Анатолю Демо-Довгопільському, засновнику Рівненського українського театру, з його непересічним талантом та працьовитістю належало б стати одним із найяскравіших театральних діячів України. Однак творчий та життєвий політ драматурга і режисера у 1943 році обірвала фашистська куля — під час масового розстрілу української інтелігенції.
Відтоді ім’я Демо-Довгопільського загубилося. Лише зрідка воно траплялось в історичних розвідках, переважно діаспорних. Але ось у рівненському видавництві «Азалія» вийшла книга «Живе слово — рухом, звуком, барвою». Сюди увійшли твори майстра і спогади про нього.
— Матеріали до цього збірника доводилося збирати по крупинці не тільки в Україні, а й за кордоном, — розповідає Інна Нагорна — упорядник книги. — Фактично в кожному такому матеріалі простежується незрадлива любов нашого попередника до України. Зрештою, українським духом Анатоль був пройнятий уже з дитинства. Його батько входив до складу керівництва Української Народної Республіки (очолював Державний банк). У другій половині 1930-х років юнак навчався у Рівненській українській гімназії. У Рівне він повернувся на початку війни з Кракова, де довго працював. Організація театру в Рівному стала його найважливішою справою. Також керівник театру був талановитим балетмейстером, робив фактично всі танцювальні номери до вистав, дав новий колорит таким суто українським танцям, як гопак, чумак, запорожець.
Театральна трупа складалася частково із акторів колишнього радянського театру, частково із приїжджих акторів та аматорів. Мистецький рівень театру був дуже високим. У вересні 1941 року театр здійснив першу виставу — «Мартина Борулю» Карпенка-Карого. Пізніше були поставлені п’єси Котляревського, Кропивницького, Грінченка, Васильченка, Куліша. Була підготовлена також вистава за повістю Демо-Довгопільського «Кохання верховин».
Театральні вистави, за спогадами очевидців, сприймалися як щось неймовірне в тих умовах, гартували волю і свідомість глядача. Успіх театру визнали навіть німці, вони також приходили на вистави. І все ж трагічна доля не оминула керівництва театру, в тім числі й Демо-Довгопільського.
— Керівник театру мав реальну нагоду врятуватися, —розповідає у своїх спогадах колишній артист Рівненського українського театру Сергій Примак. — Якось після вистави, коли я змивав грим з обличчя, до кімнатки вбіг німець з автоматом у руках. Питає: «Де пан Анатоль?» Я здивувався: німець, а балакає українською. Кажу: «Там, на сцені». А він: «Скажи, що його сьогодні мають відвідати. Тільки щоб ніхто більше цього не чув». Я кивнув, хоч не розумів, про що йдеться. Пан Анатоль подякував за попередження. Почав готуватися до втечі, але не встиг. Німці були уже на порозі. Чорний хід також перекрили. На Демо-Довгопільського наділи наручники. Провели обшук у приміщенні. Забрали з собою декілька книг. У тому числі й «Кохання верховин». Тоді також заарештували ще кількох чоловік із театру.
Після цього арешту (16 липня 1943 року) і після розстрілу (15 жовтня 1943 року) Рівненський театр, по суті, перестав існувати, хоч деякий час втримати його «на плаву» ще намагалася пані Омелянович-Павленко.
Може, ім’я загиблого кануло б у забуття, якби не відомий український письменник Улас Самчук. Зокрема, в книзі «На білому коні» Самчук, номінант на Нобелівську премію, писав про Демо-Довгопільського: «(його) Я знаю ще з Закарпаття і Праги — цікава, кольоритна постать, балетмейстер, актор опереток, керівник революційного театру у Хусті «Летюча Естрада», а заразом безпосередній учасник боїв з чехами, де він на моїх очах був тяжко поранений вибухом гранати. Пристрасний націоналіст-мельниківець, який самотужки прибув сюди у Рівне, де й організував групу молоді».

Рівненська область.
На знімку: таким був Демо-Довгопільський.


Фото з архіву.