Олексій Кайда: «Головне завдання — знайти порозуміння з громадою»

— Чому дивуватися, адже за сотню кілометрів від Бердянська — в Мелітополі — народився ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов. Що стосується мене, то, мабуть, гени заговорили. У мене й по батьковій лінії, і по материнській — козацькі корені. Як переказують у родині, мій далекий предок після розгрому Січі опинився на Полтавщині, а вже звідти перебрався на Азовське побережжя. Батьків брат Василь Кайда, котрий тричі обирався депутатом Бердянської міської ради, єдиний у ній розмовляв українською. А в мені українськість прокинулася десь у 16 років, хоча навчався у російськомовній школі.

— Пригадуєте, був такий фільм «Високий перевал» — про післявоєнну боротьбу на Західній Україні? Тоді школярів водили на його пере-

гляд. Він мав показати, які погані бандерівці, але не давав відповіді на головне питання: чому вони чинили спротив радянській системі? Саме в цьому фільмі я вперше побачив, який вигляд має тризуб, і намалював його. А вже усвідомлене пробудження сталося, коли нашим класним керівником стала вчителька української мови й літератури Ганна Леонідівна Токмань. Окрім обов’язкової програми, вона розповідала про лірику раннього Тичини, про Василя Симоненка... З її ініціативи у Бердянську ми організували перший вертеп. Хтось приніс стару книжку з колядками та щедрівками, ми їх вивчили, а сценарій склали самі. На Святвечір пішли по домівках родин, друзів. Звідти й почалося. Нас троє з Бердянська, Ганна Леонідівна, місцевий художник Іван Гончаренко і я їздили до столиці на установчу конференцію створення Товариства української мови. І коли після закінчення школи я не вступив до військового училища, то, попрацювавши рік на взуттєвій фабриці, подався до Львова. Там вирували передреволюційні події, в які я, ставши студентом, одразу поринув. Бігав на мітинги, організовував голодовки, пікети, передавав у Бердянськ літературу, що видавалася у Прибалтиці, львівські газети «За вільну Україну» і «Молоду Галичину». До речі, моя теща Марія Вульчин, котра п’ять років відсиділа за політичну діяльність, знала всіх дисидентів, виховала п’ятеро дітей, також брала активну участь у цих подіях. То я спершу познайомився з тещею, а потім із майбутньою дружиною.

— Розумію тернополян, які чекали швидких змін, але не все так просто. Основне завдання, яке я поставив перед собою, — поламати діючу систему й закласти новий фундамент підходів до вирішення проблематики. В академії нас учили: «Ви не вирішите проблеми, якщо чітко не окреслите кінцеву мету». А в нас усе робиться хаотично. І це, мабуть, не випадково.

Візьмімо медицину. 50 відсотків так званих відкатів при закупівлі апаратури. Який бюджет це витримає? А 70 відсотків обласного бюджету «з’їдає» саме медицина. Тому виступаю за централізовану закупівлю медичного обладнання й ліків для комунальних аптек, систему яких слід відновити. Підозрюю, що їх спеціально доводили до банкрутства, щоб приватизувати. Проблеми реформування медичної галузі будуть обговорені на обласній конференції.

Або ремонт доріг. Кажуть, є погані дороги, є дуже погані дороги і є тернопільські дороги. Я пропонував зосередити кошти на двох-трьох 

об’єктах, відремонтувати їх кардинально й рухатися далі. Але збунтувалися голови райдержадміністрацій, частина яких є депутатами, мовляв, обласна рада не хоче давати грошей на ремонт доріг у районах. Кожну гривню, виділену на це, будемо контролювати.

Поставили собі за мету реанімувати аеропорт в обласному центрі, виділили 1,3 мільйона гривень на погашення боргів із зарплати, ремонт злітно-посадочної смуги, приміщення. Однак не в усіх знайшли розуміння. Дехто зацікавлений у тому, щоб аеропорт не діяв. Вабить земля, яку він займає, давно є бажання її роздерибанити. Робитиму все для того, щоб летовище в Тернополі запрацювало, адже наш обласний центр має ідеальне логістичне розташування для ведення бізнесу, розвитку транспорту, туризму тощо.

Налагоджуємо облік і контроль за надрами. Чимало кар’єрів працюють підпільно, уникаючи оподаткування, через що бюджет недоотримує мільйони гривень. Я відчуваю спротив, але від свого не відступлю. Хворобу не можна заліковувати, потрібне хірургічне втручання. Загалом обласна рада за півроку винесла більш як двісті рішень. На жаль, фракція «Свободи» має 50 голосів, але не має більшості в раді, тому не все задумане вдається реалізувати.

— Можливо, в тому плюс, що вони не пірнали у владне болото з його інтригами, корупцією, протистоянням тощо. На жаль, у нас політики перетворилися на торгашів, де вже їм думати про інтереси нації. Має бути персональна відповідальність перед народом. Колись голова обласної ради одночасно був головою виконкому. І це було правильно. Наша політична сила виступає за те, щоб уряд очолював Президент, мав усю повноту влади, але й відповідальності також.

— Після установчих зборів до асоціації увійшло більше половини районних рад, кілька сільських, селищних і міських рад. Дехто вичікує, що з того буде. Я вважаю, що треба радитися з найменшими громадами. Хочемо максимально врахувати думку громад при формуванні бюджету, скоординувати роботу рад, постійно мати інформацію знизу.

— Візьмімо проблему вивезення сміття, через що Тернопіль прославився на всю Україну. Вона актуальна не лише для обласного центру, а й усієї Тернопільщини. В серпні обласна рада зобов’язала облдержадміністрацію у двотижневий термін знайти місце під полігон для складування побутових відходів і будівництво сміттєпереробного заводу, у місячний — подати обласну програму з утилізації відходів. Але цього зроблено не було, ситуація вкрай загострилася. Якби влада знайшла порозуміння із громадою Малашівців, де розташовано діючий полігон, подбала про розвиток села, впевнений, що до пікетів не дійшло б. Не можна зверхньо поводитися з людьми.

— На жаль, я не можу вплинути на інші фракції. Скажу тільки, що «Свобода» відкрила громадські приймальні, за кожним районом закріплено два-три депутати, відбуваються зустрічі з виборцями, звіти. Коли я був депутатом Львівської обласної ради від «Свободи», то за мною були закріплені Яворівський і Жовківський райони. І якби вибори відбувалися за мажоритарною системою, то впевнений, що ви-

грав би їх, оскільки часто бував у цих районах, зустрічався з виборцями, знав їхні проблеми.

— Я святкую дати, пов’язані з українською героїчною історією. У мене дід і прадід воювали на фронті. Правдивих ветеранів шаную і схиляю перед ними голову, а тих, хто стояв у загороджувальних загонах, служив у КДБ, — ні. Тим, хто воював, нині має бути за вісімдесят, і їх уже зовсім мало залишилося, а коли в сімдесятирічного всі груди в орденах — вибачайте.

— Що ж, кожен має право на власну думку. Дякую за розмову.