Ми того сала не їстимемо

Хто хоч раз звертав увагу на вартість овечого сиру в супермаркеті, одразу зрозуміє: делікатес із делікатесів. За 300 — 400 гривень за кілограм пропонують цей заморський продукт українцям. Вітчизняні цінники, на жаль, відшукати так і не вдалось. Наче ніхто ніколи не чув у нас ні про овець, ні про бринзу...

Справді, нині овеча отара — велика дивина. І господарство «Лабунське», що із Полонського району, — один із небагатьох власників такої екзотики. Утримують тут шістсот овець. Для хазяйства — це аж ніяк не основна галузь. Бо є тут і ферма майже з трьома тисячами худоби, і свинарник на дві тисячі голів. Якщо врахувати, що обробляють чотири тисячі гектарів землі, то зрозуміло: і кормами своїми забезпечені. Та й не тільки кормами — на полях сіють все, щоб потім зібрати в комору добрий урожай. Але все-таки керівник господарства Микола Олицький вважає, що економічну основу становить тваринництво.

І справді, від реалізації його продукції щомісяця хазяйство отримує до мільйона гривень. Здавалося б, ну на що ще нарікати? Та навіть за таких доходів тут не відчувають фінансового спокою і стабільності. Витрати шаленими кроками випереджають всі темпи зростання виробництва. Інколи здається, що над тваринницькою галуззю просто насміхається вся державна аграрна стратегія. Щоб проілюструвати це, повернімося до наших баранів. Вартість кілограму овечої вовни — шість (!) гривень. І зауважте, в цю суму вже закладена ще й державна дотація. Якщо порахувати, що нинішнього року грошова підтримка практично не надходила до товаровиробника, то що з тієї вівці візьмеш?

У такій ситуації говорити про овече молоко, бринзу — просто смішно. Кому і за які гроші продаватиме це наш господар? Тут хоча б звичне сало та м’ясо збути не по збитковій ціні.

— Українському селянинові нема де продати своє ж, — з болем каже Микола Олицький. — Держава видала ліцензію на імпорт майже чотирьох мільйонів тонн м’яса — ледь не вдвічі більше річної потреби нашого ринку. То чому дивуватись, що заготівельники платять по десять гривень за кілограм живої ваги телятини?

З такими прибутками робити ставку на тваринництво можуть хіба що великі оптимісти і трударі. Як от Михайло Шаповал із кооперативу «Летава», що в Чемеровецькому районі, котрий взяв і відкрив новий корівник.

Власне, приводом для розмови про проблеми тваринництва і стало новосілля, яке справляли в Летаві. Багато хто гірко жартував: відкриття в області нового корівника — подія небувалої ваги. Та й як же інакше, коли з року в рік тільки й розмови про скорочення поголів’я та падіння обсягів переробки. Як при цьому в офіційній статистиці деінде ще проскакують цифри якогось зростання, залишається просто незрозумілим. Мабуть, саме завдяки ось таким господарствам, як летавське.

Цікаво, що конструкції нової споруди привезли у село із сусіднього району. Шаповал вже багато років поспіль підбирає скрізь все, що можна, аби не пропало, не заіржавіло, не пішло за вітром.

За рік потихеньку, своїми стараннями звели корівник. Робили все так, аби відповідало вимогам СОТ. І вклали в цю справу 2,6 мільйона гривень. Кажуть, коли такі проекти будують хоча і потужні, але заїжджі інвестори, роль доярки, а головне — їх кількість на фермі раптово падає. У Шаповала все інакше: і автоматику поставив, і людей не скорочував. Бо де ж тим жіночкам із Летави ще заробляти? На що сім’ї утримувати? Голова їх шкодує, тому і постарався, щоб середньомісячна платня була близько 2,3 тисячі гривень. Чи часто такими заробітками на селі хтось похвалиться?

Господарство багато чим може пишатися: і своїми врожаями, і придбаною технікою, і тим, що дає роботу і добрі заробітки сотням людей. Ось такі не гріх би і державі підтримати. Бо хоча б хто там і що казав про нові віяння, про чужоземні капітали, про приватне хазяйнування, а в Летаві переконані: саме ось таке спільне господарювання на своїй землі має бути основою української аграрної економіки.

