У київському видавництві «АртЕк» вийшла книга Олександра Клековкіна «Theatrіca/Лексикон». Театральних словників у світі останнім часом видано десятки. У нас за останні 75 літ (після розгрому буржуазних націоналістів на мовному фронті в 1933 році) це лише друга спроба, першу зроблено два роки тому в Одесі.
Книга Клековкіна солідна: 568 сторінок, півтори тисячі статей. Тираж — сто примірників. Може, це й не мало, адже не буває надто багато серйозних вчених, яким така книга справді потрібна. Ці сто томів, очевидно, не дійдуть до книгарень, а одразу — до рук зацікавлених гуманітаріїв. З огляду на це, нібито й нема сенсу писати в масовій газеті про книжку, яку масово не читатимуть.
Одначе писати про неї варто. На те є кілька важливих причин. По-перше, ця книжка — серйозна. Якщо в суспільстві виходять серйозні наукові книжки, призначені нехай навіть для сотні інтелектуалів, — таке суспільство не можна вважати пропащим. Зрештою, теорію відносності Ейнштейна теж мало хто з нас читав, але ж усі визнаємо, що вона — важлива. Отож, тут втішає сам факт наявності.
Друге. В книжці є передмова, де сформульовано принципи, важливі не лише для сотні вузьких фахівців. Чому нам варто дбати про словники термінів? Краще не скажеш, аніж каже про це сам професор Клековкін: «Ясна річ, що всі технології, у тому числі й театральні, надзвичайно рухливі, а системи термінів — мінливі й проблемні. Це територія невпинної боротьби — між учорашнім і завтрашнім театром, між буттям і небуттям... Ці межі завжди унаочнюються у спробі систематизувати світ, принаймні його віддзеркалення у слові. Чим жорсткіше окреслюватимуться межі привабливого й зрозумілого для нас світу, тим наочнішою ставатиме його відмінність від світу інших людей — світу, з існуванням якого ми мусимо рахуватися, так само, як вони — з існуванням нашого.
У цьому сенсі будь-яка система термінів — надзвичайно потужний провокативний чинник, у діалозі з яким маємо шанс розсунути межі власної свідомості і здійснити те, чого, власне, й прагне театр — знайти спільну мову і дійти згоди хоча б у словах».
Отут варто пошкодувати про малий тираж. Бо доходити згоди (хоч у словах) — це актуально не лише для вузького кола.
Клековкін вірить у можливість такої згоди. Тому його книжка справляє враження подвигу — більшого, ніж подвиг вченого-відлюдника.
І нарешті, третя причина, з якої ця книжка заслуговує на увагу. Не далі як цього тижня наша газета писала про те, що словникарська справа в Україні практично заморожена — нема на неї коштів у держави. Так от, Клековкін створив цю книгу (як і кілька попередніх своїх) без жодної участі держави, лиш завдяки самому собі та видавництву «АртЕк».