Цю історію розповів польський ксьондз отець Гжегож. У Луганську він служить уже шістнадцять років, добре знає нашу мову і традиції, спілкуватися з ним легко і просто. Останніми роками кожен серпень святий отець проводить у Німеччині, де править службу. Цього літа до нього звернулася парафіянка досить похилого віку з міста Хайденхайм. Вона запитала у святого отця, чи не знає він у Луганській області таке місто — Золоте? Назвала ще декілька селищ, розташованих навколо шахти «Карбоніт». Отець Гжегож був здивований:— Звідки ви так добре знаєте цю місцевість?
— У роки війни я була інтернована з Югославії на Донбас на відбудову шахт, — пояснила Маргарита Орд. — Минуло шістдесят років, але добре пам’ятаю той час. Мені було лише 18 років, працювати доводилося в жахливих умовах, і якби не добрі місцеві жінки, які нас підгодовували, напевно, я б не вижила. Хотілося б розшукати людей, які поставилися до мене з добром, подякувати їм, дізнатися, як склалися їхні долі, чи живі вони?
Записки пролежали 60 років
Маргарита Орд передала святому отцю дві записки з адресами її знайомих у Золотому, котрих вона хотіла розшукати, і як подарунок тим, хто їй колись допоміг, три теплих светри. Хоча папірці з адресами пролежали 60 років, вони добре збереглися. Видно, з ними поводилися бережно.
Разом із ксьондзом ми поїхали в Золоте. Вказані адреси знайти було непросто. Як з’ясувалося, є п’ять поштових адрес міста, що складається із шахтарських селищ — «Золоте-1», «Золоте-3», «Золоте-5»... Якби не люди, потрібні будинки ми б шукали до вечора. Селища одне від одного досить далеко, і перш ніж потрапити в кожне з них, треба здолати пагорби, об’їхати терикони. Часом крутизна пагорбів була така, що доводилося сумніватися, чи здолає їх наш мікроавтобус. Але отець Гжегож виявився чудовим водієм.
Незважаючи на розкиданість населеного пункту, жителі добре знають один одного, пам’ятають старі назви вулиць і навіть тих, хто не дожив до сьогодення. А ми шукали п’ятьох людей, імена яких зазначені на аркушиках із шкільного зошита, — Теклю Павлівну, Білецьку Олександру Дмитрівну і Фільку, «в якого не було руки». Ще на одному аркушику красивим почерком була зазначена адресу двох сестер — Любові Сидорівни й Ольги Сидорівни Вишнякових. Місцеві жителі показали нам дорогу до будинку, де могли жити Вишнякові. Хвіртку відчинила молода жінка, котра, на нашу радість, виявилася правнучкою Ольги Сидорівни. Незабаром ми сиділи в садку і спілкувалися з дочкою Ольги Вишнякової — Людмилою Володимирівною та онукою Іриною. Сестер Вишнякових уже немає в живих. Люба ще в п’ятдесятих роках виїхала з чоловіком до Волгограда будувати ГЕС і там залишилася, а Ольга все життя прожила в Золотому.
Узявши в руки папір з адресою, Ірина раптом вигукнула:
— Мамо, погляньте, це ж почерк тітки Люби. Виходить, це вона писала шістдесят років тому?
Людмила Володимирівна, Ірина і вчителька місцевої школи Раїса Гончарова допомогли нам дізнатися про інтернованих «югославів».
Із історії шахти «Карбоніт»
У перші дні Великої Вітчизняної війни рішенням Попаснянського райкому партії шахту було висаджено в повітря і затоплено, дороге обладнання вивезено до Середньої Азії та на Урал. Після визволення Золотого від німців у вересні 1943 року шахту почали відбудовувати. З фронту повернули деяких фахівців, роком пізніше з війни почали повертатися шахтарі. Проте відбудовувати зруйноване вуглевиробництво довелося жінкам. У 1946 році на шахті була створена комсомольсько-молодіжна бригада, комсоргом якої обирається Володимир Христич. Того ж року Христич везе в Москву особисто Сталіну добутий бригадою ешелон вугілля. У 1947 році шахту повністю відбудували і здали в експлуатацію з проектною потужністю 450 тис. тонн вугілля на рік.
Вони — як наші остарбайтери
Торік шахта «Карбоніт» відзначила своє 100-річчя. До знаменної дати краєзнавці зібрали багато матеріалу. Зняли фільм, розшукали унікальні знімки, записали спогади. Не торкнулися лише однієї теми — роботи на відбудові шахти інтернованих «югославів». За радянської влади ця тема була закрита, сьогодні про неї просто не говорять. Оскільки на державному рівні вивчення цього факту історії поки що не активізується, люди, очевидно, вагаються самі визначити до неї своє ставлення. Але від історії важко відійти. Ще живі свідки воєнних і післявоєнних років, вони пам’ятають, як відроджувалася шахта і хто її відбудовував. Час остаточно не стер з лиця землі бараки, де жили інтерновані. І хоча на місці колишньої зони сьогодні будують церкву, люди пам’ятають, що тут було раніше. Ще залишилися могили на цвинтарі. За даними Маргарити Орд, наприкінці війни в ці краї інтернували 1450 «югославів», які мали німецьке коріння. Більш як 300 осіб померли, п’ятеро покінчили життя самогубством, 42 втекли, половину з них спіймали.