Та, на жаль, і це господарство, і йому подібні, котрих залишилося в буквальному розумінні одиниці, існують не завдяки державній підтримці, а наче всупереч безперспективній аграрній політиці. З початку року за всіма дотаційними програмами область отримала лише 50 мільйонів гривень, причому більше третини цієї суми — повернутий минулорічний борг. А це означає, що нинішній рік аграрії трудились практично без будь-якої допомоги, розраховуючи лише на власні сили.

— А як бути тим, хто повірив обіцянкам і взяв кредити, розраховуючи на певні компенсації, — запитував не один керівник господарства. — Виходить, що банкам, котрі наживались на валютних операціях, державна підтримка потрібна була в першу чергу. Зате у бік села, котре нічим не спекулювало і нікого не обманювало, ніхто навіть не глянув.

Що тут зауважиш? Керівників-практиків не надуриш політичними побрехеньками, бо кожного життя навчило дуже ретельно рахувати і аналізувати. Можливо, часом ці підрахунки не мають науково-методичного підґрунтя, але в житейській мудрості їм таки не відмовиш.

— Хто над нами підсміювався, а ми таки пишалися, що одним із головних національних продуктів було сало, — долучився до розмови керівник ТОВ «Старт» із Теофіпольського району Василь Петринюк. — Та чи залишилось таким?

Василь Андрійович починає свій аналіз:

— У світі щороку виробляється майже 41 мільйон тонн свинини, а частка України, виявляється, не перевищує 0,2 відсотка від цієї кількості. І якщо двадцять років тому в країні було майже 20 мільйонів свиней, то на початку нинішнього — 6,5 мільйона, причому дві третини цієї кількості — надбання особистих господарств. І це означає, що лише невеличка частка піде на продаж і стане доступна споживачеві.

От і підраховуємо, скільки свинини припадає на кожного українця. Статистика свідчить — 12 кілограмів на рік. Світові стандарти вимагають — близько сорока кілограмів. Для того, щоб ми добрались до тих норм, треба збільшити поголів’я ледь не втричі. А хто з товаровиробників наважиться на такий крок? Точніше, кому фінансово він буде під силу? Приміром, тому самому ТОВ «Старт» торік перепало 6,5 мільйона гривень різних дотацій. А нинішнього — лише 246 тисяч. І це за того, що інфляція б’є всі рекорди, ціни зростають, жити стає дедалі важче.

Петринюк може розповідати про свинарство годинами, бо сам на цій справі, як то кажуть, зуби з’їв. У його господарстві — одна з найбільших свиноферм краю. Але кожного разу, коли відкривають кордони і в країну тисячами тонн завозиться дешевий сурогат, а заготівельні ціни на вітчизняне м’ясо починають падати до мінімуму, він каже, що закине цю справу раз і назавжди.

Втім, тільки говорить. Бо людина, яка живе на землі, мусить щось вирощувати, вигодовувати, врешті-решт, забезпечувати і себе, і всіх нас харчами. І робить це, вже навіть не вимагаючи, а лише безнадійно сподіваючись на те, що хтось колись таки підставить і їй плече. І якщо від держави неможливо дочекатись грошової підтримки, то хоча б різного роду фінансові палиці вже не вставляла б у колеса селянського возу, котрий і без того їде з таким скрипом.

Можна наводити різні цифри і факти того, скільки і чого виробляє наше село, і що ми потім купуємо в магазинах. А мені пригадалась така історія. Сусідка якось похвалилась, що купує свинину не на базарі, а в одному із супермаркетів, бо розпитала у продавців, що м’ясо туди привозять з одного відомого господарства. Значить, все-таки своє, доморощене, без усяких хімікатів та добавок.

Причин не довіряти не було. Бо я й сама добре знаю це господарство, і те, як його керівник завжди любив подивувати всіх то новою породою корів, то небувалими свинями. Але ось ведемо з ним розмову, і поміж іншим цей же керівник щиро ділиться: «Для чого мені тримати свиноферму, від якої тільки збитки? Куди вигідніше завести свиней із сусідньої Польщі, тут забити і продати. Що ми і робимо».

Ось тобі і натурпродукт від вітчизняного виробника. Але в чому його звинуватиш? У тому, що хоче вижити, зберегти господарство і будь-яким чином заробити копійку?

 

Хмельницька область.