175-ту річницю від дня заснування святкує Київський національний університет імені Тараса Шевченка.
У багатьох українців (та й не тільки) це святе місце завжди викликатиме приємний щем про незабутні роки студентської юності.
Ювілей, особливо 175-річний, — не лише час ушанувати видатних попередників та визначні досягнення, а й привід окреслити перспективи, завдання з урахуванням вимог часу. Про минуле, теперішнє, а найголовніше — майбутнє наше інтерв’ю з ректором університету, академіком НАН України Леонідом Губерським, проректором з наукової роботи, професором Валерієм Григоруком, професором, директором Інституту філології Григорієм Семенюком, професором, деканом історичного факультету Віктором Колесником, доцентом історичного факультету Віктором Коротким, директором Музею історії Київського університету Іваном Патриляком.
Леоніде Васильовичу, традиційно ювілей пов’язують із підбиттям підсумків. Наше запитання стосується майбутнього. Яким буде Київський національний університет імені Тараса Шевченка якщо не через 175, то через 10-20 років?
Л. Губерський: Я його уявляю як університет, який матиме, насамперед, потужну матеріально-технічну базу: навчальні класи, лабораторії з суперсучасним обладнанням для гуманітарних та науково-технічних факультетів. Адже й нині є де купити і вітчизняне, і зарубіжне якісне обладнання, але... бракує коштів. Ми ж не можемо на старій базі, якій 30 років, навчити фахівця, тим більше не можна проводити фундаментальні дослідження.
Крім того це, звичайно, кадри. Вже сьогодні ми намагаємося робити все, щоб не утворилася прірва між старшим і молодшим поколінням, щоб ми не втрачали зв’язок поколінь, адже закласти підмурок наукової школи, підготувати професора архіважко.
В університеті є робоча група, яка займається питаннями перспективного розвитку вузу. Вона, зокрема, вивчає нинішню освітню ситуацію, її програмування на майбутнє: це відкриття нових факультетів, розробка нових наукових напрямків. Приміром, у КНУ був медичний факультет, і завдання класичного університету — повернути його якщо не в повному обсязі, то, спочатку, у вигляді кількох відділень. Крім того, в університетах завжди були теологічні факультети та відділення, а також напрям, який би вивчав людину в комплексі.
Якщо взяти світові університети, до яких, безсумнівно, належить і КНУ, то де він розташований у табелі про ранги?
Л. Губерський: Це досить непросте питання. Насамперед хочу зазначити, що цього року Київський університет по Україні зайняв перше місце поряд із КПІ. Що ж стосується зарубіжних рейтингів, то там для нас абсолютно незрозумілі критерії, не збігаються підходи. Та й узагалі наші вузи в цих рейтингах навіть не беруть участі.
Однак не можна сказати, що за рівнем навчального процесу і наукових досліджень ми дуже відстаємо. Наші фахівці затребувані на Заході й успішно працюють у багатьох зарубіжних університетах та наукових центрах. Годі говорити і про наших студентів — приміром, математиків. Останні кілька років вони постійно лідери на міжнародних олімпіадах. Улітку нинішнього року в Будапешті на міжнародній математичній олімпіаді студентів університетів команда КНУ посіла перше місце. Друге — команда Ягеллонського університету (Краків, Польща), третє — команда Московского університету ім. М. Ломоносова. А в олімпіаді, до слова, брали участь студенти з 50 країн, було представлено 98 університетів.
29 липня 2009 року вийшла постанова Кабінету Міністрів, де Київському університетові надано статус самоврядного дослідницького національного вищого навчального закладу. Які переваги дає таке звання?
Л. Губерський: На дослідницькі університети покладаються великі сподівання. Це означає, що на наукові дослідження в такому вузі має виділятися не менше 25 відсотків загального бюджету університету, чого сьогодні і приблизно не маємо. Крім того, на 30 відсотків мають підвищитися зарплати для викладацького складу, на 20% — стипендії. Передбачається щорічно виділяти кошти для стажування 200 науково-педагогічних і наукових співробітників, 1000 студентів і аспірантів університету у провідних закордонних науково-навчальних центрах.
Варто додати, що все це передбачається впроваджувати з 2011 року. Хочу підкреслити: такий статус накладає високі вимоги й підвищену відповідальність. Він не повинен бути вічним, його треба постійно обстоювати.
