Переселенка з Луганщини працюватиме у «Рівнегазі»
— Шановні пасажири, оплачуйте вчасно проїзд, будьте чемними один до одного і цінуйте працю кондуктора та водія, якщо не хочете, щоб у вас були такі тролейбуси, як на Луганщині, — таке незвичне звернення українською мовою можна почути на одному з рівненських тролейбусних маршрутів. Жінка-кондуктор, яка промовляє ці слова, не з чужих розповідей знає, які на Луганщині тролейбуси. Також їй судилося дізнатися, що таке війна і хто вони, так звані бандерівці, якими її так лякали на батьківщині.
Галина Повстяна (на знімку) — корінна мешканка Лисичанська — вже третій місяць живе з донькою та онукою в Рівному. 22 травня, коли поблизу її будинку почали лунати гарматні залпи, жінка похапцем зібрала речі і разом із рідними вирушила до Західної України.— Коли на Луганщині розпочалися бойові дії, я стала в Інтернеті шукати, куди можна виїхати, — розповідає пані Галина. — Зверталась до міських рад різних міст, але отримувала відмову. Адже я планувала не просто приїхати на проживання до мирного міста, а й працевлаштуватися в ньому. Також шукала роботу й моя донька, яка має фах економіста. У Рівному представники міської влади з’ясували в службі зайнятості, що для мене є вакансія в тролейбусному управлінні.
Пані Галина придбала квитки на потяг 24 травня. Та коли за два дні до запланованого від’їзду під вікнами рідної домівки почали лунати постріли, жінка забрала доньку з чотирирічною онукою й попутним транспортом вирушила до Луганська, звідки вони дісталися до Рівного. Першочерговою справою на чужині для переселенців став пошук житла. Спочатку вони мешкали в готелі, а потім вирішили винаймати квартиру. Галина, не стримуючи сліз, розповідає, що хлопчина, який винаймав квартиру, почувши історію біженців, віддав їм на певний час власне помешкання, а сам жив у церкві.
— Із такою щирістю і відвертістю людей, як у Рівному, я не зустрічалася ніде, — зізнається жінка. — Неодноразово стикалась із черствістю і байдужістю чиновників, знаю, як важко відчиняються двері у людей влади, а серця їх відкриваються ще важче. У мене онучка — інвалід з дитинства, тож поріг не однієї інстанції довелося оббити. А тут я прийшла в адміністрацію, у відділ соцзахисту, в службу зайнятості і чи не вперше в житті відчула до себе людське ставлення. Коли в чужому місті у нас залишилось усього 400 гривень на життя, ми зверталися по допомогу до керівників різних підприємств. Я була неймовірно вражена, коли голова правління ПАТ «Рівнегаз» Петро Дубас не просто допоміг моїй сім’ї коштами, а вислухав нас, розпорядився, щоб у магазині, який працює на підприємстві, нам виділили продукти. А найголовніше — запропонував моїй доньці роботу в абонслужбі підприємства.
Галина Повстяна переконана, що працевлаштування — найголовніше на сьогодні для них із донькою. За її словами, вони приїхали на Рівненщину назавжди і налаштовані бути повноцінними громадянами українського суспільства.
— Не чекаємо, що нам постійно допомагатимуть лише через те, що ми переселенці. Ми приїхали сюди назавжди. На Луганщині для нас немає перспективи. Кілька років поспіль я не могла знайти роботу, оскільки маю робочу групу інвалідності. Донька працювала економістом, але потрапила під скорочення. У Рівному ж я маю роботу, донька працевлаштована, онучка пішла в дитсадок...
Знайомі, коли почули, що їду на Західну Україну, де ніколи в житті не була, щиро дивувались, що я добровільно вирушаю в «лігво бандерівців». А «бандерівці» стали для мене найріднішими людьми. Я все життя розмовляла російською мовою, а тут спілкуюсь лише українською — із поваги до краю, який став мені другою батьківщиною. У мене на сьогодні є мрія — взяти напрокат вишиванки і сфотографуватись разом із донькою та онукою для соцмереж. Нехай мої земляки почують і побачать, що Рівненщина — це найдуховніший і найщиріший край нашої єдиної неподільної України.
Фото автора.
