На Дніпропетровщині станом на 23 жовтня 7,5 тисячі громадян отримали державні акти про право власності на земельну ділянку. А звернулися із заявами близько 20 тисяч. Начальник головного управління Держкомзему в області Роман Веприцький (на знімку) вважає, що це небагато. За найскромнішими підрахунками, таких заяв має бути до двохсот тисяч. І, очевидно, вони-таки з’являться, впевнений посадовець, бо найкращий пропагандист і агітатор у цій справі — той, хто вже отримав документ: у місячний термін, без будь-якого клопоту і безоплатно.
Чи можна забрати гроші?
Більшість актів було видано на підставі рішень місцевих рад, прийнятих ще у 1992—1999 роках. Отже, люди ще тоді отримали на руки рішення, а коли побачили, яка перед ними бюрократична машина і скільки це коштує, зупинились на півдорозі. Тому тепер нерідко буває, що документи одержують родичі за дорученням, бо той, на кого виписано акт, уже за поріг не виходить.
— Раніше виготовлення такого документа коштувало в середньому від 500 до 5 тисяч гривень, — каже Роман Веприцький. — Усе залежало від розцінок тої чи іншої приватної фірми із землеустрою, до якої, як правило, зверталися по допомогу. З когось брали по мінімуму, а хтось корову продавав, щоб отримати державний акт.
Порядок був такий: маючи на руках рішення про передачу в приватну власність земельної ділянки, людина сама шукала фірму, яка має ліцензію на відповідні роботи, укладала з нею угоду і сподівалася в обумовлений термін отримати акт. Як правило, у зазначений час фірма не вкладалася. З різних причин: або, прагнучи заробити, набирала заяв більше, ніж могла осилити. Чи не залучала фахівців, і документи по кілька разів поверталися з численних інстанцій, які задіяні в цьому процесі. Або не мала відповідного оснащення, що коштує недешево і без котрого неможливо виконати роботу. Наприклад, вартість тахеометра, яким вимірюють земельну ділянку, сягає ста тисяч гривень. Аж ніяк не кожному він по кишені, тому фірми нерідко вдавалися до обману: брали обладнання в оренду на час одержання ліцензії. До того ж їх не так просто було перевірити. Нині уже є відповідна нормативна база, і наступного року вводяться нові вимоги, отже, є надія, що порядок там буде забезпечено.
Роман Веприцький прогнозує: таких фірм стане відсотків на 60 менше, а нинішня ситуація стимулюватиме їх пришвидшити виконання укладених договорів на виготовлення актів, за які вже сплачено.
— До речі, чи не виникає таких ситуацій: «Поверніть гроші й видайте документ безоплатно!» — запитую у співрозмовника.
— «Поверніть гроші!» — це до фірми, з якою був укладений договір. А «безоплатно» — це до нас. Такі ситуації можуть виникнути, — припускає Р. Веприцький, — але вирішувати їх доведеться, очевидно, в судовому порядку, бо мало хто погодиться добровільно повернути гроші. Причому сподіватися на позитивне вирішення цього питання вправі хіба що ті клієнти, які заплатили, а документа вчасно не одержали, тобто навіч порушення умов договору. Якщо ж фірма вкладається в терміни, то які можуть бути до неї претензії?..
Головне —правильно оформити документи
Нині, зазначає Роман Веприцький, процедуру значно спростили, що й пришвидшило справу. Громадянину необхідно прийти у місцеву раду, написати заяву, подати документи і упродовж тридцяти днів чекати запрошення, щоб забрати акт. Завдання органу місцевого самоврядування — правильно зібрати всі папери. Тобто заява пишеться за встановленим зразком, на ксерокопіях паспорта й ідентифікаційного коду мають чітко читатися всі букви й цифри, бо саме з цих копій вводяться дані в базу. У пакеті документів має бути копія рішення сесії ради або районної державної адміністрації про передачу земельної ділянки у власність.
Отримані від громадян заяви передаються територіальним органам Держкомзему, де їх реєструють і виконують свою частку технічної роботи, після чого пакет документів надходить до так званих головних виконавців. В області такими визначено два державні підприємства — Інститут землевпорядкування і Центр земельного кадастру.
Коли найчастіше «спотикається» справа
— Як правило, на межі, — каже Роман Веприцький. — Непоодинокі факти, коли у рішеннях місцевих рад вказані дещо інші розміри площі земельної ділянки, аніж є насправді. Цю помилку можна виправити на сесії ради. Ще один «камінь спотикання» — конфлікти сусідів «за межу». Якщо сусід відмовляється залагодити справу, треба знову-таки апелювати до депутатів, які рішенням сесії мають встановити істину. Буває, натикаємося на стіну нерозуміння в органах місцевого самоврядування: люди вважають, що роблять нам послугу, а не виконують свій прямий обов’язок...
Два моменти, на думку Р. Веприцького, треба було б змінити в самій постанові. Перший — поширити її дію на рішення рад, що були прийняті у відрізок часу з 2002 року і донині (зараз, стверджує співрозмовник, державний акт можна отримати лише за рішеннями сесії місцевої ради, прийнятими до 2002 року). Це було б справедливо стосовно тих майже 40 відсотків власників земельних ділянок, які сьогодні не можуть скористатися правом на безоплатне отримання державного акта. Друга зміна мала б стосуватися фінансування. Згідно з постановою, кошти виділяються із розрахунку 56 грн. за виготовлення одного акта, які аж ніяк не покривають витрат. Реальна сума — до 200 грн. з розрахунку за один держакт.
Щодо нинішнього фінансування робіт, то Кабмін стовідсотково виконує свої зобов’язання, запевняє мій співрозмовник:
— Нашій області до кінця року виділено близько 21 млн. грн. Є графік надходження цих грошей, і отримуємо ми їх день у день. Контроль за їх витрачанням доволі жорсткий. І хоч поки що урядом ця робота профінансована тільки до кінця року, сподіваюся, в наступному її буде продовжено. У тих населених пунктах, звідки спочатку надійшло 10—15 заяв, за якими протягом місяця люди вже отримали державні акти, зараз просто вибух...
