Цього села немає на карті. Колишні його мешканці не можуть повернутися, поблукати між порожніми хатами, подивитися на закинуті садки. Бо там, де колись була Бакота, сьогодні тече Дністер. Водночас саме це маловідоме нині село у XІІ—XІІІ століттях було столицею всього Пониззя, як тоді називали Поділля.

 

Щоб потрапити до місця, де колись була Бакота, вам доведеться передусім запастися терпінням. Кам’янець-Подільський та древню столицю відділяють лише сорок кілометрів, проте ця дорога — справжнє випробування. Мало того, що шлях піднімається то круто вгору, то вниз, так ще й дірок в асфальті не злічити! А останній кілометр треба їхати взагалі бездоріжжям. Але весь цей шлях варто подолати, щоб побачити те особливе місце, де колись була Бакота. Лише уявіть: ви стоїте на високій скелі, в якій тисячу(!) років тому було засновано Свято-Михайлівський чоловічий монастир, а внизу — величезний, площею 1590 гектарів, заплав Десни. У цьому місці річка не тече прямо, а робить поворот. Кажуть, що такі місця мають особливо сильну енергетику. Можливо тому, ще до нашої ери тут з’являються язичницькі капища, а в XІ сторіччі — чоловічий монастир. Ось у такому незвичайному місці, на лівому березі Дністра, виникла Бакота.

Проте її спіткала трагічна доля. Затоплення — це був вирок для сотень українських сіл, багато з яких (приміром, Трахтемирів на Черкащині) мають незвичайну історію. Так, Бакота — це колишня столиця Пониззя. 1240 року місто мало дві з половиною тисячі населення, фортецю. Кам’янець, порівняно з Бакотою, був сільцем. Про історію цього древнього містечка, яке більше не існує, мені розповів краєзнавець Тарас Горбняк, який народився у Бакоті, є автором кількох книг про це село.

— Коли зникла Бакота?

— Затоплення відбулося 1981 року, коли з долини вибралися люди. З 1973 по 1981 рік селяни знали, що село буде затоплене. Ніхто нікого не виганяв, ніхто не протестував, як це нині модно. Вибір був простий — хоч купуй хату, хоч будуй нову. Держава компенсовувала витрати на 30—40 відсотків.

— Чи були у самому селі залишки древньої епохи?

— Так, звичайно. Були городище, обвалована фортеця, дитинець. Уже коли знали, що село буде затоплюватися, археологи взялися за активні розкопки усього того, що потрапило у зону затоплення. З 1961 по 1981 рік щороку дві-три археологічні експедиції з Кам’янця, Києва, Чернівців приїздили сюди. На основі цих розкопок було підтверджено, що першою столицею Пониззя була Бакота. Окрім археологічних знахідок, про те, що саме тут була столиця, свідчать літописи. У багатьох з них ви знайдете згадки про відвідини Бакоти найвищими посадовцями Галицько-Волинського князівства: Данила Галицького, його сина Лева, хранителя княжої печатки князя Кирила. Річ у тім, що ця земля 1240 року хотіла від’єднатися від Галицько-Волинського князівства. Для Данила, по-сучасному, це означало сепаратизм. Крім того, це були часи, коли на нашу землю йшли монголо-татари. Треба було не лише збирати податки, а й формувати військо. Зрозумівши загрозу, Данило посилає у Бакоту Кирила, хранителя своєї печатки. Завершився конфлікт тим, що коли прийшло галицьке військо, бакотяни передумали від’єднуватися. А потім була татаро-монгольська навала. Сьогодні точаться дискусії, чому татаро-монголи були тут бажанішими, ніж галицькі князі. Річ у тім, що пришельці на цій землі не зруйнували практично нічого, бо ніхто проти них не воював. Місцева влада просто відкрила ворота фортеці.

— Що трапилося з Бакотою після нашестя монголо-татар?

— Через сто років на ці землі приходять литовці. 1362 року великий князь Ольгерд на річці Сині Води розбив трьох монголо-татарських ханів і віддав цю землю братам Коріатовичам — Федору, Юрію, Костянтину і Олександру.

