Одному з корифеїв Івано-Франківського академічного обласного муздрамтеатру імені Івана Франка, народному артисту України Володимиру Родю виповнилося 80 років. Більше півсотні з них віддано театрові. Сьогодні Володимир Родь — наш гість.


Перша роль урятувала від каторги


— Володимире Івановичу, пам’ятаєте свою першу роль?
— Це було в Кривому Розі, де я народився. Йшла війна. Фашисти відступали і забирали малих хлопців у Німеччину. Ходили чутки, що їхні нутрощі використовують для різних експериментів. Мама, аби врятувати мене, вирішила відправити до сестрички в безпечну частину міста. Але як туди пройти? Дівчаток не чіпали, і мамуся перебрала мене в дівчинку: одягла панчішки, спідничку, зав'язала на голову хусточку. І ось я так іду — і за 300 метрів бачу німецький пропускний пункт. Тікати назад? Але ж куля наздожене. І якась невідома сила мені каже: іди вперед. Підходжу, а німець кричить: «Пропуск!» — «Я мала дитина», — відповідаю жалібно по-німецьки. Той як гримне: «Іди геть звідси!» Щоб завернути за ріг, треба пройти метрів 50. Йду повільно, аби не видати себе. А вже як за ріг завернув, як підняв спідничку, як через паркан перескочу! Оце такою була моя перша роль. Я її ніколи не забуду.
— Тоді й вирішили, що вам пряма дорога в артисти?
— Коли після війни у школах поновили навчання, ми поставили виставу. Мені дісталася роль якогось діда. Потім однокласниця, яка мала в класі великий авторитет, сказала: «Володю, ти маєш бути артистом». Ця дівчинка й посіяла мені в голову те зерно. Я постійно брав участь у художній самодіяльності, був ведучим концертів, словом, втягнувся і бачив себе надалі тільки артистом. У театрі разів по десять переглядав вистави, обожнював улюблених акторів. Якось висмикав собі волосся на голові і зробив залисини, як у одного відомого актора. А коли помітив, що інший головний артист ходить у дірявих шкарпетках, бо з одягом після війни було сутужно, поробив дірки і у своїх. Це була фанатична любов.
— Потім — театральний інститут?
— Як би ж то! Здаю останній екзамен в школі і того само дня отримую направлення у Нахімовське військово-морське училище. Мама плаче, тато плаче, бо я єдиний син. Як не просили у військкоматі, нічого не вийшло. Так я вперше опинився далеко від дому, у Севастополі. Душа моя до цього училища не лежала. Знайомий другокурсник, який марив флотом так, як я театром, порадив: вали іспити — йди звідси. Я так і зробив. Пишу диктант — і плутаю букви у словах. Куратор запідозрив, що щось не так: в атестаті жодної трійки, а тут така безграмотність. «Ми тебе й без екзаменів візьмемо!», — кричить. Я не витримав: «З мене не буде офіцера, я люблю театр, у мене душа артистична. Може, я чиєсь місце зайняв!». Мабуть, таки справив на нього враження, бо він мене відпустив. Приїжджаю додому — батьки не натішаться. А тут новина: театральний інститут оголосив додатковий набір, Амвросій Бучма набирає курс. Я поїхав до Києва. Екзамен з майстерності здав на «п’ять» — допоміг аматорський досвід. Отримав довідку, що зарахований до інституту, і щасливий поїхав додому зніматися з військового обліку. А там: «Ти у мене підеш у військову авіацію, без екзаменів. Геть звідси!» — гаркнув на мене майор військкомату. Я в розпачі! Йду містом — дороги не бачу. Зустрівся один працівник міськвиконкому, який знав мене по концертах. Розповідаю йому про своє горе, і він допоміг. Його дзвінок і вплинув на мою долю. Наступного дня я уже був на заняттях в інституті.


«Портретів багато, а акторів мало»


