єдиний із 200 закарпатців-інвалідів Чорнобиля переніс гостру променеву хворобу

З цим високим, кремезним чоловіком спілкувалися ми, на жаль, у лікарняній палаті: Іван Іванович укотре поправляв здоров’я. Інвалідом другої групи став після дворазового перебування не просто в зоні, а у самому центрі тієї планетарної трагедії. Із майже двох сотень інвалідів-чорнобильців Закарпаття у нього одного невтішний діагноз: променева хвороба.
Незважаючи на перенесені нелюдські муки, страждання фізичні й моральні, врешті-решт інвалідність, Іван Герц залишився приємним, дружелюбним, життєрадісним. Мало того — він активний у громадській роботі, здобув вищу освіту, звів будинок, усі сили віддає сім’ї, шанує друзів і високо цінує колег.


Штрихи біографії


Іван Іванович Герц народився 21 червня 1957 року в селі Лохово Мукачівського району. Закінчивши восьмирічну школу в рідному селі, здобув фах столяра-червонодеревника з виготовлення художніх меблів. Після строкової служби прийшов працювати в Мукачівську професійну пожежну частину №4. Спочатку був респіраторник, згодом — молодший інспектор, далі — водій. Після його атестували і перевели в Мукачівську самостійну воєнізовану пожежну частину №4 (відбувався процес воєнізації пожежних підрозділів). Іван — хлопець кмітливий і до техніки вдатний — став працювати водієм усіх марок спеціальних пожежних машин: рукавного ходу, автомобіля зв’язку й освітлення, димовисмоктувача, технічного, пінного, порошкового ходу, автоматичної драбини... Сержанта Герца поважали як людину і цінували як доброго фахівця. Тим паче намагався Іван бути старанним виконавцем і зразковим пожежником, оскільки у цій же частині несли службу його батько і майбутній тесть.


Квітневе відрядження


...Те квітневе відрядження напередодні травневих свят, які відзначалися тоді весело й велелюдно, його родина не забуде ніколи.
— 28 квітня 1986 року надійшла бойова команда: негайно відправлятися до Києва на термінові курси, — згадує Іван Герц. — Квиток нам забронювали... Вранці 29 квітня генерал Десятников, тоді начальник пожежної охорони Української РСР, вишикував на київському плацу 350 пожежників, яких відрядили з усієї республіки.
«У Чорнобилі сталася невелика пожежа. Треба замінити колег», — коротко, чітко, але з якимось сумом у голосі промовив генерал. Усіх їх із Києва повезли автобусами. У Прип’яті розділили на групи й команди. Іванові Герцу — комуністу і 29-річному батькові двох дітей — дали «драбину» і ввели до складу московської команди з п’ятнадцяти чоловік, яка працювала на дезактивації міста.
— Моє завдання було простим: подавав драбину, витягував рукави, а інші пожежники дезактивували багатоповерхівки, — розповідає Іван Іванович. — До Дня Перемоги Прип’ять має бути очищена від радіоактивного бруду — таке перед нами поставили завдання... Разом з іншими добровольцями ми везли у могильник високорадіоактивну техніку. У величезний за довжиною рів привезені на жорсткому зчепленні по дві-три машини «пресували» важкими танками з широченними гусеницями і тут же заливали бетоном на околицях сіл Буряківка і Чистогалівка.
Нас попереджали... У кожного були так звані накопичувачі. Й кожен раз у кінці дня ми здавали показники. У когось сумарно досягало 50—60 рентгенів. Я один із закарпатців переніс гостру променеву хворобу — «схопив» аж 112 рентгенів!.. Смертельна доза — сто. То було моє перше чорнобильське «загартування», яке тривало з 29 квітня по 8 травня 1986 року.


Друга вахта


Після того відрядження в зону І. Герца направили до Києва — до Інституту гематології Академії медичних наук УРСР. У четвер і п’ятницю йому поставили крапельниці. А на вихідні ж усі розходяться. Пішов й Іван до брата, який жив у Києві. Приїздить у понеділок, а його ліжко зайнято. Він півдня походив-покрутився — ніякої уваги. Сів на поїзд і — додому. Фізично був здоровий, кандидат у майстри з велоспорту, чемпіон області 1973—1974 рр.
— Що відчував тоді? Дуже дерло в горлі, час від часу втрачав пам’ять, відчував велику слабкість, — згадує тепер Іван Герц. — Але якось те переніс. Здавалося — усе минуло...
Можливо, так і обійшлося б. Адже молодий організм, домашня їжа, сімейний затишок, чудова природа — все сприяло видужанню.
Та у підрозділ пожежників, де ніс службу Іван Герц, у середині липня 1988 року надійшла конкретна вимога: відрядити на ліквідацію наслідків Чорнобильської аварії стільки-то чоловік відповідного віку. Негласно можна й добровольців. А якщо ні — примусово. Колектив вирішив підійти до цього «неформально» — тягнули картки, на яких була б позначка: витягнув таку — їдеш. Іван Герц натрапив на ту... І ось з 20 липня до 21 серпня 1988-го він ніс вахту на самій ЧАЕС.
— На четвертому блоці я відпрацював 320 годин, — каже Іван. — Зміна тривала по 12 годин згідно з графіком... Нарешті мене попросили додатково побудувати перед пожежною частиною закритий тамбур — десь три на чотири метри, щоб звідти поливати майданчик й обливати водою зі шланга техніку.