Як пише у своїх спогадах Маргарита, інтерновані «югослави» дуже голодували і потерпали від донбаських степових морозів. Тутешні люди ставилися до них по-різному. Хтось розумів, що ці зовсім ще юні дівчата і хлопці нічого поганого нам не зробили, вони — жертви війни, як і радянська молодь, вивезена до Німеччини. Інші зривали на таких само нещасливих людях, як і самі, зло, образу і гіркоту втрат.
Марія Данилівна Сопельник розповіла нам, що «югославів» водили під конвоєм, вони працювали в шахті та механічному цеху. Підтверджує, що їх погано годували, і наші люди часом ділилися з ними скудною їжею. Пам’ятає, як один «югослав» зробив на замовлення її матері духовку, і мати віддячила — віддала йому маленьке цапеня. 83-літня Данилівна вважає, що якби побачила деяких «югославок» сьогодні, найпевніше, впізнала б їх. Можливо, згадала б і Маргариту. Її ровесник Петро Васильович Зігуля згадав, як одного разу до столу, за яким обідала родина, підійшов «югослав» і голодними очима дивився на їжу. Непроханого гостя почали проганяти, але мати шикнула на всіх, узяла з миски «маторженик» з макухи і дала прибульцю. Той відкусив, присів і почав валитися набік. Так і помер біля двору в кущах.
Інтернованих ховали на цвинтарі Золотого, окремо. Невдовзі тут з’явилося понад двісті хрестів. Довго, завдяки Ніні Гладкій, за могилами доглядали. Сьогодні вони вже зрівнялися з землею.
З історії міста Золоте
За час німецької окупації на роботи до Німеччини було вивезено 110 жителів. Врятувалися лише хворі й ті, хто мав довідку про хворобу. Багатьох урятував лікар Золотовської лікарні Панас Шанін, котрий видавав довідки здоровим людям.
«Той Вовка, котрий народився в шахті»
Дочка Ольги Сидорівни, на жаль, мало що знала про інтернованих «югославів». Післявоєнних фотографій родичів у сім’ї збереглося мало, і на них молодої Маргарити ніде немає. Хоча збережена нею адреса Любові Вишнякової дає змогу припускати, що наприкінці сорокових років двох дівчат зв’язували дружні стосунки, наскільки вони були можливі в той непростий час. Ірина запропонувала зателефонувати до Волгограда, сину Любові Сидорівни — Володі, який, можливо, щось знає про цей період життя своєї матері.— Це, до речі, той самий Вовка, якого тітка народила просто в шахті, — повідомила Ірина.
Але Маргарита нічого такого не писала у своїх спогадах, тому можна припустити, вона не знала, що в Люби народився син. Люба в шахті штовхала вагонетки з вугіллям. Доводилося цим займатися і Маргариті, тож, можливо, якийсь час вони працювали разом, чому й подружилися. Чоловічі бригади в шахті з’явилися лише після війни, коли солдати повернулися додому, а у воєнний час вугілля добували жінки. «Югославкам» теж доводилося братися за відбійний молоток. Будучи вагітною, Люба продовжувала тяжко працювати, не думаючи про наслідки. Батьківщині потрібне вугілля — це головне. Одного разу Люба відчула себе зле і зрозуміла, що народжує. Дитина народилася семимісячною, вагою 750 грамів. Її поклали в якусь коробку й обклали пляшками з теплою водою. Думали, не виживе, а немовля виявилося сильним.
Ірина додзвонилася у Волгоград, але Володя, на жаль, нічим не втішив. Спогадів і свідчень того часу Любов Сидорівна не залишила. На пропозицію Ірини ми поїхали до Марії Василівни Янкової, яка у роки війни працювала шахтаркою і мала гарну пам’ять. 87-літня бабуся Маша взяла аркушики з іменами й адресами, читала без окулярів. Розповіла, як працювали дівчата в шахті, як рубали вугілля в складі комсомольсько-молодіжного колективу, згадала «югославок» — де вони працювали і де жили. А от Фільку, в «якого не було руки» і який працював бригадиром у «югославок», не згадала. Не знала і Олександри Білецької і Теклі Павлівни, про яких пише Маргарита.
Не пам’ятала про таких і Орина Вікторівна Масленнікова. Їй уже 91 рік. Розповідає, що до «югославок» люди ставилися добре, не кривдили. Хоч і не дружили. Скільки їм платили і як годували, вона не знає.
Того дня ми відвідали ще декількох старожилів, але даних про Білецьку, Теклю Павлівну і про бригадира Фільку так і не знайшли. На копії фотографії, де Маргарита в шахтарській амуніції зі своєю подругою, її ніхто не впізнав. Але отець Гжегож задоволений розслідуванням. Ми зібрали небагато фотографій, спогадів, нових фактів, що, треба сподіватися, ще раз повернуть Маргариту Орд у часи її юності. Вона залишила Золоте 1949 року і після цього жодного разу сюди не поверталася. Але завжди пам’ятала.
Луганськ.