Але, прийшовши на Поділля, вони обрали собі інше місце для фортеці — селище Смотрич (нині Дунаєвецький район). Туди ж переноситься і столиця. Однак у Смотричі брати Коріатовичі затрималися недовго. Через двадцять років вони перенесуть столицю до Кам’янця. За легендою, брати знайшли це місце випадково на полюванні. Високий каньйон, внизу якого текла річка, робив стіни кам’янецької фортеці неприступним. Відтоді Бакота починає занепадати, а Кам’янець — розвиватися.

— Що сталося з Бакотою після того, як центром Поділля став Кам’янець?

— З 1431 року Бакота стала прикордонним містом. На одному березі Дністра була Литва, а на другому — Польща. Місто було визнано нейтральним, тобто нічийним. Водночас литовці не хотіли втратити над ним контроль. А поляки також воліли мати тут певні володіння. Городяни не витримали такого подвійного тиску і повстали. Вигнавши польських, литовських та українських намісників, 1431 року Бакоту оголошують вільним містом. Але ця вольність була короткою і трагічною. 1434 року приходить велике польське військо. Городяни не змогли чинити тривалий спротив. З того часу міста Бакоти не стало. І, як місто, більше воно не відновилося. Через сто років поляки напишуть: «Бакота — це зруйноване село, в якому залишилися три дима». Тобто три господарства. З кінця п’ятнадцятого сторіччя Бакота стала звичайним селом і більше практично не згадується у літописах. Бо фортеця була у Кам’янці, і саме там розгорталися важливі історичні події.

— Якою була доля Бакоти в останнє для неї двадцяте сторіччя?

— Тут проліг новий кордон — цього разу з Румунією з 1918 року по 1940-й. Купатися, ловити рибу, ходити на берег, навіть дивитися у той бік було заборонено. Моя бабуся розповідала, що навпроти кожного села зводили мур висотою у два метри. Город бабусі прилягав до цього муру. Вона все питала, як обробляти город, щоб не дивитися у бік річки? Рішення було знайдено — вона йшла у кінець городу, розверталася і сапувала так, щоб спиною бути до річки, і щоб прикордонник бачив, що вона не дивиться у бік кордону. А на тому березі були брат, сестра, родичі, колишні сусіди...

Це була п’ятидесятикілометрова прикордонна зона. Селян примушували постійно носити паспорти, які тут називалися форма №3, на шиї на мотузці. Адже кишень тоді в одязі не було. Тобто 22 роки люди намагалися ходити спиною до Дністра і з книжечками на шиї.

Військових дій під час Другої світової війни у Бакоті не було, бо радянські війська у районі Хотина перейшли на другий берег Дністра, румуни здалися, і на цьому війна закінчилася. Справжню трагедію селу довелося пережити 1946 року. Тоді за все літо випав лише один дощ. З гектара отримали лише два центнера зерна. Це була перша причина голоду — посуха. Є й друга — влада не змогла забезпечити доставку людям хліба. Сто кілометрів звідси голоду не було. Я знайшов у Хмельницькому обласному архіві протокол засідання правління колгоспу імені Калініна села Бакоти, де пишуть: «За розпорядженням райвиконкому, у зв’язку з посухою, вирішено п’ятдесят телят із Бакоти відправити у Чорноострівський (тепер Хмельницький) район, бо там посухи немає». З тими телятами пішли ті, що їх пасли, годували і переганяли. З 1946 по 1947 рік ці люди були там і не голодували. Вони кажуть, що звідси брали нитки, плели шкарпетки, рукавиці і там міняли на хліб. То невже за ці сто кілометрів не можна було доставити хліба? У Бакоті від голоду померло 65 осіб, а всього тоді у селі жило 561.

У повоєнні роки почали ширитися чутки, що село затоплять, але не всі у це вірили. 1973 року селян зібрали і офіційно повідомили, що будується ГЕС у Чернівецькій області, і їхнє село буде затоплено. З того часу люди почали переїжджати, а 1981 року остаточно покинули село, і поступово почала прибувати вода. 1987-го вода досягла того рівня, який маємо сьогодні.

***

Шкода, що нині від Бакоти залишилися лише згадки в архівах та спомини колишніх мешканців, а сама древня столиця, як Атлантида, пішла на дно Дністра.

 

Фото автора.