Якщо їхатимете коли з Нових Санжар на Решетилівку чи з Решетилівки на Нові Санжари, зупиніться десь на середині шляху, у Стовбиній Долині — давньому козацькому селі. Станьте біля церкви, випийте води з тутешньої криниці та подивіться довкола. Місце унікальне, майже містичне... Сюди б привозити наших політиків, щоб вчили тут історію України та задумалися над трагічною сутністю нашої минувшини, подумали про долю селянську...
...Здавна стояв на цім місці храм Пресвятої Богородиці. З навколишніх сіл сходилися на його дзвони люди, і сама споруда була унікальна — дерев’яна, «о п’яти куполах», подібної не побачиш тепер не лише на Полтавщині...
Та у середині 1950-х церква згоріла. Як свідчать старожили — не без «добрих людей». Лишився фундамент та «попівська» хата... У ній облаштували потім школу, а фундамент церкви розібрали і заклали з того каменю нову школу. А на місці церкви встановили пам’ятник радянським воїнам, сюди перенесли й останки кількох загиблих у селі солдатів. За часів незалежності спорудили поруч нову церкву, а на власні пожертви — обеліск жертвам Голодомору, адже в 1933 році від голоду Стовбина Долина та навколишні села втратили людей більше, аніж солдатів на фронтах Великої Вітчизняної!
Отак збіглася докупи вся історія, опріч перехрестя — обеліск жертвам Голоду, навпроти — церква, за нею — пам’ятник радянським воїнам. А поруч школа, на її фасаді — меморіальна дошка «Збудовано на честь 50-річчя Великого Жовтня» (звісно, не згадано, що фундамент з «церковного» каменю).
Одна дорога на Решетилівку, інша — на Нові Санжари... Третя — у велике колись село Коби, про славну історію якого нагадують лише напівзруйнований клуб та заросле бур’янами футбольне поле. А четверта дорога? Вона теж заростає бур’янами, а колись була жвавішою від самої траси: десятки селян ішли зранку по ній у тракторну бригаду, до колгоспного автогаража. Тепер там пустка, давно нема в селі колгоспу, що звався колись «Шлях Ілліча». Тепер цим «шляхом» здебільшого носять лише покійників на кладовище... А сам Ленін ще стоїть за сотню метрів од храму, хоч уже давно з одбитим носом. Дивиться скоса на місцевий «бар», куди тепер селяни ходять частіше, аніж до церкви.
Де церква — колись була контора колгоспу імені Ілліча. Кажуть, коли весною 1970-го привезли в село цей пам’ятник, щоб установити його до сторіччя вождя, то водії проскочили центр і зупинилися лише на «нашому» перехресті. Довелося назад повертати, а один водій сказав спересердя: «Не повезе йому тепер!» Так і трапилося. Йому «не повезло». А селянам?
Більшість із них з ностальгією згадує нині про життя колгоспне, бо й справді розвивалося тоді село. Хай там що, а славилося господарство садівництвом, свій переробний цех був. Збудували й школу (школярів там щороку все менше), і чудовий Будинок культури, і самодіяльність гриміла на весь район. Була у Стовбиній Долині й своя мотобольна команда «Колос», яка колись стала чемпіоном України, грала навіть у чемпіонаті Союзу. Збудований тоді мототрек служить людям і досі: на асфальтованому полі добре сушити сіно!
Було! Та, як кажуть, не повернеш...
...Кілька літ тому була і в мене наївна ідея заманити сюди одного новопризначеного голову полтавської ОДА. Щоб на оцьому перехресті розказати історію, а головне — його послухати: як думає село піднімати? Але «інтерв’ю на перехресті» не вийшло. Бо той все не знаходив часу сюди «вискочити», а потім сам «вискочив» з крісла...
На цьому роздоріжжі можна багато згадати й уявити. Якою з доріг піде наше село — до храму, до Леніна? Чи поїдуть люди шукати кращої долі до Решетилівки чи Нових Санжар? Чи — до «пивнушки», хай їй грець? Невже одна лише дорога дасть їм розраду — четверта? Остання...
Полтава.
На знімку: сільська церква.
Фото автора.