Крім того хотілося б, щоб тенденція створення величезної кількості національних університетів не перекинулася й на дослідницькі. Адже ми втратимо саму ідею, заради якої взагалі створювалися дослідницькі університети. Їх у світі дуже мало, навіть у найбагатших країнах, там дуже високі вимоги: освіта, наука, інновації.. І якщо хоча б одна ланка випадає, то це вже не дослідницький університет. Плюс наявність наукових шкіл, розгалужена система наукових досліджень, відповідна кількість учених високого рівня і фінансування.
В. Короткий: На рівні держави має бути розуміння, що всі вузи не можуть бути університетами. І якщо фінансування на університет не виділяється, або недостатнє, то це не означає, що університет не виживе, але коли держава починає втручатися у внутрішнє життя вузу, порушуючи засади внутрішньоуніверситетської автономії, це і є кризою університетів. Своїми необдуманими діями держава втручається у діяльність університету й або примушує виконувати не притаманні йому функції, або відбирає у нього ті функції, які він повинен виконувати і завжди виконував. Якби такий контроль був над університетами, то в нас би не з’явився Грушевський, а перед ним — Антонович, який був його вчителем. Власне, уся національна ідея, усі її витоки пов’язані з нашим університетом. Тож доцільніше було б у державі мати один чи два національних університети. Адже та кількість, що є сьогодні, не може бути такою, бо вони не мають для цього необхідного кадрового потенціалу. Вихід — призупинити акредитації, переглянути їх, задекларувати національну освітню програму та доктрину, яка вже давно застаріла.
Леоніде Васильовичу, сьогодні студентам не вистачає місць у гуртожитках, науковцям — коштів для досліджень. Які пріоритети розподілу бюджету університету? Зокрема, яка частина коштів виділяється саме на науку?
Л. Губерський: Цього року наш бюджет становить близько 480 мільйонів гривень. До речі, на дослідницький університет, приміром, у США виділяється від 2 до 5 мільярдів доларів. Наука фінансується окремим рядком: на неї виділили 48 мільйонів (10%). Решта — загальний фонд, який іде на зарплату, стипендію та комуналку.
Крім того, є ще позабюджетні кошти (прийом на перший курс, прийом з інших вузів, магістратура, аспірантура), але ми не маємо права пускати їх ані на капремонт, ані на капітальне будівництво — ми обмежені у використанні нами ж зароблених коштів.
Хочеться додати, що наявні в державі кошти на освіту та науку не можна розпорошувати на таку велику кількість вузів, яка є в Україні. У нас їх близько 900, у країнах Європи — по 40-50. Тож хоча щороку збільшується фінансування освіти і науки, однак справжні вузи цього не відчувають. Є сенс визначити 10-15 пріоритетних напрямків роботи і дати їм потужне фінансування.
Університет розростається, на факультетах більшає відділень, студентів також, і дедалі частіше кільком факультетам та інститутам стає тісно під одним дахом. Так, приміром, занепокоєння з приводу забезпеченості аудиторним фондом висловив декан юридичного факультету Іван Гриценко. Чи планується «переїзд» окремих факультетів?
Л. Губерський: Кількість студентів зростає, і катастрофічно не вистачає аудиторій, приміщень. Однак, на жаль, переїзду чи розселення перенаселених інститутів та факультетів поки що не планується — нема місця. А будувати нове — дорого. Крім того, вважаємо, спочатку потрібно збудувати гуртожитки та квартири для працівників.
Якщо вас запитати про викладачів, то ви, напевне, скажете, що у КНУ всі найкращі. Які напрямки наукової та викладацької роботи ви вважаєте провідними?
В. Григорук: Досвід роботи всіх університетів світу свідчить: студент має займатися науковими дослідженнями, науковими розробками з першого дня, з першого року навчання. Нещодавно в університеті створено Інститут високих технологій. Він готуватиме студентів після року-двох навчання на фізичному, радіотехнічному, факультеті кібернетики, хімічному, біологічному, які в одній голові об’єднають знання з цих виробничих дисциплін — тобто, готуватиме фахівців світового рівня.
Загальний напрямок наукових досліджень — все те, що пов’язано зі словом «нано»: нанотехнології, нанофізика, наноелектроніка, нанобіологія, нанохімія. І тут є значні результати у наших науковців, викладачів.
В університеті потужний кадровий потенціал. Нині плідно працюють 47 наукових шкіл. Прізвища багатьох учених, які працювали і створювали наукові школи, не потребують імен і по батькові: академік Глушков батько кібернетики на радянському просторі. Кілька тижнів тому було століття від дня народження Миколи Боголюбова. Це одна з трьох видатних особистостей, який однаково сильно знав і фізику, і математику. Подібні приклади можна навести і з інших галузей знань.