— Як згадуються вам студентські роки?
— Це був такий милий час! Нашими викладачами були відомі артисти — Амвросій Бучма, Гнат Юра, Наталія Ужвій, Поліна Нятко, Костянтин Хохлов. На перегляди і обговорення вистав приходили відомі письменники — Вадим Собко, Іван Кочерга, Олександр Корнійчук, Натан Рибак. А на дипломні вистави, як на ринок, приїжджали режисери з усіх театрів. До мене підійшов молодий чоловік у шкірянці, з вусиками, Віталій Смоляк. Називає мене Вовочка. До речі, так я у нього завжди й був Вовочкою. Запрошує на роботу в станіславський театр. «Станіслав, — каже, — це мініатюра Києва. Тобі сподобається. Колектив у нас прекрасний». Боже, мене запрошує сам режисер та ще й такий симпатичний! Я сказав, що приїду відразу після канікул. «Нащо тобі ті канікули? — каже він. — Ми зараз на гастролях у Білорусії. Їдь прямо туди». Я й приїхав. Пам’ятаю, у Вітебську театр грав «Безталанну». Колектив невеликий — всього душ 30, і в масовці на сцену виходили Віталій Смоляк, Микола Равицький. Дивлюсь, вони одягають шаровари та як вріжуть гопака — аж курява стовпом стоїть! Я був вражений і зачарований.
— Як прийняв вас колектив?
— Бучма нас вчив: не хапайтеся за головні ролі. Це негарно! Бучма ходив по фойє театру і казав: «Одні портрети, а артистів нема». Таке тоді було виховання. Тож я відразу став просити режисера: «Не давайте мені великих ролей». А загалом у театрі я зіграв понад двісті ролей. Спочатку — школярів, а потім комедійні, гострокомедійні, соціальні ролі. Колеги вважають, що найбільш вдалими моїми роботами були Стецько і Шельменко-денщик.
— А якою своєю роллю ви найбільш задоволені?
— Не мені казати, які ролі добре зіграв, а які ні. «Ніколи не будьте задоволені виконанням своєї ролі», — наставляв нас Бучма. Над роллю треба працювати все життя. Сьогодні граєш її добре, завтра — інакше. Бо якщо штампуєш роль, швидко перестає працювати і розум, і фантазія.
— Як ви готуєтеся до вистави?
— Мушу відпочити перед виходом на сцену, а в цьому віці — особливо. Ніяких розмов у цей день. Нас учили: ніколи не дивіться зі сцени в очі глядачам, а поверх голів, бо кожна людина тією чи іншою мірою володіє гіпнозом. Актори не раз відчували це на собі.
— Ніколи не хотілося змінити місце роботи?
— Нікуди не йшов, бо вважав, що коли в колектив приходить інший директор, інший режисер — то й театр стає іншим. У нас часто змінювалося керівництво, тож я наче працював щоразу в новому театрі. Запрошували в інші трупи, але я знав, як важко актору влитися в новий колектив. До того ж ще й мій характер: я однолюб.
— Важко було знаходити спільну мову з режисерами?
— Були періоди, коли сидів на задвірках, нічого не грав. Якось, коли уже геть було нестерпно, мене взяв до себе у театр фольклору, народних свят і видовищ режисер Володимир Нестеренко, але невдовзі я повернувся на старе місце. Коли не давали ролей, рятував себе художньою самодіяльністю. І зараз керую студентським театром у коледжі фізвиховання. Цей театр на конкурсі у Києві посів друге місце серед 17 колективів-учасників. Я цим дуже тішусь.


Яким був, таким і залишився


— Що змінилося у характері того юнака, яким ви прийшли у станіславський театр?
— Здається, яким я був, таким і залишився. У мене така ж молода душа, я люблю людей, життя, свою професію. І свої погляди не змінив. Мене вчили, що театр — це одиниця, єдине ціле, і так я його розумію понині. Не звертав уваги на людську заздрість. Не встрявав у якісь війни. Ніколи не ходив просити звання. Мені навіть соромно взяти для когось запрошення. Я краще куплю квиток, порву його і на це місце попрошу виписати запрошення. Оце такий я дивак.
— Мабуть, з таким характером працювати в театрі непросто.
— Я дуже ранима людина, тому боюся людей. Хтось не привітається, а я вже думаю: що такого йому зробив? Стараюся не наживати ворогів, не робити людям зла, ні з ким не сваритися. Вірю в те, що зроблене добро повертається до людини сторицею.
— Серед акторів у вас є друзі?
— Найкращий мій друг — дружина. А найбільше люблю своїх онуків.
— Кажуть, актор має вчасно зійти зі сцени. А коли для актора настає той час?
— Я вже поривався зійти. Але наш молодий директор театру Ростислав Держипільський наче мене реставрував. Дивлюсь, у мене на сцені все виходить. Молоді актори кажуть: ми на вас рівняємося. Бо я кожному пораджу, намагаюсь нікого не образити, бути делікатним. Та й молодь до нас прийшла прекрасна. Вони — наче курчата від однієї квочки. Всі працьовиті, розумні, талановиті.
— Що дає вам сили у складні моменти життя?
— Віра в Бога. Знаю, що Бог зі мною. Зрозумів це ще малим, коли три місяці лежав під підлогою і дихав крізь шпарки дощок, щоб не вивезли до Німеччини. На постої у нас були німці. Мама випускала мене із схованки, коли їх не було вдома. Якось вона забула закрити дошки, і мене побачив німець. Потім він сказав мамі, що через три дні вони відступають, і їй уже не треба буде мене там тримати. І нині, у свої вісімдесят, я так само відчуваю Божу ласку.

Івано-Франківськ.
На знімку: Володимир Родь.


Фото автора.