100-літня бабуся щоранку п’є трав’яний чай з медом

Щоранку дочка довгожительки Тамара Нерой, яка доглядає матір, о шостій годині подає їй невелику склянку чаю з трав. «Кладу в нього ложечку меду, — каже пані Тамара, — а снідає бабуся за годину після того. Протягом дня харчується 6—7 разів. Це в нас уже увійшло у звичку. Мамі чай смакує, і лікарі кажуть, що правильно робимо».

У щоденному меню довгожительки — м’ясо. «Протерте, звичайно, — уточнює Тамара Нерой. — Небагато даю. Але тільки із свинини. Яловичини не їсть тепер і не їла раніше. Так само не смакує старенькій курятина». Чому бабусі вона не до смаку? «Кури бабраються скрізь по смітниках, — каже довгожителька, — як потім те м’ясо можна їсти?» Варений бурячок з олією теж їсть щодня. Обов’язково суп чи борщ. А ще все своє життя довгожителька була чистюлею. Це їй передалося від батька. Тому й каже, що «мікроби її не згризли», бо дотримувалася чистоти.

— Я ніколи не з’їла яблучка, поки не помила його, — каже довгожителька. — Не раз бачила, як дехто витре об спідницю, чи штани, і вже тягне до рота. У мене такого не було. Помию — тоді вже їм. І за стіл ніколи не сідала з немитими руками. Могла залишитися голодною, але брудними руками до харчів не торкалася. Мікробів у них не напускала.

— Такий само був батько в нашої Марії Михайлівни, — каже її племінниця Лідія Дашкевич. — Його звали Михайло Березовський. Дві жінки поміняв через те, що були неакуратні. Перша померла після того, як народила четверту дитину. Вдруге одружився тільки через десять років. Побачив, яка нехазяйновита нова дружина, та й розлучився з нею. Але взяв таку саму. Так уже вийшло, що поробиш.

— Вона його через це отруїла, — приєднується до розмови довгожителька. — Бо не могла терпіти, як він вимагав у всьому чистоти. Сам любив порядок і нас до цього привчав. Бувало, піде на базар по молоко, а повернеться з порожніми руками. Мачуха питає, чому не купив? А він каже: нема! Як нема? Такий великий базар, а молока нема? Він тоді пояснює: у тої продавщиці руки брудні, від тої погано пахне, а в третьої посуд немитий, у четвертої марля на банці з молоком не випрана...

Батько був шанованою людиною. Працював машиністом на залізниці. Його зарплати вистачало, щоб утримувати всю велику сім’ю. Помирав на очах у дочки. «Я питаю його, тату, чому в тебе така блювота, від чого це? — продовжує Марія Михайлівна. — А він мені каже, це вона мені щось підсипала в харчі...»

Одна з родичок, по секрету, повідала іншу історію, пов’язану із смертю Михайла Березовського. Каже, що чоловік часто не сідав за стіл через неакуратність жінки. Недоїдав. Врешті, це й призвело до виснаження організму. «Ви ж чули, що бабка сказала? — продовжила співрозмовниця. — Вона теж могла через це не їсти. У крові в них таке. Бабка раніше, коли мала сили, бараболю мила у десятьох водах...»

Хоча б яким було життя, Марія Михайлівна завжди намагалася залишатися у доброму гуморі. «А що зміниться, коли поплачу? Нічого! Тільки голова розболиться». Добрий настрій, слово з перцем — це, на її переконання, запорука довголіття кожної людини. Навіть у свій 100-літній день народження бабуся відпустила декілька жартів. «Я не пригадую випадку, щоб у бабусі був поганий настрій, — каже її внучка Галина Кузьміна. — Дев’ять внуків жили в неї по черзі, коли підростали, і вона всім нам дала раду. Ми приходили у перший клас і вже знали напам’ять стільки віршів! Бабуся дотепер їх читає. Зараз їх вчить моя найменша дочка Наталія. І пісень прабабуся її навчила. Буває, у два голоси співають. Бабуся тихенько, ледь чутно, а Наташа виводить голосніше. Я стану за дверима, заслухаюся...»

Ще одній правнучці — Галі Кузьміній, у дівчинки таке само ім’я, як у мами, бабуся подарувала старовинну гітару. Вона її колись привезла з Москви. Навіть трохи грати навчила. Правнучка, нині студентка Хмельницького університету, береже подарунок як дорогоцінну реліквію. А її сестричка, четвертокласниця Наталія Кузьміна, зараз готується до участі в обласному конкурсі художньої самодіяльності. Навчається у тій само школі, що й колись бабуся. Тоді була гімназія №1 і зараз гімназія. Правнучка дуже добре знає багато сторінок біографії своєї прабабусі. Жалкує, що старенька зазнала стільки горя. Коли Марії Михайлівні було вісім років, померла мама. Дівчинка довго давала раду трьом своїм сестричкам. Батько допомагав. Але ж робота машиніста вимагала затрат часу. Бувало, з поїздки повертався через день, а то й два. Марійці самій доводилося і їсти готувати, і прати...