Навіть створення науково-дослідницької частини було ініційовано в університеті в 50-х роках минулого століття, і пов’язано це було з тим, що наш професор Толстой запропонував на високій нараді ідею, що науковий потенціал викладачів не має достатнього розвитку тільки в рамках навчальної роботи. Потім це розросталося, і нині в університеті 68 наукових лабораторій, 50 докторів наук, які працюють безпосередньо в науково-дослідній частині, 450 кандидатів наук, які працюють там же. Щорічно університет приймає до своїх лав 40-50 докторантів і понад 500 аспірантів. І природно, що за кількістю спеціалізованих рад, за результатами наукової роботи університет імені Шевченка займає чільне місце серед вищих навчальних закладів.
Зверніть увагу, в минулому році бюджет університету розглядався до останньої копійки на засіданні вченої ради, затверджувався і був проголосований. І ми отримали на оснащення наукових лабораторій, навчальних лабораторій фінанси, яких давно вже не бачили.
Більше того, в університеті нині прийнято іншу, змінену, концепцію вивчення іноземних мов: з 2011 року починаючи, тисяча студентів, аспірантів мають стажуватися за кордоном за однієї жорсткої і обов’язкової умови — необхідно знати мову в такому обсязі, щоб там було легко навчатися.
І. Патриляк: Сьогодні вранці по радіо почув, що французький прем’єр ініціював програму з підсилення й відновлення французами своєї ідентичності. Вони зрозуміли, що під цими прапорами вони заходять у світ з розмитою ідентичністю. А історія — це наука, котра покликана зберегти національну ідентичність та цілісність. Тим часом у нас — величезна проблема використання підготовлених спеціалістів, в наших школах невідомо якої історії вчать, окремі міські ради, скажімо, приймають постанови про уроки правдивої історії. У результаті ми, замість того щоб іти в ногу з цивілізованим світом та зміцнити свою національну ідентичність, розмиваємо її і розпорошуємо. А в умовах формування модерної нації це не просто неприпустима розкіш, а величезна помилка.
Ми в університеті робимо все, що можемо, щоб представити те бачення історії України, яке найбільш коректне, найбільш наближене до справжніх подій. Адже багато речей, які ми вважаємо історією, ще й досі впливають на наше життя. І в цих умовах ми на історичному факультеті докладаємо усіх зусиль, щоб історію не політизувати, щоб викладати її надзвичайно коректно, надзвичайно делікатно і, найголовніше, щоб те, що ми викладаємо, було забезпечено та підтверджено документально. Адже без цього історія перетворюється на вигадку та казку, чого історик-професіонал собі дозволити не може. Тому абсолютна більшість наших викладачів, користуючись тим, що останніми роками в нашій державі активно відкриваються архіви, постійно працює в архівах, постійно черпає звідти все нові й нові документи, на базі яких готуються фактично нові курси лекцій, нові підручники, нові монографії, статті. Це стає все доступнішим для студентів, і ми сподіваємося, що ті люди, яких випускає історичний факультет, прислужаться у націо- та державотворчих проблемах.
Чому аспіранти, на навчання яких держава витратила значні кошти, дедалі частіше виїжджають за кордон для продовження наукової кар’єри в іноземних вузах? Чим це загрожує вітчизняній науці?
В. Григорук: Безумовно, від цього втрачає і держава, і її наука. Величезні кошти, вкладені в підготовку аспірантів, потім докторантів, стають на службу іншим країнам. Вихід один: створювати такі умови в Україні, щоб не було потреби з неї виїжджати. Важлива не лише достойна зарплатня, а й достойне наукове обладнання.
Доходить до парадоксів: щорічно з України п’ять випускників 11-го класу їздять на міжнародну олімпіаду з фізики і звідти привозять золоті, срібні, бронзові медалі. Не завжди золоті. Чому? А відповідь керівника команди проста: коли розв’язуються теоретичні завдання, то наші справляються швидко, ефективно і точно; коли справа доходить до експериментальної частини, то в цьому нашим важко, бо обладнання інше — вони в очі його не бачили.
Умовою стажування в закордонних вузах та участі в міжнародних наукових конференціях є хороше знання іноземної мови. Наскільки рівень студентів відповідає вимогам міжнародного наукового співтовариства?
Г. Семенюк: Ми прагнемо, щоб студенти володіли не тільки англійською, а й, приміром, китайською. Адже без цього і прогрес неможливий. Інститут філології покликаний готувати фахівців, які знають і державну мову, і іноземні. Наша структура — одна з найбільших в університеті: 32 кафедри філології, 650 викладачів, близько 70 докторів наук і 270 кандидатів, доцентів.
