ні, але треба відділяти тоталітарну ідеологію та її кремлівських провідників від патріотичного руху, що спалахнув зі вступом СРСР у Другу світову війну, зокрема, і в Україні. Тим паче що вся територія нашої республіки внаслідок відступу радянських військ до Волги потрапила під окупацію. Тому українці—воїни армії СРСР воювали не за Сталіна, а за звільнення своєї Вітчизни, де на них чекали рідні й близькі.

Звернемося до свідчень фронтовика, талановитого російського прозаїка Д. Граніна:

— ...«За Родину! За Сталина!» кричали, Даниил Александрович?

— Легенды! Да, поднимались в атаку, люди орали от страха, себя подбадривали, врага испугать старались. Одни матерились вголос, другие вопили «Ура!», третьи молились, четвертые вспоминали родных... Но не товарища Верховного главнокомандующего. Во всяком случае я подобного ни разу не слышал, а только читал. У нас выпускалась окопная газетка, которая так и называлась «За Родину, за Сталина!» («Российская газета». Цит. за «АиФ Долгожитель», 7.05.2003 р.).

Історія — не щось вкарбоване в камінь. Її сторінки постійно змінюються у зв’язку з поглибленням наших знань про минуле, їхнім усвідомленням. З часом запитань не меншатиме. До речі, як повноцінне свято День Перемоги в СРСР почали відзначати лише через 20 років після закінчення війни — з 1965 року.

По-новому сприймається нині й ідеологічна складова війни. Невипадково парламентська асамблея ОБСЄ — міжнародна організація з безпеки та співробітництва в Європі, до якої входять США, Росія, Україна (загалом близько 60 держав світу), 1 липня 2009 року виступила з резолюцією «Возз’єднання розділеної Європи», в якій прирівняла сталінізм до нацизму й закликала світове співтовариство до засудження тоталітарних режимів.

Після завершення Другої світової війни, коли писалась трилогія О. Гончара «Прапороносці», про такі оцінки сталінської політики не могло бути й мови. Тому й сприймається критика опонентів письменника як кон’юнктурна, однобока, що не робить честі нікому. Тим паче що українці у Другій світовій війні були не лише у складі армії СРСР. Тисячі вихідців з України воювали на боці антигітлерівської коаліції, в арміях США, Канади, Франції, Польщі, Чехословаччини, Югославії (декілька десятків тисяч наших співвітчизників стали на бік Німеччини, понад мільйон росіян носили форму ворога СРСР — гітлерівського вермахту...).

Микола Миню, народжений в емігрантській родині у Нью-Джерсі, за свою хоробрість посмертно удостоєний Конгресової медалі Пошани.

Інший герой Другої світової війни, перший українець—випускник найпрестижнішої в США військової академії у Вест-Пойнті, Федір Калакука теж посмертно нагороджений Срібною Зіркою (воював на антияпонському фронті). Високих нагород США і звання чотиризіркового генерала удостоєний ветеран Другої світової Самійло Яскілка.

Ми знаємо про Героя Радянського Союзу Василя Порика, котрий, потрапивши в полон й будучи вивезеним до німецьких концтаборів, продовжував боротися — віддав своє життя за незалежність Франції (рух Опору). Але мало хто чув про канадського українця Петра Дмитрука — героя Канади, котрий теж загинув за свободу Франції, воюючи в королівських військово-повітряних силах своєї другої батьківщини.

Олесь Гончар ніколи не мріяв про військову кар’єру, надіти погони й узяти до рук зброю його примусив обов’язок захисника Вітчизни. У своїх кращих творах, присвячених Другій світовій війні: трилогії «Прапороносці» (1946—1948), новелах «Модри Камень» (1946), «За мить щастя» (1964), романі «Людина і зброя» (1962) та інших письменник правдиво (так, у частині з них з ідеологічним навантаженням — вимушеною даниною сталінській добі) відтворив події, учасниками яких були українські солдати й офіцери, хай і в радянській формі.