Мачуху в дім батько привів тільки через десять років після смерті дружини. «Недобрі були мачухи, — згадує довгожителька. — Ні перша, ні друга. Татові не подобалася їхня неакуратність, а мені — холодок в очах у ставленні до нас із сестрами. Та що вже тепер казати...» Тому як тільки Марія підросла, подалася на заробітки. Не куди-небудь, а до Москви.

 Здобути освіту Марії Михайлівні не вдалося. У тодішній столиці влаштувалася на швейну фабрику. Згодом познайомилася з майбутнім чоловіком — Петром Пчєліновим. Він був з Харкова. Працював шофером у Кремлі. Туди його влаштував двоюрідний брат Федір, який працював секретарем у Михайла Фрунзе. Після одруження їм дали двокімнатну квартиру. «Кімнати були такі великі, що діти в них на велосипеді каталися...» Бабуся дотепер пам’ятає адресу. Крім того, вона збереглася на листах, які писала додому батькові. Будинок стояв на вулиці Нікольській, 5. «Це поряд з Центральним універмагом, — каже Марія Михайлівна. — Красної площі з вікон не видно, але до неї від нас рукою подати. Я щодня проходила через неї».

— Якось я їздила в Москву, вже в наші часи, то заради цікавості розшукала цей будинок, — каже Галина Кузьміна. — Стояла, дивилася, навіть ціну квартир дізналася. Сказали, що за двокімнатну квартиру в цьому будинку треба викласти не менш як півтора мільйона доларів.

Троє діток народила в Москві Марія Михайлівна. Найбільш пам’ятні враження залишилися від того, коли ходила з ними на Кремлівську ялинку. А в Жмеринку повернулася, бо батько покликав. Сказав приїжджайте, у нас тут земля є, ще відберуть, а так хату побудуємо. Так він скликав додому усіх дочок. Справді, всі побудувалися на тій земельній ділянці, яка була видана їхнім предкам ще дворянським циркуляром.

— Ми знайшли під матрацом купу фотографій і документ нотаріуса, який підтверджує, що Березовські належали до дворянського роду, — згадують племінниці Марії Михайлівни, які зібралися привітати її з ювілеєм. — А на фотографіях нам дуже подобається розглядати фасони тодішніх суконь. Вони такі оригінальні!

Марія Михайлівна у 54 роки залишилася вдовою. Петро захворів і помер. Сваталися до неї чоловіки. А вона всім відмовляла. Каже: «Яким би добрим з них хто не був, але таким, як Петя, все одно не стане. То нащо він тоді мені?»

Марія Михайлівна сама заробляла на життя. Крім швейної фабрики, ніколи ніде не працювала, бо завжди в неї залишали на виховання внуків. Четверо дочок у неї, нині троє ще живуть, тут же, у Жмеринці. Свого часу майже всі вийшли заміж за військових. Пороз’їжджалися хто-куди — хто у Вірменію, хто в Казахстан, хто в Росію. А дітей — до бабки на виховання. Марія Михайлівна багато шила, плела. У сімдесят років освоїла техніку макраме. Плела сумки і дарувала їх рідним. А також продавала зроблені речі — і мала заробіток. Ще їй платили пенсію за втрату годувальника (нині отримує мінімальну пенсію).

Здоров’я стало підводити наприкінці сьомого десятку. Тоді перенесла чотири хірургічні операції. Їх зробив хірург залізничної лікарні Василь Королюк. Тому довгожителька називає його своїм рятівником. Нині кожен день бабуся під наглядом лікарів. Недалеко по сусідству живе лікар-пенсіонер Валентина Думенко, вона навідується до цього будинку. Якщо ні — приходить родичка, Людмила Кідяєва, вона також лікар, пенсіонерка, тому має час на те, щоб оглянути Марію Михайлівну.

Довгожительку вітали з іменинами стільки людей, що в хаті тісно було. (Багато у неї родичів у Жмеринці). Підприємець Олександр Довгань, наприклад, букет квітів і подарунок вручив від себе, а також від депутата районної ради Андрія Стемповського. Накрили стіл і підняли келихи за довгожительку. Марія Михайлівна у відповідь пообіцяла ще років з двадцять протриматися разом з великою родиною. «У 95 вона ще працювала на городі і їздила на інвалідному візку на ринок, — каже її дочка Тамара Нерой. — Є ще порох у порохівницях».

На знімку: 100-літня Марія Пчєлінова зі своєю правнучкою Наталією Кузьміною.