Останній рік — величезний крок уперед. Коли ми ухвалили нову університетську концепцію, було створено центр, щоб, приміром, на технічних факультетах посилено спеціальною програмою вивчати мову, насамперед англійську. Щоб не було враження, ніби в нас узагалі на цих факультетах не вивчаються мови. Велику роботу провели на факультеті філології, активні люди там очолили цей процес — молоді викладачі, аспіранти.
Якщо говорити про діапазон мов, які вивчаються в інституті, то їх близько 30. Цікаво, що з кожним роком зростає увага до вивчення східних мов. Якщо раніше було менше двох абітурієнтів на місце на східну філологію, то вже цього року близько восьми. Коли гарні економічні відносини зі східною державою, то й мова тієї держави має попит.
Крім того, приміром, Китай, Корея, Японія та Туреччина зацікавлені, щоб їхню мову вивчали. Практично всі студенти, які вивчають ці мови, мають можливість стажуватися за кордоном. Ці держави приділяють цьому велику увагу і виділяють фінансові ресурси, допомагають оснащенню матеріальної бази. Я думаю, що треба повчитися в китайців, корейців, арабів: привозять апаратуру — тільки давай приміщення! Хотілося б, щоб і Україна в цьому плані так само дбала, щоб відкривалися українські центри в інших державах. До речі, 5 листопада в нас відкриття центру білоруської мови та культури. Чекаємо президента Білорусії пана Лукашенка...
Чи опікується університет долею своїх випускників і чи планує допомагати їм із працевлаштуванням?
В. Колесник: В університеті працює центр працевлаштування, який регулярно влаштовує ярмарки вакансій. Студенти дуже активно беруть у ньому участь. Однак якщо говорити про розподіл фахівців, то в нас його, як такого, немає. Це загальна тенденція в країні. У радянські часи розподіл був обов’язковим, і люди забезпечувались роботою. Тепер же більшості випускників ми пишемо «вільне працевлаштування».
Варто зазначити, що частина студентів (приміром, на історичному факультеті) проходить і наукову (археологічну, архівну тощо), і педагогічну практику. І вони, проходячи цю практику, часто співпрацюють із різними установами та організаціями. Таким чином ще під час навчання підшуковують собі майбутнє місце роботи.
А от щодо решти випускників, то, звичайно, тут складніше: з одного боку, частина сама не хоче йти працювати за тим дипломом, який ми йому видаємо, — скажімо, викладач історії. Крім того, кожен хоче залишитись у місті. Певною мірою це добре, адже привчає випускників до прагматизму: не чекати, що хтось дасть роботу, а самому шукати та проявляти ініціативу. Хоча, звичайно, краще було б, щоб держава, вкладаючи величезні кошти у підготовку фахівців, раціонально їх використовувала. Це було б виправдано і для нас. Бо, не маючи розподілу, ми не знаємо, скільки взагалі різних фахівців, зокрема істориків, необхідно. Адже у нас 25 областей, і в кожній області є мінімум один педагогічний інститут чи університет, в якому є історичний факультет. У Києві, приміром, таких фахівців готує чотири вузи. Загалом в Україні 35 історичних факультетів у вишах державної форми підготовки. А якщо взяти комерційні, то виникає питання, хто контролює процес підготовки фахівців, якщо нема розподілу? Треба, щоб міністерство якимось чином налагодило і контроль, і облік, адже так ми часто витрачаємо кошти нераціонально.
І останнє запитання до Леоніда Васильовича. Ви — випускник Київського національного. Пофантазуйте і порівняйте Леоніда Губерського-студента зразка 1969-го і 2009 років.
Л. Губерський: Звісно, ми на «Лексусах» на навчання не їздили... Жартую, звичайно. Визнаю, що в нинішніх студентів вищий рівень освіченості. Крім того, молодь стала прагматичнішою та цілеспрямованішою. Раніше у студента була спокійніша молодість: він знав, що хоч би як закінчив вуз, без роботи не залишиться. А нині, починаючи з третього курсу, всі намагаються працювати. І не тому, що треба гроші, а щоб мати місце майбутньої роботи.
Крім того, студенти стали більш комунікабельними. Однак відчувається відсутність масових організованих молодіжних об’єднань. Я не закликаю сьогодні бігти у комсомол, але що є нестача організаційного начала, то це — факт. Не вистачає і комплексності духовного та фізичного розвитку, гарту. Зате студенти стали розкутішими, вільнішими, незакомплексованими.
Публікацію підготували Анна БОЙКО та Віталій СУДДЯ.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА та з архіву «Голосу України».