Багато говориться, але майже не досліджується воєнна проза та поезія О. Гончара в контексті європейської та світової літератури. А коли б це зробити, думається, герої прозаїка (сам він визначав свій творчий метод як поетичний реалізм) не загубилися б серед героїв романів Е.М. Ремарка, А. Барбюса, Е. Хемінгуея, Е. Паунда, Д.Д. Пассоса, 

Ф.С. Фіцджеральда... На наш погляд, Шура Ясногорська та Євген Черниш із «Прапороносців» О. Гончара особливо близькі англійцю Ентоні Кларендону та його коханій австрійській дівчині Катарині, котрих війна розлучила на десятиліття, з роману Р. Олдингтона «Всі люди — вороги».

«Ми хотіли воювати проти всього, що визначило наше минуле, — проти лжі і себелюбства, користі і черствості; ми ожорсточились і не довіряли нікому, крім найближчих друзів, не вірили ні в що, крім таких ніколи не обманюючих нас сил, як небо, тютюн, дерева, хліб і земля...» (Е.М. Ремарк).

Схожі думки роїлися й у голові вчорашнього фронтовика О. Гончара. Але він повернувся на Батьківщину, в якій панувала авторитарна політична система. Він повинен був вижити хоча б заради клятви, яку дав собі: «Якщо лишуся живим, розповім про вас».

Ті, кому випадає доля стати учасником масштабного чи локального збройного конфлікту (фронтовиком), одержують на все життя уроки бойового побратимства, які, часто різко змінюють їхні біографії, стають визначальними в їхньому світогляді.

Ось чому, повторимося, воєнна тема стала провідною у творчості письменника.

Оскільки у нас немає сучасного літературознавчого прочитання воєнної прози автора «Прапороносців» й читачі послуговуються, на жаль, частіше схоластичними опусами його «критиків», ловиш себе на думці про те, що читацька аудиторія занадто легко піддалася на однобоке трактування не лише змісту, навіть назви трилогії О. Гончара. Недоброзичливці письменника нав’язали й продовжують накидати (особливо молоді) звужене розуміння промовистої й полісемічної назви «Прапороносці» (як відомо, 1946 року О. Гончар запропонував до друку першу частину свого масштабного твору і називалась вона «Стрілка», ще був варіант «Стрілка на Захід». Уже в Києві в редакції журналу «Вітчизна» вона одержала назву «Альпи» (редагував рукопис Ю. Яновський). Друга частина майбутніх «Прапороносців» спочатку називалась «Будапешт», у друці — «Голубий Дунай»).

«Тепер щодо назви: «Стрілка» мені не дуже подобається. Чи не порадив би ти мені щось таке... ударне?» (лист 

О. Гончара до свого товариша, теж бійця студентського батальйону Д. Білоуса від 4.05.1946 р.).

«Альпи» послав у «Вітчизну», боюсь, щоб не пропали на пошті. Назва, звичайно, краща від «Стрілки». Просто, велично і навіть символічно. Може, правда, це лише для мене це слово огорнено своєрідною трансільванською романтикою і ароматом. Я написав вже кілька нових розділів, і тому назва і з боку фактичного цілком відповідає. Вся дія зосереджується в основному в Альпах» (лист до В. Бережного від 7.08.1946 р.).

О. Гончар збирався написати не три повісті (що склали «Прапороносців»), а чотири чи п’ять...

Якщо дивитися на назву трилогії «Прапороносці» упередженим поглядом, то можна, зрозуміло, переконувати когось, що у цім слові на першому плані значення «провідники певних ідей» (за опонентами — насамперед тоталітарних). Але прапороносець — це той, навколо кого гуртуються воїни в бою, хто єднає їх в одне ціле. У козацьку добу — хорунжий (інспектор військ, охоронець полкових прапорів та бойових стягів).