А документи знищено!


Тоді мене нагородили медаллю «Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС». Представляли до ордена, але чомусь не дали... Після того я приїхав додому. Надали місячну відпустку. І коли здавалося, що ось-ось стає ліпше, я несподівано отримав інфаркт. Стало страшно. Дев’ять місяців змушений бути на лікарняному: до роботи не допускали, а я рвався — там між друзями видужаю. «Ні!» — дедалі невблаганнішими ставали лікарі. Лікувався то в Мукачевому, то в Ужгороді, дали направлення в санаторій «Карпати».
Стан І. Герца не поліпшувався. Скоріше, навпаки. Його направляють на консультації до Києва — в Інститут променевої патології. Там дійшли невтішного висновку: переніс променеву хворобу. Звідти — в поліклініку МВС.
Здоров’я полишало молодого ліквідатора. Нестерпні болі докучали майже кожної миті. Медики встановили інвалідність другої групи, пов’язану з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС. І тоді, на самому початку 90-х, кинувся шукати документи, які б підтвердили його перебування в тій злощасній зоні. Ніде нічого! Вердикт був по-бюрократичному суворим і безповоротним: «У зв’язку з високою радіоактивністю всі документи того періоду, в тому числі й ваші, знищено». Що робити? Пенсію призначили на той час мінімальну — 144 рублів.
Та все-таки почесна грамота міністра і знак ліквідатора, що вважаються і дотепер відзнакою мужності, хоробрості та відданості пожежника, а також підтвердження особисто командира частини своє зробили: істину вдалося встановити. Але здоров’я це не додало. На жаль...


Попри все


— У 1991-му мене паралізувало — відняло лівий бік, — з болем у серці згадує Іван Герц. — Я переніс два інсульти й інфаркт... У інвалідній колясці мене доправили до Німеччини. Нас, десятьох українських інвалідів-чорнобильців, автобусами направили до Мюнхена. Діагноз підтвердили: променева патологія головного мозку. Звідти — до Києва, у інститут нейрохірургії. Там я переніс 14 курсів лікування: кожні три-чотири місяці все починалося знову. Після третього курсу лікування ще раз — до Мюнхена. Вдруге. Треба було 57 тисяч бундесмарок на операцію. Таких грошей ні в мене, ні в нашої держави не знайшлося. Я змушений був відмовитися. Приїздив професор з Берліна і тільки розвів руками. Додаткове обстеження — і я в Києві. У столиці я лікувався у знаменитого професора Вінницького та завідувачки десятої клініки Ірини Володимирівни Степаненко. Завдяки цим двом людям я залишився жити на цьому світі... 92-го я приховав інвалідність — хотів працювати. Батько і тесть на роботі, гарний колектив, а мені йти на пенсію... І все-таки через якийсь час від роботи відсторонили і таки відправили на групу.
Як зараз? З 1993-го десь зо три роки стан дуже важкий. Я змушений був їздити двічі-тричі щороку на лікування до Києва. Пожежна охорона забезпечувала путівками в санаторії... Я не міг ходити. Дев’яносто шостого стало краще: почав ходити, відпустило лівий бік... Навіть морально це якось підбадьорювало, додавало сил. Уже 1997 року мене обирають головою Мукачівського районного осередку «Союз Чорнобиль України». На цій посаді працюю дотепер. Змушений періодично їздити до столиці до лікаря Степаненко в Інститут мікронейрохірургії АМН (в народі — інститут Ромоданова).
...Іван Іванович — людина цілеспрямована. Заочно закінчив Львівський лісотехнічний інститут. Працював директором лісоторгового складу до 97-го — чорнобильцям оформляють загальну пенсію у п’ятдесят років. У нього двоє дорослих дітей, які, як і батько, здобули вищу освіту. Мешкає лейтенант запасу І. Герц у селі Руське Мукачівського району у власному будинку, вирощує сад і виноград — словом, прагне жити повноцінно, активно і змістовно.

Закарпатська область.