Журналістика неякісна. Журналістика в глибокій кризі. У нас немає мас-медіа. Журналісти шалено корумповані. Таку характеристику вітчизняній четвертій владі дав Євген Глібовицький, представник Києво-Могилянської бізнес-школи.
Ця категоричність, можливо, була б зрозумілою і доречною на лекції в студентській аудиторії, де апріорі не буває опонентів. Але «вирок» про нікчемність нашої журналістики був винесений на україно-канадській конференції «Взаємодія судів, ЗМІ і громадськості».
Гадаю, патріот Глібовицький не ризикнув би так безапеляційно принижувати вітчизняні мас-медіа, якби на зустрічі були, скажімо, керівники «могилянки» та інституту журналістики, де сотнями в рік випускають працівників ЗМІ...
А загалом розмова в стінах Кловського палацу, де віднедавна після шестирічної реконструкції оселився Верховний Суд України, була змістовна і корисна. Слуги Феміди і акули пера обговорили гострі проблеми взаємостосунків і подальших дій. Про актуальність діалогу свідчать навіть теми дискусії: «Громадськість і суди: чи є відповідальними ЗМІ за негативне сприйняття громадськістю судів?», «Вороги чи союзники?».
Отакої! Одразу висловлю свою точку зору: про яку відповідальність журналістів йдеться, якщо вони лише очі і вуха суспільства? «Неча на зеркало пенять». ЗМІ лише оприлюднюють думки і оцінку громадян, які беруть участь у судових процесах». Так вважають і колеги, представники газет «Юридическая практика», «Юридичний вісник», та керівники прес-служб Верховного і столичного апеляційного судів та Спілки журналістів.
По той бік «барикад» були судді. І їм теж було що сказати. Про замовний характер окремих виступів ЗМІ, про некомпетентне висвітлення проблем судочинства, про зневагу (вслід за політиками) до презумпції невинності тощо.
Діалог тривав цілий день. А завершився підсумком: «Не треба з журналістів робити юристів, навчаючи їх. Слід домогтися, щоб вони стали союзниками суддів».
Цю думку висловив Джеральд Сенюк, який скромно представився суддею провінційного суду. Але до нього прислуховувалися чи не найуважніше. Може, тому, що він говорив українською. Може, тому, що він Григорович — батьки емігрували до Канади 1928 року. А ще, вочевидь, тому, що Джеральд професіонал з іменем: він 30 років працював суддею (сім з них — очолював суд), а нині займається журналістикою. Годі й шукати більшого авторитета.
Пан Сенюк на посаді судді завжди прагнув підвищити рівень доступності, ефективності та дієвості судів.
Міжнародна конференція засвідчила: є і в нас суди, де зв’язкам із СМІ приділяють належну увагу і пожинають хороші плоди. Зокрема, досвід Запорізького і Одеського апеляційних судів вартий окремих публікацій. Там між суддями і журналістами склалися партнерські відносини, в яких домінують взаємоповага і професіоналізм. Там не шукають недругів, ось що головне.
Вони щезнуть, переконані в суддівському корпусі, коли бодай в обласних судах запрацюють прес-служби, про створення яких говорять у високих кабінетах. Хочеться вірити. Але спілкування із прес-службою Леоніда Черновецького (і багатьох міністрів), монстром-посередником, який лише віддаляє журналістів від джерел інформації, досі не надихало на плідні контакти. Служби ті схожі на недолугу секретарку, яка сама допомогти не може і до начальника не пускає.
Між мас-медіа і суддями має бути прямий діалог. Він може бути плідним, коли йдеться про інтерв’ю з головою, заступниками про фінансування, поліпшення умов праці, реформування системи тощо. А якщо акула пера чи мікрофона хоче розповісти, чому нахабний ім’ярек виніс неправосудне рішення, вигнав когось із залу суду, заборонив зйомку, вів себе грубо і упереджено із сторонами — хто прокоментує таке? Звертатися до дисциплінарних комісій, Ради суддів чи Вищої ради юстиції — те саме, що вимагати справедливості після вступу вердикту в силу. Корпоративність десятиліттями процвітає в судах.
Утім, останні події у ВСУ, зокрема, його прагнення ширше відчинити двері, налагодити відверті, союзницькі зв’язки із СМІ свідчать про принциповий перегляд позицій. Замість образ судді дедалі частіше демонструють відкритість, прозорість і повагу.
Згадана конференція — переконливий доказ. Вів її, до речі, суддя ВСУ, керівник комітету з питань зв’язків із ЗМІ Олег Кривенда. Співдоповідачами були Петро Пилипчук, перший заступник Голови Верховного Суду України, і Клод Прованше, Уповноважений з федеральних судових справ Канади.
Як зазначили партнери, мета співпраці — повернути довіру до українських судів. У Канаді, до речі, такий проект реалізовували десятиліття. В Україні цей процес, за словами заокеанських колег, проходить швидше. Критика судової системи є легітимною і доречною, коли вона розумна і професійна — у цьому солідарні і слуги Феміди, і представники ЗМІ. Однак професіоналізму треба навчати. Журналістів не вчать правової журналістики, і жоден ВНЗ країни не випускає суддів.
В академії суддів, своєрідній вищій партійній школі, підвищують кваліфікацію. Із зарубіжними аналогічними вищими школами порівнювати принизливо (для нас), а ось з іншими академіями, правозахисними, варто. В академії Генпрокуратури на одного слухача витрачають на рік у 15 разів більше, в академії СБУ — в 20, аніж в академії суддів.
Судді, виходить, у нас справді незалежні. Від державної турботи і гідного фінансування.
Може, тому деякі з них неналежне ставляться до обов’язків, ЗМІ і громадськості?