І якщо сприймати трилогію О. Гончара як твір, що був покликаний спростувати кремлівський пропагандистський вирок «украинцы — предатели, сотрудничали с врагами на оккупированной территории» (нібито не винні у нищівних поразках перших років війни насамперед Й. Сталін та не завжди компетентне командування збройних сил СРСР), тоді прапороносці будуть сприйматися як римські аквілифери — «ті, що несуть орла», злютовують шеренги воїнів для рішучого бою (для довідки: дослідники твердять, що у криваві 30-ті було розстріляно та засуджено близько 40 тисяч радянських генералів та офіцерів, ось чому полками та дивізіями на початку війни часто командували молоді недосвідчені капітани та майори). Герої трилогії «Прапороносці» — переважно вихідці з України, і їх повинні були об’єднувати заради перемоги над нацизмом-гітлеризмом відповідні символи й традиції.

Так, опубліковані за життя Й. Сталіна варіанти «Прапороносців» несли на собі, як пізніше зазначав сам автор, «тоталітарний накип» (до речі, Олесь Терентійович був самокритичним — визнавав, що існувала офіційна комуністична цензура, але й були «грішні втручання отих потерчат, так званих «внутрішніх редакторів». Катарсис (очищення) був зовсім не чужим автору «Прапороносців», хоча загальновідомо, як занадто нервово реагував він на будь-яке критичне зауваження на адресу «своїх дітей» — творів).

Талановиті книжки передбачають доброзичливе їх прочитання, що не завжди спостерігається у нас. Війна між гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР радикально змінила не лише Європу, а й цілий світ. Що ж тоді казати про людські біографії?

Сьогодні ніхто не дасть відповідь на запитання про те, як склалась би доля письменника О. Гончара, у чий талант віддано вірив його Вчитель Юрій Шевельов. Втягнутому у вир збройного протистояння двох антигуманних ідеологій прозаїку пощастило вижити і його святим обов’язком стало художнє відтворення бойового шляху його друзів — товаришів по фронтовій долі.

Перегорнемо знову сторінки воєнної біографії О. Гончара. З поверненням радянської влади на Полтавщину восени 1943 року колишній військовополонений червоноармієць О. Гончар потрапляє до 190-го запасного полку 2-го Українського фронту. Після обов’язкової для воєнного часу перевірки СМЕРШем (військовою контррозвідкою) він повертається на фронт — хімінструктор 76-ї хімроти 72-ї гвардійської дивізії. Від Кіровограда фронтовий шлях 

О. Гончара проліг через Молдавію, Угорщину до Праги — столиці Чехословаччини. Закінчив війну письменник командиром мінометної обслуги стрілецької мінометної роти 222-го стрілецького полку 72-ї гвардійської дивізії.

«Війну одбехав солдатом, дослужився до унтера (старший сержант), заробив три «Отваги», «Славу», Червону Зірку і, демобілізувавшись, знову взявся за своє: вчуся, вірніше, довчаюся» (з листа О. Гончара В. Тараненку від 3.06.1946 р.).

Після закінчення Дніпропетровського університету письменник став аспірантом Інституту літератури, переселився до Києва.

А куди повели емігрантські дороги його Вчителя — Юрія Шевельова? Спочатку разом із матір’ю жив у Львові, де найрадіснішою була для нього зустріч з відомим мовознавцем В. Сімовичем. 13 березня 1944-го В. Сімович помер. Ю. Шевельов одержав запрошення до берлінського Українського наукового інституту й залишив Україну (дорогою професор пережив декілька драматичних пригод — його (35-річного) ледь не мобілізували до німецького війська (!).

У Берліні Ю. Шевельов зустрів М. Фасмера — видатного німецького мовознавця, славіста (народився в Санкт-Петербурзі, жив в Європі). Останній не був байдужий до української науки, літератури. Цей російський німець пізніше рекомендував Ю. Шевельова шведському Люндському університету, де колишній харківський професор став викладати з січня 1950 року.

Зрозуміло, що ми дещо забігли наперед. Ми обов’язково повинні зупинитися на історії МУРу — «Мистецького українського руху» (творчої організації, що виникла після війни на еміграції в Німеччині й зіграла свою важливу роль у згуртуванні діаспорних інтелектуальних сил. Ю. Шевельов у цих процесах брав активну участь.