Майже 70 тисяч українців щороку помирає від побутових травм. Це трапляється чи не утричі частіше, ніж в інших європейських державах. Не краща ситуація й на українських автошляхах: тут щороку гине 7—7,5 тисячі людей, з них більше третини не доживають до приїзду «швидкої». Дуже часто життя та здоров’я залежить саме від очевидців надзвичайної події. Та чи кожен знає, як правильно надати першу допомогу?

Як поводитися під час пожежі, аварії, землетрусу чи звичайної побутової травми навчають на спеціальних курсах. З кінця минулого року подібний тренінг відкрито, зокрема, при Оперативно-рятувальній службі Києва. За цей час підготовку тут пройшло близько 200 людей, розказує «Голосу України» інструктор-методист Олег Картавий.


Головне — не панікуйте!


Поки що такі курси досить непопулярні серед киян, говорить співрозмовник. Однак люди вже починають цікавитися питаннями власної безпеки. «Здебільшого приходять кияни віком від 20 до 45 років. Це соціально активні люди. Переважно — офісні працівники (ІТ-галузь, виробництво), часто приходять молоді батьки».
На думку інструктора, більшість тих, хто відвідує курси першої допомоги, сумніваються в ефективності існуючої системи охорони здоров’я. Крім того, додає, «за даними ВООЗ, близько 40% людей, що під час ДТП отримують травми, сумісні з життям, не доживають до приїзду «швидкої». Адже оточуючі або не знають, як адекватно надати першу допомогу, або неправильно це роблять». Люди розуміють, що небезпечна ситуація може статися будь з ким, тож вирішують взяти ситуацію в свої руки.
Пішов на курси першої допомоги й 24-річний киянин Дмитро Корженевський:
— Я захоплююсь екстремальними видами спорту (лижі, велосипед, віндсерфінг тощо), а там достатньо висока імовірність травм — тож захотілося бути підготовленим. Давно думав записатися на такі курси, а тут друзі проявили ініціативу, зібрали команду, і ми всі разом пішли.
Під час занять Дмитро отримав чимало корисної для себе інформації. «Наш лектор — людина з досвідом, тож дізнався про чимало нюансів на практиці, про які раніше й не подумав би. Все-таки теорія — це одне, а практика — зовсім інше». Тепер знаю, що головне правило — бути обережним, та якщо вже щось трапилось — не панікувати.
— Я навіть не знав, що коли людина подавилася, її не можна стукати по спині. Так само тепер знаю, що не варто розтирати обморожене місце, — із захопленням ділиться набутими під час курсів знаннями киянин Віктор.
І справді, розказує Олег Картавий, під час тренінгу людей навчають елементарної грамотності, умінню правильно думати та адекватно реагувати у надзвичайній ситуації.


«Нас ще у школі навчили, куди бігти під час ядерного вибуху»


Курси тривають 16 годин (2 повних дні чи 5 вечорів) та включають не лише теорію, але й практику. Практичні навички відпрацьовують за допомогою манекенів, тренажерів, наочних засобів тощо. За словами Олега Картавого, справжні рятувальники-інструктори навчать вас правильно накладати пов’язки, транспортувати постраждалих, а головне — пояснять основні алгоритми дій у різноманітних форс-мажорах.
— Досвід рятувальників та пожежних показує, що інколи навіть кількох нескладних маніпуляцій, зроблених очевидцями трагедії до приїзду екстрених служб, достатньо для порятунку життя та здоров’я постраждалого, — упевнений Олег Картавий.
Та, додає співрозмовник, ідеї безпеки абсолютно непопулярні у нашому суспільстві: «прямої загрози, приміром, атомного вибуху, як було в часи СРСР, немає, тож більшість думає, що можна цим особливо не перейматися. Але ж це нонсенс, коли у 3-мільйонному місті складно набрати групу з 6 чоловік для проведення курсів». Та змушувати нікого не можна, упевнений рятувальник — до бажання зробити власне життя безпечнішим кожен має прийти сам.
А от киянка Антоніна впевнена, що такі курси — або для тих, хто у радянські часи у школі прогулював уроки початкової військової підготовки, або для сучасної молоді:
— Надавати першу допомогу постраждалим нас навчили ще у школі. Улюбленим днем навчального року був День цивільної оборони, коли замість уроків проводилися тренування. Нам показували фільми про те, в який бік бігти у випадку ядерного вибуху, спускали спеціальними евакуаційними входами у метрополітен, розказували, що робити у випадку зараження. Єдиний негативний момент «навчань» — власноруч зшита напередодні ватно-марлева пов’язка, дихати через яку майже весь день було складно. Крім того, у школі й пізніше, на військовій кафедрі в університеті, нас вчили не лише майстерності «вдихання життя» в бездиханного гумового манекена, а й навичкам накладання шини при переломах. Усе це вбивалося в голову так, що, впевнена, і зараз би не розгубилася, й із пари дощок чи товстих гілок зробила б шину. Щоправда, нещодавно у маршрутці не змогла допомогти хлопцю під час нападу епілепсії. Одразу згадала, що треба вставити йому ложку в рота, однак, зрозуміло, ані у мене, ані в інших пасажирів ложки з собою у кишені не було...
Сьогодні подібне дітям розказують під час уроків охорони життя та здоров’я дітей, однак недостатньо уваги приділяється практичним навичкам. Крім того, на думку Олега Картавого, чи засвоїть дитина основи першої допомоги на все життя, «на сто відсотків залежить від викладача». Саме тому, на думку фахівця, два вихідні, витрачені на курси, у майбутньому допоможуть врятувати не лише чуже, а й ваше життя. Адже будь-яка найскладніша ситуація не здаватиметься надзвичайною, якщо знаєш, як діяти.


Фото Олександра ВОСКРЕСЕНСЬКОГО (з архіву «Голосу України»).